Коли лікарі поставили хрест, коли вони виносять свій невтішний «вердикт», коли кажуть, що нічого уже не змінити, коли запевняють, що жити і працювати, створити сім’ю, мати захоплення, як решта людей, ти вже ніколи не будеш, то у більшості виникає бажання скласти руки, абстрагуватися від зовнішнього світу, піти з життя, не чути і не бачити нікого... Але іноді стається диво. З’являється людина, котра висмикує з цього гнітючого стану і каже: «Повір у себе, ти не один, побач мету, іди до неї, живи...» От з такою чудовою, хай банально звучить, Людиною з великої літери я познайомилась кілька днів тому. З директором Сарненського ФСК «Повір у себе» Олександром Цицюрою.

Олександр Олександрович допоміг змінити життя не одному десятку людей з обмеженими можливостями. Проблеми інвалідів він знає не з чуток. В минулому успішний футболіст сарненського «Маяка». Футбол довелося кинути, бо потрапив в аварію, після якої йому ампутували гомілку лівої ноги. Навчився ходити на протезі.

– Але жити потрібно було далі. Пішов вчитися на бухгалтерські курси, позаяк зісвоїми проблемами з ногою я більше не міг працювати за робітничими спеціальностями, – ділиться історією свого життя пан Олександр. – І коли уже навчання майже завершилося, зі мною на зв’язок вийшов тренер «Інваспорту» Олександр Харковець. Він працював у двох допоміжних спортивних школах в Сарненському районі. В обласному центрі «Інваспорт» запропонували створити фізкультурно-спортивний клуб для інвалідів у Сарнах. Олександр Миколайович запропонував мою кандидатуру на посаду директора цього клубу, оскільки, дякуючи футбольному минулому, моє ім’я було відоме в спортивних колах.

Назву клуб отримав оптимістичну – «Повір у себе».  Основною метою діяльності клубу є фізкультурно-реабілітаційна робота серед інвалідів, підвищення ролі фізичної культури і спорту в системі реабілітації людей з особливими потребами, зміцнення їх здоров’я, формування здорового способу життя тощо. У нас люди з обмеженими можливостями можуть отримати фізичну та, що, мабуть, найголовніше, психологічну реабілітацію, можуть займатися пауерліфтингом, легкою атлетикою, більярдом, настільним тенісом, спортивною риболовлею, грати в шахи і шашки.

Знайшов однодумців у владі

Заклад відкривсяу 1996 році за рішенням виконкому Сарненської міської ради. У пана Олександра було ще кілька знайомих, які мали схожі проблеми зі здоров’ям і які в свій час теж активно займалися спортом. Гуртом вони вирішили, що мають певний досвід і можуть допомогти людям з обмеженими можливостями повернутися до повноцінного життя.

Тож вони звернулися до Сарненської РДА з проханням допомогти започаткувати в місті спортивний клуб для інвалідів. Спочатку клуб функціонував як громадська організація. А через кілька років він став комунальним закладом міської ради.

– Справедливо буде згадати, що Сарненська міська рада багато зробила для розвитку спорту серед інвалідів. Якщо говорити хоча б про 2018 рік, то на сесії Сарненської міської ради передбачили кошти на участь в спортивних змаганнях та на придбання інвентарю. Також до кінця цього року планують провести цілковиту реконструкцію приміщення клубу «Повір у себе». Люди вимушені були займатися у пристосованому приміщенні колишньої початкової школи. Тепер тут будуть облаштовані роздягальні, душові кабінки, туалети, просторі спортивні зали зі зручним доступом для осіб з обмеженими можливостями. Для інвалідів Сарн та району також планують придбати інва-таксі. Воно, безперечно, дуже потрібне таким людям, адже звичайні маршрутки не пристосовані для їх пересування, – розповідає керуючий справами Сарненської міської ради Віктор Бахно.

Клуб – єдине місце спілкування

Для одних клуб є насамперед місцем спілкування. Наприклад, часто приходять займатися люди з вадами слуху. Вони мешкають у різних кінцях району. У їхньому оточенні, як правило, в селах, мало людей, які розуміють мову жестів. Тому клуб для них життєво необхідний. Тут вони спілкуються з такими ж людьми, котрі живуть зі схожими проблемами. Можна сказати, це своєрідний клуб друзів. Люди приходять і можуть пограти в ігри, позайматися для загального фізичного розвитку. Вони проходять психологічну реабілітацію, яка їм допомагає повернутися до активного способу життя. Асаме через заняття фізичною культурою та спортом багато хто хоч частково, але відновлює своє здоров’я.

– Раніше, до реконструкції, тут поруч з нами функціонував клуб «Юність», –розповідає Олександр Цицюра, – тому попервах, коли люди з «Повір у себе» бачили поруч здорових дітей, мали певні комплекси. Пізніше, навпаки таке спілкування дало позитивні результати. Коли спортсмени, попри серйозні проблеми зі здоров’ям, досягали певних спортивних вершин (12 наших вихованців – багаторазові переможці та призери всеукраїнських та міжнародних змагань, майстри спорту, кандидати у майстри спорту), то це було навіть прикладом для нашої молоді. Прикладом у силі духу і цілеспрямованості. Діти захоплювалися ними. І це додавало нашим спортсменам віри у себе. Я та усі тренери маємо спеціальну освіту за напрямом «фізичне виховання та фізична реабілітація». Ми не лише самі спортсмени, ми вивчали психологію, опановували техніки спеціального масажу тощо… Моїм підопічним важко вийти на поміст. Це і комплекси, й проблеми зі здоров’ям – одну й ту ж вправу здорова людина й інвалід виконують по-різному. Спортсмен на візку не може піднімати штангу, це для нього страшенне навантаження, тож він піднімає її з положення лежачи. Я, наприклад, грав у футбол, теніс – ігрові види спорту, словом. Однак, щоб допомогти своїм же підопічним виступити, мусив опановувати й пауерліфтинг, жим лежачи.

