Чернівчанин вдома майстер, а на війні – сапер

20.06.2018 13:15   Опубліковано : Буковинський Новинар
Джерело: Погляд
В’ячеслав Носачов має золоті руки, якими може і міну знешкодити, і все довкола полагодити.

Гість «Погляду» – працівник Чернівецького обласного краєзнавчого музею В’ячеслав Носачов. Він понад 10 років усі свої здібності задіює на благо улюбленої роботи на посаді слюсаря-сантехніка та різноробочого. І не лише все довкола майструє та облаштовує, але й сам стає винуватцем щирого захоплення людей його «експонатами» – то вигадливі камені принесе в музей, то майже мистецьку корячкувату гілляку. Мало того, його посвідчення учасника бойових дій, медалі та різні атрибути сучасної війни є на стаціонарній виставці «АТО: «За Україну, за її волю», яка охоплює не лише нинішні події на Сході, але й початок Революції Гідності на Майдані.

– В’ячеславе, розкажіть, будь ласка, про себе. Знаємо, що народилися у сім’ї військового, тож постійно доводилося жити на валізах.

– Я народився в Росії, у місті Перм. Якби моя воля, то хотів бути народженим тут, в Україні.

Оскільки мій батько військовий, то ми часто переїжджали. Опинилися в Золочеві Львівської області, там я пішов у 1 клас, а вже до 6-го ми переїхали в Сімферополь. Потім – місто Рівне і лише після того поселилися в Чернівцях, на малій батьківщині мого батька. Мама – уродженка Пермі. Вони познайомилися, коли тато приїхав туди на навчання.

– А хто мама за фахом?

– Мама – вчителька географії, працювала у загальноосвітній школі №18. 2016 року, коли ми були на Гранітному під час АТО, мама померла. Приїхав уже на похорон. У неї з серцем були проблеми. Звісно, вона дуже хвилювалася за мене...

– Де свого часу навчалися, чи служили у війську в мирний час?

– Навчався в Рівненському СПТУ №38 на слюсаря-монтажника технологічного устаткування. Згодом пішов до війська, служив зв’язковим у зразково-показовій частині Львівської області.

– Довго шукали своє професійне призначення у Чернівцях?

– Так. Треба було кудись працевлаштуватися після повернення з війська, тож пішов працювати санітаром у психлікарню. Вистачило мене на півроку. Потім подався у вантажники на кондитерську фабрику. Згодом була «Трембіта», де працював слюсарем. Власне, там я побачив, що хлопці вміють робити і багато чого почерпнув від них. А я їм щось підказував, що знав. Був хороший обмін досвідом. Коли звільнився – працював майстром, допомагав робити ремонти.

– А як опинилися в музеї?

– 2002 року я прийшов сюди. Мене попросили, кажуть, ти все вмієш робити… Це, звичайно, перебільшили, але коли побачив, що справді треба багато чого зробити, то разом із колегою засукали рукави і викладку під склом зробили, і стенди для експозицій… Так тут і прижився. Знаєте, мені подобається ця робота, тішуся, коли можу бути корисним для людей і роблю все від душі, а не за щось. Мене поважають, а я почуваюся потрібним.

– Що Вас захоплює у житті, чим займаєтеся у вільний час?

– Люблю малювати, ще зі школи. Пам’ятаю, як Зіна Петрівна на уроці була чимось зайнята, а я, п’ятикласник, навчав малювання своїх однокласників (усміхається, – авт.). Інколи досі малюю, в основному, це графіка. Не виставлявся ніде, це захоплення так, суто для себе. Також люблю рибалити на Дністрі, особливо у Вороновиці чи Макарівці Кельменецького району. Буває, ходжу по білі гриби та опеньки до сторожинецького лісу чи Цецино, щоб не надто далеко. Інколи оздоблюю ікони склом: купую в церкві готовий образ, роблю бортики і склом засипаю. Красиво виходить.

– А де знаходите диво-камені, які можна побачити у музеї?

– Ось сподобався камінь – відмив його, полакував і він досі в кабінеті Олени Петрівни (керівниця музею, – авт.) лежить. Зазвичай такі цікавинки знаходжу у селі Біла Кіцманського району.

– Ви – патріот?

– Так точно! Російські фільми не можу дивитися, хоча обіцяли їх в Україні не транслювати. Навіть із дружиною Валентиною сварюся, щоб сепарські стрічки не переглядала, завжди перемикаю такі канали. Так, я українець, а не росіянин. І сварився в АТО, щоб не писали, що я з РФ, бо я – українець, з міста Чернівці. Гадаю, якщо на передовій буде гірше, то повернуся в свою бригаду. Знаю, де вони дислоковані, охоче піду далі служити. Хоч полишив службу через стан здоров’я, мене не списали, я в резерві.

– А скільки часу прослужили в АТО?

– 3 роки і 2 місяці. Спершу у ролі призовника був сержантом – командиром взводу, а коли перейшов на контрактну службу, став головним сержантом інженерно-саперної роти.

– Це дуже відповідально. Кажуть, сапер може помилитися лише один раз?..

– Двічі. Перший раз, коли прийшов навчатися, а другий раз – коли вже працюєш.

– Десь здобували спеціальне навчання?

– 2015 року потрапив у Мирне Запорізької області, це були перші швидкі курси упродовж 45 діб. Коли уже служив у Маріуполі, то мене відрядили на навчання в Кам’янець-Подільський центр розмінування.

– Здобули в АТО справжніх друзів?

– Звичайно. Хоч у мене є лише молодша сестра, але на цій війні мені стали братами давній товариш Артур та Сергій, якого до того часу не знав. Ми досі час від часу зідзвонюємося.

– Після Вашої участі у війні по-іншому стали дивитися на життя?

– Авжеж. Для мене ближчими стали інші військові, охоче з ними розмовляю. Ми уже одне одного бачимо здалеку. Це відчувається інтуїтивно. Бачиш цих людей за поглядом, ходою, звичками…

Ольга ШУПЕНЯ


Читайте більше на CvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Погляд   33