Вчора, 26 березня, мало знову відбутися чергове засідання у справі рівненського добровольця Святослава Стегнея. Мало відбутися. Проте знову перенеслося у зв’язку з відсутністю потерпілого і свідків. У зв’язку з Великодніми святами слухання перенесено на час після провідної неділі, а там і кінець квітня – далі травень – літо – пора відпусток – і нічого в цій заплутаній справі не змінюється.

Нагадаю, що термін перебування в психіатричній лікарні в Дніпрі, де вчорашнього вояка не взмозі відвідати родина, Стегнею продовжили термін ще на два місяці. А українська (Дніпровська) психіатрична лікарня з суворим режимом служить одним з карних підрозділів тюремної системи країни. Там душевно хворих злочинців не лікують, а лиш усмиряють, щоб вони не були людьми серед людей та нікому нічого злого не заподіяли.  І якщо навіть в когось із засланих туди по правді чи неправді людей ще залишилось почуття власної гідності й інші риси, характерні для особистості, то побувши в тих умовах обезличення,  навіть колишній боєць Нацгвартії, що воював у батальйоні ім. Кульчицького і був там, на передовій, героєм, тут може втратити – і гідність, і особистість.  З плином часу проходять і незворотні зміни зі станом здоров’я контуженого на війні вояка, що дуже багато за час війни пережив і ця війна живе у ньому. Постконтузійний синдром сам по собі не розсмокчеться, а в тих умовах та ще й без документів, не знаючи точно хто він, його не лікують. Минає день за днем, вже ось чотири місяці поспіль, а молодий чоловік, 32-річний чоловік, стискаючи з відчаю п’ястуки,  все чекає, коли наш справедливий суд нарешті поставить таку ж справедливу крапку і його випустять. Бо він у мирному житті нікого не вбивав й наміру такого не мав. Про це пише матері в листах. Та хіба листи людини, оголошеної хронічно божевільною, є доказом? Вочевидь довго ще доведеться Святославу Стегнею жити за законами «палати номер 6» й за наказами безцеремонних конвоїрів, за товстими мурами й загратованими вікнами та бачити в своєму житті лиш кілька квадратних метрів землі у внутрішньому дворі цієї «милосердної лічниці». Ось що заробив за три роки на передовій. Такі от химери життя. Живемо в театрі абсурду, де все навпаки. І вже ніхто мости в жовто-блакитні кольори не малює. Все вмерло в нас. Чи за таку справедливість на Майдані стояли? Чи за таку країну десятки тисячі таких як Стегней зложили свої кості?

Боєць Нацгвардії батальйону Кульчицького Святослав Стегней

Справа в Рівненському міському суді завмерла на першопочатковій  стадії.  В обвинувачення  немає фактів, щоб підтвердити те, що Стегней справді намірявся убити квартиранта своєї колишньої жінки буцімто з ревнощів. Якщо так, то де ж той потерпілий? Чому не домагається справедливості й питань у нього навіть якщо й бував присутнім, то ніколи ні до кого нема? Якщо вірити словам прокурора, то потерпілий начебто подзвонив, що перебуває на стаціонарному лікуванні в Рівненській міській лікарні. Один зі свідків, якого також чекали, також не явився. Ще один, той, до якого справді Слава Стегней ревнував свою жінку (примірно його віку) та чомусь гранатою хотів буцімто убити зовсім іншого (старого), місця проживання не міняв, а й далі квартирує у жінки Стегнея у Рівному на тій же вулиці Спартака. Але його наше правосуддя чомусь не може знайти.

А представниця обвинувачуваного в суді – не будь-хто, а його мати. І на суді вона намагається тримати спокій. Але насправді в душі вона кипить. Чи знаєте ви, панове, як може боліти материне серце за сином? Ні. Ви, не знаєте. Так болить, що ні їсти, ні спати, ні жити. Вона вже зчорніла за ці місяці. То чи буде вона спокійно сидіти та чекати, поки мине Великдень, а за ним провідна неділя, а там знову ніхто в суд не явиться, коли кожного листа читає не так, як судді, а як мати? Читає рядки, а бачить і відчуває між рядками. Сам почерк сина та те, що лист різними ручками писаний, що на півслові обірваний говорить їй більше, ніж те, що написано і вона відчуваває його муку і його відчай: «Що там суд? Коли вже завершиться?"  - питає син, вкотре повторюючи: "Та не кидав я, мамо, ніяких гранат... І не тримав я ніякої зброї. Забери мене, матусю, звідси…»

Тому вона пішла до міської лікарні пересвідчитися, чи там і справді лікується потерпілий К-ко. А лікарі руками розвели: «Не було такого!»

То напрошується питання з трьома іксами: чого ж то потерпілому від суду утікати? І чого тим свідкам приховувати, що на суд їх треба з поміччю спецназу тягти? Може ми не того судимо? І не за те? Ні за що караємо бійця, якому б найкращим ліком був спокій і добре, людяне до нього ставлення.  Та це нам, простим людям, все в цьому ділі ясно. А у суду ж бо свої закони, свої у кожній справі підходи й церемонії, тож поки все докрутять, то так перекрутять, щоб і кози ситі, і вівці цілі були. Що ж, поживемо – побачимо. Стає вельми цікаво.