Ольга Кочур

Ольга Кочур

літератор

Вона боялася потрапити на очі справжньої матері малюка. - З циклу «Життєві історії»

20.04.2019 22:30   Автор : Ольга Кочур
Джерело: RvNews

Іра тримала в руках чуже немовля і не зважала на перехожих. Вона сиділа на бруківці, на картонній коробці. І бачила тільки черевики перехожих. Зовсім не відчувала ваги дитини, яка спала в неї на колінах. Дівчина поняття не мала, що це за малюк, чий він та де його взяли. Вона мала знати лиш одне: має зображати матір. Нещасну матір, якій нема за що нагодувати бідне маля. І люди на це велися. Кидали щедро. Бо це ж вам не картонка з написом «Подайте на хліб для моєї дитини». Тут тобі справжня дитина. Та ще й така обідрана і худенька.

Але в тому, що Іра не хотіла здіймати погляду вгору, була ще одна причина. Вона боялася натрапити на очі справжньої матері малюка. А що, коли ця мати зараз кидається в розпачі всім світом, щоб знайти малого сина? А що, коли вона здійме крик і її оточать люди, які будуть ладні її вбити? У будь-який момент Іра готова була зірватися на ноги і кинути цей злощасний кульок, в якому дихало немовля. Їй вручали його перед робочим днем і забирали увечері. Певно, малому щось підсипали в молоко, бо малюк постійно спав. А може був просто змучений постійними поневіряннями, спекою та голодом.

У хлопчика була вивихнута права ручка. Ірі наказали, що цей дефект вона має вигідно підкреслювати перед перехожими. Проте інколи дівчина замислювалася: чому це так? Може малий кричав, і хтось шарпнув його за рученя, щоб малий замовк. Та вже іншої миті на Іру накочувалася страшенна до всього байдужість. До цієї дитини, до цього міста, та й до свого життя теж.

У 18 років вона втекла з дому. Батьки безпробудно пиячили. В хаті залишалося ще троє дітей. Коли молодшому – Ігоркові – виповнилося 12, Іра сказала собі: все, з неї досить.

Довгенько по копійці приховувала від усіх гроші, щоб назбирати та утекти в чуже місто. Тим більше, що батьків не так вже й важко було обдурити. Коли вони, захмелілі, посилали її за півлітрою у сільський магазин, вона відстібала із цієї суми для себе всю решту. Тож так і сталося. Утекла й опинилася у чужому великому місті. Та тільки куди йти? Що робити? Де шукати бодай якогось мешкання?

У перший же вечір Іра зустріла Вадима. На початку знайомства він їй здавався таким добрим і могутнім, що захистить її від усяких злигоднів. А Вадим мав око розвідника. Одразу ж, як помітив дівчину, зрозумів, що в неї щось негаразд. Запропонував поїхати до нього додому. І завтра ж поговорити про плани на життя. У першу ж ніч вони опинилися в ліжку. Така багата квартира, такий ніжний та заможний Вадим. Іра не могла повірити у своє щастя.

Проте на ранок Вадим геть перемінився. Почав говорити суворо. Так суворо, що в Іри забігали мурашки по спині.

- Віднині, – сказав господар, – будеш заробляти. Щоб вистачило на хліб із маслом. Бідувати не будеш.

Іра дивилася на коханого з недовірою й жахом. Але Вадим із незворушним виглядом наказував, що вона має робити.

- Будеш старцювати. Через годину тобі вручать дитину. Сядеш на розі людної вулиці і будеш благати в людей пожертву, щоб можна щось купити для малюка.

– А якщо я не стану такого робити? – в Іри раптом прокинулась гідність. Вона люто дивилася на Вадима. На це Вадим висмикнув із шухляди найбільшого кухонного ножа і приставив до її шиї.

- Тоді, дівчинко, кіна більше не буде. І сама знаєш, що шукати тебе не буде ніхто.

Іра голосно заплакала. Й одразу отримала ляпаса.

- Замовкни! – гарикнув на неї Вадим.

Вже через годину їй справді привезли малюка. Він був закутаний у якесь лахміття. Таке ж лахміття кинули й Ірі і наказали негайно перевдягнутися. Вона все ще стояла, ошелешена. До тями привів ще один ляпас. Цього разу вже постарався дружок Вадима, який наказав їй ворушитися. І негайно йти в центр міста.

Першого дня вона мовчки сиділа на вулиці і боялася не те, що просити, а навіть голову підвести. А ввечері її за це били. Картали, що не просила в перехожих гроші, а сиділа, як королівна. Нові господарі Іри натякнули, що коли вона не хоче закінчити життя в канаві, мусить робити те, що їй велять. Проте дали поїсти.

