Цьоця Геля – це рідна тітка мого чоловіка. Маленька, худенька (через вічні пости), вічно усміхнена, із великими, як у Матері Божої, сяючими очима на виду. Ніколи не була одружена. Все своє коротке життя присвятила святій Церкві та… дітям. Своїх у неї не було. Натомість їхали діти рідних братів та сестер. Племінники тягнулися до неї, як квіти до сонця. Називали  всі ніжно і з любов’ю – цьоця.

Геля була наймолодшою у сім’ї, восьмою. Її мати Катерина дуже рано овдовіла і самотужки ставила дітей на ноги. Ця жінка рідко усміхалася, бо життя було суворим і вимогливим. В останні роки життя все сиділа на призьбі хати і молилася на вервичці: зранку й до вечора. Згадуючи її, в родині кажуть: баба Кирилиха відмолювала родове дерево. Смерть матері вразила Гелине серце і душу: вона зачинилася у хаті і три дні з неї не виходила. Рідна сестра Франка, яка була сусідкою, вирішила, що «Гелька збожеволіла». Що відбулося з жінкою насправді, ніхто не знав, крім неї самої. Але вона нікому нічого не розповідала. Втім, після того  її як ніби хто підмінив: стала дуже мовчазною. Все частіше й частіше її заставали за молитвою.  Молилася за всіх: родину, світ. Поралася на городі, безкорисно допомагала іншим. Увесь вільний час віддавала служінню в церкві. Коли до неї мав приїхати хтось із племінників, вона невідомо звідки дізнавалась про це і заходжувалась ліпити вареники, варила зелений борщ або картоплю, залежно яка була пора року. Готовий чай з м’ятки та рум’янку  завжди був під рукою, а ще – варення з ружі. До речі, скільки себе пам’ятаю, від усіх болячок у цьотки Гелі завжди були тільки м’ята та рум’янок (лікарська ромашка). Пігулки вона не визнавала.

У маленькій батьківській хатинці з однієї кімнати (!!!) і сіней, розміщувались всі, хто приходив: і десятеро, і двадцятеро осіб. Ця прадавня обитель є ще й досі: тільки тепер у ній живе сонце. Бо коли настає надвечір’я, то велика жовтогаряча небесна куля у невидимий спосіб проникає крізь шиби маленьких приземкуватих вікон і занурюється всередину хати. Відбувається цей ритуал  з року в рік в один і той самий час. Невеличка за земними мірками, але велика за космічними, сонячна хата, тішить око і серце кожному, хто її бачить. Бо щось особливе промовляє до світу через неї. Чи не сама Вічність.

Коли цьотка ще жила, хатинка завжди була доглянута і причепурена як дитинка в льолі: підсинена синькою навесні – сяяла первозданною чистотою, а влітку, обрамлена квітковим різнобарв’ям – дихала літеплом. Восени, ближче до зими, старенька обмотувала хатинку… сіном, кукурудзинням. Робила з нього загату, яка нагадувала теплий м’який кожушок. Цьотка Геля

стільки вкладала у свою працю любові, душевної теплоти та турботи, що годі. Мабуть через це хатинка взимку ніби оживала і дихала, як жива. Сучасні будівельні матеріали «відпочивають» у порівнянні із цим сільським винаходом.  

Якось завітала до неї рідна племінниця Надійка зі Львова і застала за роботою: цьотка якраз викопала ямку і тримала в руках якийсь саджанець. «Що ви робите?»  – з цікавістю запитала племінниця. «Вишню саджу, але плодів з неї, дитино, я вже не скуштую»,  – ніби між іншим відказала цьотка  Геля.

– А це ж як? – здивувалася Надійка.  – Звідки ви про це знаєте?

Старенька  на те тільки загадково усміхнулася:

– А мені вишня сказала.

– Як так сказала? Скажіть і мені.

– Е ні, тобі нічого не скажу.

– Чому? – розчаровано перепитала молода жінка.

- Бо в тебе у вухах багато світу. (Надійка багато подорожувала, цікавилася устроєм Всесвіту тощо – ав.).

Це було навесні, а вже восени тітки й справді не стало: перейшла за завісу Вічності. Відійшла тихо й непомітно. Похворіла тиждень, не завдавши нікому клопотів. Ми відвезли її в лікарню, як вона не протестувала. Перед останнім подихом розплющила очі і її обличчя осяяла ніжна усмішка:  – Спасаєте? – звернулася до чоловіка, і повільно-повільно згасла, як свічечка. Я ж була вражена прозорливістю тітки Гелі. Бо перед самісінькою лікарнею вона врапт піднялася на ліжку і почала співати… різдвяні колядки. Був кінець жовтня. Виходило так, що її душа відчула  «подих»  переходу від земного буття до небесного. І тільки згодом хтось з родини сказав, що коли померла Кирилиха, цьотка Геля зачинилася в хаті і так ревно молилася, що їй з’явилася сама Матір Божа…

Після почутого мене огорнула невимовна хвиля вдячності Всевишньому за те, що подарував мені у житті щасливі миттєвості: через цьоцю Гелю доторкнутися до Світла Вічності. Шкода, що не встигла розпитати докладніше…