Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

«Мандрівка до отчого дому» - нотатки із циклу «Життєві історії»

10.11.2018 22:25   Автор : Яна Замкова
Джерело: RvNews

На дворі пізня осінь. Знову виникла нагальна потреба поїхати на свою малу батьківщину. Приїздити до села випадає все рідше і рідше. Батьки покинули цей світ, але залишилася батьківська хата, що стоїть самотою, та до болю рідна й близька.

Я люблю село тоді, коли розпускаються перші листочки, коли цвітуть садки, коли косять сіна-пшениці, коли багрянцем оздоблюються дерева, коли поля вкриваються сніговим килимом. А в цю пору пізньої осені село стає мені якимсь нерідним: дерева втратили свою красу, зорані ниви поглядають на сизе небо чорним оком, сірі тумани оповивають землю, сонце не встигне встати, і відразу ж котиться на спочинок. Ця раптова темнота гнітить, навіває сум. І тільки зелена стяжка озимини може порадувати зір, розрадити душу.

Я іду по осінньому бездоріжжю. Ось і батьківське подвір'я. «Добридень, вам, ворота. Ви першими стрічаєте мене із далекої мандрівки».

Підхожу до хати, що стоїть, немов сирота, і зустрічає мене німою мовчанкою. «Доброго дня!» - говорю  їй. Насправді, я знаю, що хата не безмовна. Вона вітається зі мною чи скрипом дверей, чи рипом підлоги, чи просто стуком у вікно гілки горіха, який розлого росте біля неї.

Хата, як і людина, уміє плакати й усміхатися, вона може бути горда й сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, які в неї господарі.

Наша хата сумна і зажурена. Холодні осінні вітри обдувають її з різних боків. І ніщо не зігріває їй душу. Нема кому натопити ні величезної печі, що займає половину кухні, і на якій ми, дітлахи, так любили грітися і гратися, а ще мали свої схованки; ні напалити грубку, біля якої із задоволенням сиділи довгими вечорами і дивилися на вогонь, що співав свою веселу пісню, а ще робили грінки, натирали їх цибулею та салом й з апетитом хрумкотіли.

Хата сумує за своїми господарями. Батько зводив її сам, без сторонньої допомоги - підвалина до підвалини, балка до балки, кроква до крокви. Його мозолясті натомлені руки не знали спочинку, поспішав, бо ж літо коротке, а на зиму потрібно було вселятися. Мама ліпила і валькувала, мазала білою та жовтою глиною, вимивала і вимітала. Вони будували хату на життя, на радість, на щастя, вкладали в  неї  всю свою душу.

А тепер вона одна.  Сумує і плаче.  Дивиться невидимими очима  інколи з розумінням, інколи з осудом. Потрібно лише зрозуміти, розібратися в тому, що  хоче сказати. Їй важко збагнути - чому вона  одна, чому її  покинули?

Звеселиться  тільки весною, коли на гостину приїдуть діти-внуки, коли відкриють вікна й теплий вітер ввірветься всередину, коли щітка з білою глиною освіжить стіни. Засміється і повеселіє, буде радіти з того, що комусь потрібна.

Я прощаюся з тобою, але обов'язково повернуся, бо саме від тебе  черпаю силу і наснагу для душі, для серця, для щоденної праці. І нехай я живу в місті, ти завжди зі мною: у моїх споминах, у моїх снах - ти, дорога батьківська хато, роки дитинства і минувшини.


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   39