Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Фотографія у моєму житті, або Як я працювала весільним фотографом

12.07.2018 23:13   Автор : Валентина Семеняк
Джерело: TeNews

Хто з мого покоління не мріяв у дитинстві мати власний фотоапарат? Але доступний він був не всім. І коли я була на другому курсі факультету журналістики, у нас з’явився новий предмет: спеціалізація, фотосправа. Мій батько вимушений був позичити гроші, щоб я купила в Києві щось «путнє». Добре, що на нашому курсі навчався (відомий у майбутньому) фотожурналіст Сашко Клименко. «Зеніт» купували на першому поверсі ЦУМу. Це була незабутня подія у моєму житті.

Заняття проходили в університетській фотолабораторії. Найцікавішими були пари, коли ми сиділи у цілковитій темряві і наосліп вчились вставляти фотоплівку в касету, або у фотобачок. Пригадую, що ми (дівчата) не серйозно ставились до цього предмету. Фотографувати фотографували, але ж треба було ще проявити плівки, потім самі знімки… Навчальний семестр злетів як один день і з’ясувалось, що з «фотосправи» треба здавати залік. Що тут почалось! На залік мали пред’явити фотоальбом, а на останній сторінці вклеїти конверт і поскладати туди плівки, з яких були зроблені знімки. Хтось побіг в редакцію популярної тоді газети «Молодь України» і приніс купу світлин, купу використаних плівок. «Бери – не хочу». Всі дружно розібрали, понаклеювали, порозрізали на рівну кількість плівки, як небудь позапихали по конвертах – були абсолютно впевнені, що «цей номер» зійде з рук. Комусь – зійшло, з моїм щастям – ні. Взяв мій альбом викладач, дивиться мені у вічі і каже: «Плівки в конверті відповідають фотографіям? Тільки чесно».  Брехати я не вміла і сказала правду. «От за те, що ти сказала правду, я зарахую тобі цю роботу, але щоб більше такого не було». Після того випадку не ризикувала - робила все сама, бо про таких як я, кажуть, що в них все на лобі написано.

Після першого курсу проходила виробничу практику в рідній районній газеті «Колос».  Одного дня приїхала до нашого дому ціла делегація з колгоспної контори – просять сфотографувати весілля. Мене схопив переляк, уявіть собі, це ж велика відповідальність, а якщо знімки не вийдуть, і… тоді що? Тим часом ніхто навіть слухати не захотів – наступного дня за мною прислали «транспорт» і я цілий день працювала весільним фотографом. Один Бог знав, як я тоді хвилювалася, щоб не підвести людей, адже для них це була пам'ять на все життя. Не могла дочекатись, коли стемніє, щоб зайнятись відзнятим матеріалом. А червневі ночі такі короткі… А в селі ванної кімнати немає, щоб зробити ідеальну темряву. Місяць світить – в хаті, як удень. Довелось посеред хати ладнати «халабуду» з усього, що було під руками… Фотозбільшувач, проявник, фіксатор, вода, електроглянцювач… Так зосереджено працювала, що й не зчулася, як почало світати і разом з тим заспівали вже треті півні… Світлини вдалися на славу, моїй радості не було меж. Це був серйозний перший заробіток у моєму житті. За ці гроші зуміла викупити в районній книгарні решту підписного  видання 55-ти томів творів Івана Франка. Але не пройшло і тижня, як по мене приїхали знову. На цей раз довелось мені фотографувати у школі зустріч випускників через 40 років. Так самотужки здобувала досвід у професійній фотографії. І результати не забарилися…

Довелось працювати у відділі культури обласної Херсонської газети «Наддніпрянська правда». Якось отримала редакційне завдання взяти інтерв’ю у народного артиста СРСР Євгена Матвєєва, який був родом з цих країв. Всі пам’ятали його за серіалом «Любов земна». Матвєєв був у ті часи на вершині слави. Тоді було інакше, ніж зараз. Актор і режисер попросив, щоб я принесла йому написаний текст і показала фото, перш ніж подати його до газети. Уявіть собі, знімок йому так сподобався, що він попросив надрукувати йому півсотні світлин. Я була на сьомому небі від щастя. Мене похвалили, і хто? Сам Матвєєв! Траплялись іноді «ляпи».  Під час проходження мною виробничої практики у газеті «Молодь Черкащини», в Черкасах якраз знімали перший радянський мюзикл «Сезон чудес» за участю Алли Пугачової. Я знала, до якої школи приїде Алла Борисівна і поїхала туди на годину раніше. Таких мудрих як я було багато і шкільне подвір’я вже не могло вмістити всіх бажаючих, добре, що мала редакційне посвідчення. Уявіть собі, фотографувати дозволили тільки тоді, коли співачка йшла до дверей школи крізь людський натовп. Навела об’єктив ( відрегулювала витримку, діафрагму) клацаю, клацаю, клацаю – і тут якась фанатичка вибігає і тицяє величезний букет. Так і маю світлину з великою копицею пугачовського волосся, де замість обличчя – букет. Іншим разом поїхала до Москви на Ваганьківський цвинтар, де тільки тиждень як поховали Висоцького. Не помітила, як перестав працювати лічильник (плівка зіскочила з барабана) і я робила «холості» кадри.

Моя перша фотовиставка «Світ, який люблю» презентувалась у польському місті-побратимі Тернополя – Ельбльонзі. Представлені світлини були зроблені «мильничкою». Місцеві журналісти мені не повірили, що захід сонця я фотографувала у Великих Гаях з балкона. Вони чомусь вирішили, що це Єгипет… Що ще? Не уявляю свого життя без фотоапарата, хоча, якщо чесно, як всі жінки, мрію частіше ходити з дамською сумочкою.


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   77