Вночі Вадим не забував про неї. Тож Іра тричі була вагітна. Проте від щоденних побоїв у неї щоразу траплявся викидень. Ірине життя стало втрачати сенс. Про колишню красу вже не було й мови. Було, що на радощах їй залишали трохи грошей, хоча іншим разом відбирали все зароблене. Але, головне, жила вона під постійним наглядом. Як у в’язниці. Ні з кимсь зустрітися, ні говорити їй не дозволено..

Одного дня малюк, з яким вона жебракувала, став плакати. Іра стала його заспокоювати – гойдати, гладити по голівці. Раптом малюк обхопив її шию руками і замовк. Заснув. Іра була приголомшена. Цей раптовий вияв дитячої любові став для неї справжнім потрясінням. Її ніхто ніколи не любив. Всі від неї бокували. Батько та матір вважали її зайвим ротом. Брати вічно сварилися за їжу. Друзів у неї не було. Любов до Вадима обернулася жахіттям. І вона прийняла блискавичне рішення. Вона втече. Колян, який час від часу має перевіряти, чи всі жебраки на місці, зранку вже добряче набрався. До неї він майже ніколи не доходить. Бо спокійний за неї. Має її за безмовну вівцю.

Тож у неї аж шість годин часу. Навіть якщо Колян побачить, що її нема на місці, то подумає, що пішла в туалет. Бо так бувало вже десятки разів. А повертатися знову на це місце, щоб перевірити йому буде ліньки. А ще й Вадим поїхав на тиждень за кордон. Іра вирішила, що це шанс, якого потім не буде. Вона підвелася і повільно пішла з місця. Постояла, подивилася довкола, чи бува хтось за нею не стежить. Потім так же повільно пішла до міського туалету, де її знали вже. А потім – на вокзал.

В неї завжди були при собі якісь гроші. Вона збирала для себе на чорний день. Тож Іра з малюком рушила в бік вокзалу. Час від часу пришвидшувала крок, коли в уяві поставало обличчя Вадима. В касі спокійно взяла квиток у інше місто. Тільки вона знала, чого коштував їй цей спокій. Прибувши в інше місто, зразу ж зайшла у магазин вживаного одягу, де купила все необхідне, щоб переодягтися самій і вдягнути малюка. У кутку магазину висів парик. Він вже вкривався пилюкою, бо навряд чи хтось додумався б його купити. Проте Ірі він згодився.

Тож відбулося повне перевтілення. Крім того, Іра купила велику сумку, куди обережно поклала малюка. Тоді знову на вокзал і поїхала в інше місто, потім – ще в інше. Потім сіла на нічний потяг. Їй було байдуже, куди їхати. А нічний потяг замінив місце помешкання, бо ж ночували їй ніде. Так вона опинилася в іншій області, далеко від своєї неволі. Вийшла в якомусь селі. Спитала літню жінку, чи не не продала б вона для малюка молочка. І так опинилася вона на дворі в однієї бабусі. Та поставила перед нею не тільки горня молока, а ще й налила в тарілку пахучого борщу та поставила миску з варениками. І тут Іра не витримала – розплакалася. Бабуся була тиха й лагідна, тож потроху вона розповіла старій все, що пережила. Бабуся слухала і тільки зітхала: «Скільки ж ти бідна натерпілася…» А в бабусі була своя гірка історія. Дочка випхала її з дому. Бо почала жити з чоловіком, який не хоче бачити тещі. Тож вони й купили їй цю стару хатинку в селі, аби жила й не турбувала їх більше. Жодного разу не приїхали.

Тож тепер вона може сказати односельцям про Іру, що це її дочка приїхала. Та й скільки тих односельців. Село закинуте, тільки старі та такі от матері з дітьми на руках, які не мають, де дітися. І стали вони житии разом, господарювати. Життя було скромним, але на харчі вистачало. А всиновлений Дімка якось на базарі потягнув її до прилавку, де торгував молодик. Купили вони тоді абрикосів. Виявилося, що малий не раз вже до цього дядька підходив. І той пригощав його то полуницею, то грушами, то соковитими черешнями. А малий щораз у розмові хвалив свою маму, яка вона в нього добра і красива.

– А коли ти вередуєш, наказує тебе? – цікавився дядько.

- Ні, вона тоді плаче, – зізнався малий Дімка.

Отак дитя їх і познайомило. Іра сподобалася Василеві. Зустрічалися, потім  побралися. Забрав Василь Іру з Дімкою жити до себе. І бабусю не покинули. А її хатинка в селі стала їм за дачу. Тож і садок мають, і город. А бабина дочка так жодного разу й не поцікавилася своєї матір'ю. Так і поховали стареньку чужі люди – Василь, Іра та їхній син Діма. Хоча чи чужі люди? Найрідніші, які тільки можуть бути на світі.


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews