Анна Лимич

Анна Лимич

оглядач, репортер, журналіст за фахом

Мужній дух української родини явила родина Швеців із Квасилова

Сьогодні, 20 травня, в Україні вшановують пам'ять жертв політичних репресій

20.05.2018 13:31   Автор : Анна Лимич
Джерело: RvNews

Жахлива доля родини Швеців – одна з трагічних сторінок історії України. Мільйони українців зазнали подібних знущань на шляху до свободи і незалежності. Вони боролися, знаючи, що страждання наповнять їхні серця, що біль терзатиме їхні душі, що на кожному кроці на них чатує смерть. Однак вони вперто йшли уперед, бо іншого вибору в них не було.

 Людмила Іванівна Гонта, дівоче прізвище – Швець, нині живе у Квасилові Рівненського району. Народилася в с. Розваж Острозького району. На березі р. Горинь стояла невеличка хатина Івана Макаровича Швеця, батька одинадцятьох народжених дітей, з яких не вмерли в дитинстві Іван, Дмитро, Трохим, Анастасія, Євгенія і Людмила. Однак у кожного був свій термін життя, міцно пов’язаний із національно-визвольною боротьбою України від усіх поневолювачів.

null
Людмила Іванівна Гонта (Швець). Фото автора

 У 1941 р., разом із війною, розпочалися й масові арешти української інтелігенції. Найстаршого брата Івана, 1921 р.н., совєти заарештували як буржуазного націоналіста, працівники НКВС жорстоко катували його в Рівненській в’язниці. Йому було лише дев’ятнадцять, коли від пережитих знущань пішов із життя.

  Брата Дмитра,  1923 р.н., заарештували як дезертира, що ухилявся від демобілізації на фронт, і відправили до Дубенської в’язниці. Хлопець намагався із в’язниці втекти, проте не зміг. Коли перестрибував огорожу, в нього вцілили розривною кулею…

  Брат Трохим, 1927 р.н., взявся поширювати листівки антирадянського змісту, які закликали населення до боротьби з ворогами. Однієї ночі він клеїв їх на вагонах потягу, що йшов на фронт зі станції Оженіно. Тут його і схопили енкаведисти. Нещадно  били. Один з катів виколов Трохимові пальцем ліве око, назавше зробивши хлопця інвалідом. А потім термін – 10 років у ГУЛАЗі на Колимі. (Як і старші брати, Трохим – учасник національно-визвольних змагань 1941-1955 рр. Член формувань ОУН-УПА).

У 1944 році  радянська влада знову взялася за українську інтелігенцію, знову почалися облави і арешти. Однак УПА не припиняла боротися проти ворогів.

 Біда не відходила від родини Швеців… Ось архівна довідка, що датується 27 січня 1993 роком:

 «1 квітня 1945 року за учасника УПА Шевця Трохима Івановича з села Розваж Острозького району Рівненської області в адміністративному порядку була виселена його сім’я в складі: батька Швеця Івана Миколайовича, 1891 р.н., матері Швець Ганни Володимирівни, 1900 р.н., і двох сестер – Швець Анастасії Іванівни, 1932 р.н., та Швець Людмили Іванівни, 1941 р.н., які згідно з рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 3 листопада 1945 року визначені на заслання до колишньої Молотовської, нині Пермської, області з конфіскацією їхнього майна…».

 За два роки, восени 1947-го, Швець Ганна Володимирівна разом з двома доньками втекла з місця заслання додому, де 6 грудня 1948 року знову була заарештована й етапована на місце заслання з донькою Людмилою.

29 грудня 1948 року була заарештована й дочка Анастасія, на заслання прибула 19 квітня 1949 року. І лише 31 січня 1956 р. її звільнили на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 24 листопада 1955 р.  А 10 лютого 1960 р. (через п’ять літ) на підставі Указу Президії ВР СРСР від 7 січня 1960 р. з місця заслання звільнилася Швець Ганна Володимирівна.

 Документів щодо часу і підстав звільнення з місця заслання Швець Людмили Іванівни в матеріалах архівної справи з-за її малолітства немає.

У відповідності зі ст. 3 Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Швець Іван Макарович, Швець Ганна Володимирівна, Швець Анастасія Іванівна і Швець Людмила Іванівна вважаються реабілітованими. Батько родини помер 20 січня 1950 року на місці заслання.  

Лише старшим сестрам Людмили Іванівни – Галині й Євгенії вдалося уникнули переселенської  долі, спочатку переховуючись у рідного дядька Василя, а згодом – у тітки Марії.  

 Ось так зі спогадів Швеців описують страшний епізод трагедії цієї родини Іван Шевчук і Віра Наглюк-Шарко: «Чекісти знали склад сім’ї Швеців і тому відразу зрозуміли, що всіх немає. Вони стали немилосердно бити прикладом гвинтівки по голові Івана Макаровича, вимагаючи, щоб він сказав, де інші. Нещасний впав, втративши свідомість. Носом і вухами струмочками стікала кров. Тоді нелюди переключилися на катування його вагітної дружини Ганни. Батьки мужньо перенесли тортури, але своїх доньок-втікачок не видали. Вже в дорозі у вагоні-товарняку Ганні стало погано і вона передчасно народила хлопчика. Чекіст-охоронець, що їх супроводжував, підійшов до породіллі, узяв іще живу дитинку за ніжки і холоднокровно викинув немовля по ходу потягу в тайгу на корм звірам…» («На життєвих перехрестях», 2010).

  У Пермській області Швеці працювали в допоміжному господарстві з утримання інвалідів війни й трудового фронту за вимогами суворих правил заслання. Умови проживання прирівнювалися до в’язничних. Людмила Швець у зв’язку з неповноліттям на обліку в спецкомендатурі не перебувала.

 Будучи в неволі, Ганна Володимирівна, безкінечно сумувала за українською землею, за рідною хатою, за власним хазяйством, яке було чималеньке… Людмилі на той час було п’ять, а Настуні – п’ятнадцять років, коли їхня мати таки наважилася таємно втекти з чужини. Шлях був тернистий, без грошей і документів… «У Москві, – розповідає Людмила Іванівна, – допоміг військовий офіцер, взявши квитки для нас, втікачів, до Острога. Важкою і виснажливою далася нам ця дорога додому, хто ж знав, що даремною… Весною ми встигли обробити свою землю (3,6 га), засіяти її, а восени совєти  дізналися про втечу Швеців із Сибіру. На початку грудня 1948 року маму і мене знову відправили на попереднє місце заслання. А сестру Анастасію – в кінці грудня, бо вона ще намагалася сховатися від цього лиха.

У потягу бідну дівчину мало не зґвалтували чекісти-охоронці, якби не захистили сторонні жінки, арештантки. За своє спасіння відбулася сестра лише поламаними ребрами. Звільнили Анастасію у січні 1956 року.

 Брат-інвалід Трохим десять років працював на копальнях Колими, добуваючи золото. Звідти, після звільнення, приїхав до матері у Пермську область, був із нею там іще п’ять років, оженився й залишився в Росії. Повернутися в Україну мамі й мені дозволили в лютому 1960-го».

На той час Людмилі Іванівні було 19 років. Дуже хотілося жити у Розважі, у своїй колишній хаті, однак її вже не було, бо стояла на самому березі Горині, її знесли, аби укріпити береги, землю забрали й обробляли зовсім чужі люди, тепер – орендарі. Іще в Росії Людмила Швець закінчила торгово-кулінарний технікум й отримала професію кухаря, пропрацювавши ним усе життя. Більшість років – у Рівному. У 1963 р. вийшла заміж за Адама Антоновича Гонту, народила сина Олександра і доньку Оксану, має четверо внуків, правнука.

 Як тільки Україна отримала Незалежність, Людмила Іванівна вступила до Рівненської міської організації Народного Руху України. Справжній дух українки залишився в ній із дитинства. Активно захопившись громадською діяльністю, знайшла в ній зміст свого життя, снагу і натхнення. Увесь цей час із 1991 року вона зі своєї мізерної пенсії жертвує на будівництво українських церков.

  У Квасилові Людмила Іванівна Гонта (Швець) купила квартиру в малосімейці після смерті чоловіка і мешкає тут вже десять років. У наш новий храм Св. Петра і Павла УПЦ купила хоругви. Цікава історія. Діти дали гроші мамі на нові чоботи, а вона вирішила, що ці кошти більше потрібні храмові. Деякий час приховувала, куди «пішли» її нові чоботи, а коли зізналася, зрозуміла, що своїх дітей не здивувала – не вперше!

   Двічі на рік підліковує своє здоров’я у Клеванському госпіталі, рятує, каже, від хвороб і  витрат на ліки. Дякує, що не забувають про неї, як про учасницю національно-визвольного руху України. Важкі спогади стискують серце, її справжня українська родина – тверде підґрунтя її нинішніх днів, щастя її дітей і усіх майбутніх поколінь. «Слава Україні!» – так вітається Людмила Іванівна. «Героям слава!» – чує у відповідь і посміхається: «Таки не даремно дається людині життя». 


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews