Ольга Монастирська. Осяяна талантом

Обличчя з обкладинки.

04.09.2018 17:26   Опубліковано : Новини Тернопілля
Джерело: CITY LIFE

Ольга Монастирська – поетеса, співачка, автор і виконавець власних пісень, народилася в мальовничому селищі Микулинці, що на Теребовлянщині. Впродовж останніх десяти років займається пісенною творчістю. В 2013 році в Україні вийшов перший альбом співачки «Мамина калина». Нині Ольга готує до випуску вже третій альбом, до якого увійдуть найкращі пісні з її творчого доробку.

-  Олю, Ви вважаєте себе представником сучасного українського шоу-бізнесу?

-  Ні, я людина творча, тому чітко поділяю поняття «творчість» і «шоу-бізнес». Я пишу свої пісні, і цей процес для мене - не робота заради прибутків як специфічний вид бізнесу, а вияв того натхнення, що приходить до мене і залишається віршованими рядками на папері та музикою до моїх пісень.

-  Любов до української  пісні у Вас з дитинства?

- Це в мене сімейне – моя мама любить українську пісню і гарно співає. В професійному хорі співала моя тітка. Тато, хоч і не має музичної освіти, грає на кількох музичних інструментах. Мабуть, любов до пісні закладена в моїх генах. З дитячих років я любила співати, доволі рано почала займатися творчістю, музикою, писати вірші. А з тринадцяти-чотирнадцяти років батько почав залучати мене до гурту, який грав і співав на весіллях у навколишніх містечках і селах. Так, власне, розпочиналася моя пісенна творчість. Це був насправді дуже цікавий і повчальний досвід у моєму житті. Під час весільних церемоній доводилося часто виспівувати вівати і коломийки, придумуючи до них тексти на ходу. Донині люблю українські весілля, яскраві, як зорепад, за їх святковий настрій, народні традиції, дух розкутості та свободи, коли люди гуляють і весело грає акордеон.

Тому любов до сцени і сценічної діяльності в мене була сформована ще в дитячі та шкільні роки. До певної міри це й обумовило вибір професійного навчального закладу − після закінчення школи я вступила і через чотири роки, в 2003-му, успішно закінчила Теребовлянське вище училище культури за спеціалізацією «режисура видовищно-театралізованих заходів», а з часом здобула вищу освіту в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв.

-  Розкажіть про свої перші професійні успіхи в пісенній творчості.

- Ще до виїзду в Сполучені Штати Америки я написала дві пісні. Одна з них − для моєї сестрички в день її весілля − це „Самба на Тернопіллі” (сестра танцювала латиноамериканські танці). Цю пісню, а також пісні «Край», «Дивний сон» я виконала в 2007 році на  фестивалі  Ukrainian Days Festival у Чикаго. Публіка підтримала мене, відтак я почала отримувати запрошення на різні концерти, з’явилися позитивні відгуки в місцевій пресі, про мене заговорили на Українському незалежному радіо в Чикаго (Ukrainіan Independent Radio).  З цих дебютних  пісень у мене й розпочалася творча кар’єра співачки.

А потім була перемога на конкурсі, який оголосила українська діаспора спільно з футбольною командою Сonnection у Чикаго, США. Потрібно було написати слова і музику гімну команди. Для того, щоб увійти в атмосферу, що супроводжує гру цієї команди, я спеціально їздила на футбольний матч, а вже дорогою додому написала пісню. Олександр Хрипливий, колишній учасник гурту „Світозари”, бас-гітарист, він зараз працює на радіо в Чикаго і також є бас-гітаристом гурту „Рандеву”, зробив аранжування. Ми подали цю пісню на конкурс, футболісти були задоволені, і таким чином я отримала важливу для себе перемогу.

Трапилося це в 2010 році, а вже в 2013-му вийшов перший аудіоальбом моїх  авторських пісень «Мамина калина». В піснях, що увійшли до цього альбому, я відтворила свою любов до матері, до рідної української землі, до краю мого дитинства, що завжди в моїм серці, надає мені сил і надихає мене на творчість.

А в  літні дні завершується робота над новим, третім альбомом, який кардинально відрізняється від двох попередніх.

-  І в чому полягає ця відмінність?

- В усьому – в тексті й музиці. По-перше, ця музика буде більш  сучасною, клубною, схожою до американської, орієнтованої здебільшого на молодь, під яку можна буде танцювати на вечірках. Вважаю, що сьогодні бракує україномовних пісень для молодіжної  аудиторії. Сподіваюся, що пісні з мого нового альбому, бодай трохи, але збагатять молодіжну аудиторію україномовними піснями.

В піснях присутня іронія над сучасним молодіжним сленгом, молодіжною лексикою.

По-друге, цей альбом пісень про жінку, про багатогранність жіночого характеру, про непередбачуваність і мінливість жіночого настрою. В якійсь мірі пісні, що увійдуть до третього альбому, − це і мій психологічний автопортрет, частково – історія мого успіху, а також моя туга за молодістю, така собі своєрідна спроба повернутися в молоді й безтурботні роки. Хтось веде, а потім публікує свій щоденник, я пишу і виконую пісні. Звичайно, альбом не є цілком автобіографічним, але він насправді відображає стан моєї душі та моїх емоцій, крізь призму яких я й сприймаю цей світ.

В цьому альбомі я також презентую свою нову авторську пісню “Так не буде”. Це історія про невзаємне кохання. У кліпі я знімалася на узбережжі озера Мічиган разом з Вадимом Захаруком. Тизер цієї пісні можна відшукати в Інтернет-середовищі.

Реалізувати цей проект, над яким я працюю вже три роки, мені допоміг композитор та аранжувальник Ігор Ващишин.

-  Здобута професія режисера знадобилася Вам у творчій діяльності?

-  Варто зазначити, що в дев’ятнадцять років, одразу ж після закінчення училища, я успішно пройшла конкурсний відбір і почала працювати режисером на ТТБ. На початках ця робота не припала мені до душі. Але згодом я вникла в секрети цієї справи і змогла проявити себе в цьому телевізійному форматі. За чотири роки роботи режисером на телебаченні отримала декілька престижних телевізійних нагород на всеукраїнських фестивалях і конкурсах. Цей досвід з часом став мені в пригоді, коли я самотужки зайнялася режисерською постановкою власних виступів і концертних програм, а також при роботі над музичними відеокліпами до моїх  пісень.

Для прикладу, один з моїх театралізованих концертів для дитячої аудиторії в Чикаго вимагав кропіткої роботи з кількома дитячими колективами, включав різні жанри і види мистецтва (хореографія, художнє слово та інші), передбачав залучення багатьох виконавців моїх авторських текстів і пісень. Реалізувати цей складний проект без режисерської підготовки та відповідного досвіду було би просто неможливо. Мені допомагав відомий український режисер у діаспорі Василь Митничук, разом з яким мені вдалося успішно реалізувати цей складний і ризикований проект.

-  Музичні відеокліпи знімали тільки в Україні?

-  В Україні знімали перші і простіші кліпи, а тепер вже й у Сполучених Штатах Америки – складніші за сюжетом і технічним виконанням, оскільки це дозволяє краще технічне забезпечення та відповідний фаховий рівень і досвід спеціалістів цієї справи, які працюють за океаном.

-  Хто фінансує знімання відеокліпів та запис альбомів?

-  Я сама. Наразі в мене записано відеокліпи на такі пісні, як «Мамина калина»,  «Люблю тебе», «Я божеволію», “Різдво Христове”, «Сестрички» та інші відеозаписи моїх виступів, які можна побачити в різних Інтернет-середовищах, зокрема, на YouTube.

-  А Ваш сценічний образ – хто допомагає Вам його творити?

-  На початках я створювала його собі сама. В пригоді стали здобута освіта та перші виступи в гурті весільних музикантів. Але нині я також звертаюся до професійних стилістів і дизайнерів одягу. Наприклад, один з найбільш яскравих сценічних костюмів мені допомогла створити Оксана Хоптова, відомий на Тернопіллі майстер художньої  вишивки.

Кожна професія, особливо творча, має бути гідно поцінована. Тому я оплачую з власних статків за виконану роботу аранжувальнику, звукорежисеру, кліпмейкеру, дизайнеру, щоб мати гідний вигляд і з повагою вийти на сцену до глядача.

-  Звідки Ви черпаєте теми для своїх пісень?

-  З мого життя, мого оточення, подій, свідками яких я стала. Це може бути також історія, яку розповіла мені моя подруга чи мій сусід, і це не обов’язково має бути повчальна історія. Скоріше, це фрагмент з мого повсякденного та буденного життя чи інших людей, фрагменти історії нашого сьогодення, які я фіксую для майбутніх поколінь у формі пісні. Наприклад, пісня «Мамина калина», яка нині стала досить популярною і набрала багато переглядів у Інтернет-просторі, народилася в Штатах, перед поверненням в Україну, як музичний дарунок на день народження моєї мами. Нині цю пісню виконують й інші  співаки, що, звичайно, мені дуже приємно.

Кожна творча людина – носій інформації, сконцентрованої в специфічній формі, про те, що відбувається з нею й довкола в часи її життя. Тому всі мої пісні – це своєрідна сповідь перед слухачами про мої відчуття й почуття, про радість і сум, про турботи сьогоденного життя. На мій погляд, пісня передає в наступні покоління те, чим ми живемо сьогодні, що для нас найдорожче і святе. Тому в моїх піснях відображається наша сьогоденна історія та традиції, життя простого люду та наша нинішня ментальність. Є багато тематичних пісень, в яких я відображаю своє ставлення до актуальних тем сьогодення. Є й інтимна лірика. Словом,  мої пісні – це моя біографія, моє життя на тлі життя мого народу в Україні й у діаспорі. Якщо хочете пізнати мене – слухайте мої пісні…

-  Чи є ще пісні, крім «Маминої калини»,  що увійшли в пісенний репертуар    інших виконавців?

-  В написаних текстах у мене кілька сотень пісень. Проте покладено на музику й записано надто мало. На це потрібен час. Розумію, що всі свої пісні я ж не заспіваю, тому рада, якщо їх виконують інші. Багато своїх текстів дарую або пишу на замовлення, і їх співають молоді виконавці в Україні та за кордоном. Наприклад, гурт “Меломани” з Чорткова виконують пісню про Чортків, також є пісні  для солістки Людмили Майданик. Сестри-близнята Уляна i Наталiя Мальгiвськi (Malgivski sisters), родом з  Івано-Франківщини, які нині концертують в Україні та в українській діаспорі в Сполучених Штатах Америки. Незабаром вийде новий альбом пісень у виконанні дуету Malgivski sisters, які я написала з урахуванням їхнього стилю  виконання. Є дуетні пісні, відома “Люблю тебе” із Павлом Доскочем, “Матіола цвіте” з Романом Сидоруком, дитячі пісні про батьків та рідну українську землю у виконанні Андріани Зам та сестричок Катерини і Юлії Панчишин в українській діаспорі в США.

-  Ваші пісні презентують Україну в діаспорі…

- Більше того, я свідомо роблю на цьому певний акцент у своїй творчості, принципово відмовившись писати пісні англійською мовою, щоб тільки догодити англомовним слухачам за океаном. Всі мої пісні написані мною й українською мовою, я цим пишаюся й не буду відступати від такого вибору надалі. Я пишу пісні для українців, які проживають в Україні і тих, кого доля закинула в різні куточки світу. В одному зі своїх віршів, що відкриває друковану добірку моїх поезій, є такі слова: «Я горджуся, що я українка, що родилась на своїй землі». Думаю, ці слова в концентрованій формі відображають мою любов та моє ставлення до батьківського краю, до України, яку я оспівую в своїх піснях.

-  Ваші діти народилися в Сполучених Штатах Америки. Народження дітей позначилося на Вашій творчій діяльності?

-  Народження дітей дійсно впливає на творчу діяльність. Чесно кажучи, я такого навіть не очікувала і мала з цього приводу дещо спрощене уявлення. Моєму синові Арсенові нині восьмий рік, а донечці Аріані півтора рочки. Їхнє народження і перші дні й місяці виховання маленьких дітей без сторонньої допомоги членів родини, як це переважно буває в Україні, відривали мене від творчої діяльності на тривалий час. На початках було дуже важко, і турбота про кожну дитину, її самопочуття та здоров’я забирала весь мій час і  сили. Для мене це була своєрідна школа виживання, тому було не до пісень. Але регулярні повернення в Україну допомагали мені не тільки відновити сили, а й відродитися знову для творчої діяльності.

-  Ви пишете пісні в різних  стилях. Яких саме?

-  В моєму творчому доробку є пісні, написані в різних  музичних  стилях. Деякі з них, наприклад, балади, романси, писати досить важко і на це йде багато часу, а для їх якісного виконання потрібен хороший та професійний музичний супровід. Доля дарувала мені зустріч із багатьма талановитими музикантами, які стали моїми друзями і допомагали мені в моїй творчості. Це, зокрема, Юрій Майданик з Чорткова, Микола Кліщ та Ігор Ващишин з Тернополя, Андрій Авраменко, який нині працює в Польщі та Німеччині, та Сашко Хрипливий, з яким познайомилася вже в США. З ними я розпочинала свою пісенну творчість і концертну діяльність, вони допомагали мені з музичним оформленням текстів пісень, що увійшли до двох перших альбомів.

Якщо раніше я писала пісні переважно в стилі громадянської лірики, в яких звучали соціальні та національні мотиви − про свою любов до України, до батьків та рідних мені людей, до рідного краю, то нині я намагаюся писати в стилях сучасної популярної танцювальної музики. Тому можу впевнено сказати: мій стиль у тому, що я постійно змінююся.

-  Як розвивається Ваша концертна діяльність?

-  У моїй пісенній творчості із сольних концертів - п`ять благодійних в Україні і два в США. Всі кошти передавались на потреби армії та лікування бійців АТО. Виконувала свої пісні для української та американської публіки на інших концертах. Завжди співала і співаю тільки наживо або під мінус-фонограму, коли в записі звучить тільки музичний супровід. За кордоном ніхто не буде слухати співака, якщо він використовує плюс-фонограму, створюючи лише ілюзію співу. Підготувати сольний концерт самотужки важко, але здобута професія режисера допомагає мені чітко вибудовувати структуру концерту, з його зав’язкою, кульмінаційною та завершальною частинами, щоб упродовж усього часу тримати увагу публіки.

-  Тривалий час Ви живете на дві країни: в Україні і в Сполучених Штатах. Темі еміграції та українській діаспорі Ви присвятили багато віршів, які увійшли до Вашої збірки поезій «Горджуся, що я українка». На Вашу думку та з огляду на Ваш життєвий довід, чим відрізняється життя в Сполучених Штатах від життя в Україні?

-  В Америці мені до вподоби закони і загальний стиль життя американців у відповідності до цих законів. Дуже важливо, що закони для всіх однакові і їх у рівній мірі дотримуються всі громадяни США.

В Україні,  навпаки, закони або не виконуються, або вони написані не для всіх. Через це в пересічного українця й немає поваги до законів у своїй країні.

Американці в цілому щирі люди, і я не помічала до цього часу фальшу в їхніх словах чи ставленні до інших. Усмішка – це вже своєрідна складова ментальності й візитна картка американців. Вони завжди посміхаються, а з усміхненими людьми приємно спілкуватися і мати справу. Натомість в Україні більше зустрічаєш людей зі стурбованим виразом обличчя, на якому почасти немає й натяку на радість від життя – «щодня у них лише печаль», і радіють вони лише на новорічні свята, як пишу я в одному із своїх віршів. Нам потрібно вчитися всміхатись до людей, радіти сонцю чи дощу, пам’ятаючи, що прожити хоч день – це вже прекрасно…

Разом з тим, в Україні люди простіші. Ми «не грішми, а добром багаті», − написала я про нас в іншому вірші, і це моє тверде переконання. Для себе я зробила висновок, що проблема не стільки в наших людях, скільки в зовнішніх соціально-політичних та економічних умовах нашого українського сьогодення. Чому українці, які виїхали за кордон, досягають більших успіхів у житті, самореалізації, ніж на Батьківщині? Хіба це залежить тільки від них? Мабуть, проблема в законах і в країні, в політичній системі, яка керує і маніпулює людьми, а не в самих людях.

Америка – країна емігрантів, країна великих можливостей, і українці в Америці, яких я зустрічала і з якими живу там поряд, переважно себе реалізували і почуваються щасливими. Правда, для цього «потрібно важко працювати, щоб досягнути до зірок».

-  Попри все, Вам в Америці досі не комфортно. Чому?

-  Для мене Америка – «країна-мачуха, що є чужа по крові». Там мені бракує присутності поряд моїх батьків, родини, рідної землі, яка надихала і надихає мене на творчість. Мій рід, земля моїх батьків, рідна мова і рідний край – це і є те основне джерело моєї творчості, без якого я себе просто не уявляю. Туга за Батьківщиною в перші роки перебування в еміграції підштовхнули мене до написання віршів, але для повноцінної творчості я маю бодай час від часу ходити босими ногами по рідній землі, аби черпати від неї життєдайні сили і творче натхнення. Бо «тут моєї юності стежина і земля розквітла, наче рай». Тому мене постійно тягне додому, в Україну, як тих лелек до рідного гнізда. Тут Батьківщина мого серця, тут у спокої моя душа.

-  Мовний бар’єр Ви вже подолали?

-  Ні, донині я спілкуюся англійською з помилками, і син часто виправляє мене. Мабуть, це пов’язано з тим, що в Чикаго дуже велика українська діаспора і в тій частині міста, де ми проживаємо, всі спілкуються українською. Розмовляти англійською майже не доводиться, тому я так і не опанувала досконало англійську мову. Українці в діаспорі зробили багато для того, щоб зберегти рідну мову, і вона звучить не тільки в сім’ях, але й у дитячих садочках, школах, торгових центрах, офіційних установах. В Америці загалом і в Чикаго зокрема створено і функціонує багато творчих україномовних колективів, які допомагають дітям та молоді зберегти українську мову і пам'ять про Україну. «Маленьку Україну тут зростили мої земляки», − написала я в одному зі своїх віршів. «Діаспора, неначе мати, зібрала нас під свій покров, щоб знову людям дарувати надію, віру і любов», − це рядки з мого вірша, присвяченого українській діаспорі в Америці. Тому в цій частині Чикаго, де живе моя сім’я, почуваєшся, наче в Україні, тільки з іншими законами та ставленням влади до людей, а людей − до праці.

-  Ви вірите в світле майбутнє України?

-  Україна для мене понад усе, тому я вірю в кращу долю і щасливе майбутнє України, в єдність українського народу, в збереження української державності. Українці − дружні, талановиті, веселі. Ми − народ, вартий того, щоб мати справжню європейську державу. Аналізуючи українське сьогодення, часто говорять про негатив, я ж бачу лише позитив. Так, багато залежить від влади, але Україну маємо будувати кожен у собі, втілювати свою любов до рідної землі в чесній і наполегливій праці, передавати цю любов і духовні цінності своїм дітям.

-  Що ви побажаєте своїм землякам – читачам нашого журналу?

-  Ніколи не бійтеся випробовувати себе в усіх можливостях і йдіть уперед. На все є воля Божа, і Він вам допоможе. Я хочу побажати всім вам упевненості й віри в краще майбутнє. Любіть один одного і показуйте цю любов, відкривайте її для себе і даруйте її іншим. Завжди посміхайтеся і пам’ятайте, що все залежить тільки від вас.

null

null

Спілкувався Володимир Уруський


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: CITY LIFE   125