Дехто навіть не знає про існування нашого клубу

– Ми беремо списки в інвалідських організаціях і працюємо з людьми, особливо з молоддю, запрошуємо до нас. Часто завдяки відвідуванню клубу, люди кардинально міняють своє життя, – каже Олександр Олександрович. –  Романа Набухотного я знайшов в місцевому шаховому клубі (я ще й секретар районної федерації шахів). Пам’ятаю його школярем, відтоді він і приходив грати. Запропонував йому позайматися у нас у клубі. У нього ж було багато сумнівів. Через проблеми з зором він не міг виконати навіть найпростіших вправ на шкільних уроках фізкультури. Ми спочатку запропонували йому позайматися зі штангою винятково для себе. Коли юнак сам побачив, що він досягає хороших результатів, то став займатися професійно. Згодом, коли запровадили змагання з пуерліфтингу для спортсменів з вадами зору, почав виступати на обласному та на всеукраїнському рівні. Потім він відразу поїхав на міжнародні змагання. Роман нині багаторазовий чемпіон європейських змагань.

Здобула спортивні титули і… закохалася

Сарненчанка Наталія Джеджера перша з моїх вихованців стала майстром спорту, перша наша чемпіонка. Мене, як тренера, це дуже тішить, однак я щасливий найперше з того, що тут Наталка зустріла своє кохання. Її майбутній чоловік займався тенісом, а вона – пауерліфтингом. Склалася щаслива сім’я, в якій уже підростає донечка. І що найбільше тішить подружжя й усіх друзів родини – абсолютно здорова. Нині Наталка усю себе присвятила сім’ї. Ми, друзі з клубу, не відволікаємо її, будемо раді, якщо повернеться у спорт. Але головне для нас її щастя. Ми раді, що змогли дати їй поштовх, допомогли переступити психологічний бар’єр. А Наталя (та що гріха таїти, й решта моїх вихованців) бідкалася, мовляв, як я ходитиму на роботу, я не зможу створити сім’ю. Закрилася в собі. Ми ж намагаємося витягнути людей із такого стану.

Зрозуміло, що великий спорт – не для всіх. Хтось продовжує займатися професійно, хтось для власного розвитку та підтримки фізичної форми та здоров’я. Ми, повторюся, хочемо насамперед допомогти людині з обмеженими фізичними можливостями адаптуватися в суспільстві, стати незалежними від обставин, від інших людей, почати житии якісно. Додам, що заняття спортом допомагають Наталії боротися із ДЦП. Коли вона прийшла до клубу, ходити їй було досить важко. Зараз жінка їздить на спеціальному велосипеді.

«Тягає залізо», щоб відпочити від господарки

Марія Галушко – жителька одного з сіл на Сарненщині. Діти вже дорослі, працює прибиральницею, вдома просто-таки велетенське господарство. Корова, восьмеро свиней, курей-качок-гусей-індиків ніхто не рахував. Гектари поля. Всьому хазяйновита жінка давала лад. Не вистачало чогось такого… для душі, як зізнається сама Марія. Прийшла до клубу. І почала мізкувати, чим би таким зайнятися, аби не стали на заваді вади зору. Спробувала пауерліфтинг і відразу вподобала цей вид спорту. Щоразу, як приїжджає на змагання, каже, що, «тягаючи залізо», в клубі відпочиває від своєї роботи і душевно, і … фізично.

«Встань і йди»…

Ще один яскравий приклад того, що спорт змінив життя людини з особливими потребами – кар’єра Сергія Шутака, майстра спорту з пауерліфтингу. Юнак кілька років тому, ремонтуючи дах, впав і пошкодив спину. Відтоді пересувався в інвалідному візку. Сам він родом з Хмельниччини. Якось в санаторії познайомився з сарненчанкою. Молоді люди сподобалися одне одному, побралися та вирішили жити в Сарнах. Сергій  зізнався своєму тренеру, що був у жахливій депресії. Молодий, здоровий хлопець в одну мить не зміг дати собі ради. Залежним від рідні бути не хотілося. Та що вдієш? І якщо до знайомства з Олександром Цицюрою Сергій ставив питання «За віщо?», тепер він каже «Для чого?». Тільки після цієї трагедії юнак прийшов до спорту. Тільки тепер  він змінив своє життя кардинально.

Якщо колись дозволяв собі легковажніше ставитися до певних речей, то зараз став більшу певненим у собі, цілеспрямованим молодим чоловіком. А як же втрачене здоров’я? А Сергій махнув рукою на невтішні прогнози лікарів, встав з інвалідного крісла і, відкидаючи будь-яку допомогу, із спеціальними ходунками самостійно виходить ... на п’ятий поверх свого будинку. На тих же ходунках він «катає» свого тренера по спортзалу. І сили йому дали, запевняє, його сім’я і спортивні наставники з клубу «Повір у себе».