Цій церкві понад тисячу років. Уявити це подумки важкувато і майже не реально. Це треба побачити, щоб відчути  і повірити. Уява не намалює реалістичну картину, там буде або перебір або недобір фантазії. Я не вдаватимусь до апологетичних засобів, щоб переконувати  у чомусь читачів, спробую лише передати своє бачення через  відчуття. А вони особливі…

Церква Святого Стефана знаходиться на півострові містечка Несебр. Хоча правильніше буде написати – у болгарському містечку Несебр, який знаходиться на півострові (чорноморський південь Болгарії). Сьогодні це музейна реліквія, котру оберігають як зіницю ока. Подвір’я церкви огороджене кам’яним парканом, у невеличкому дворі скульптурні залишки, які вже понищені часом. Час нищить все, навіть камінь, стирає його в порох, аби знову з тих мікроскопічних елементів сформувати колись скелю. Десь так. Перше, що впадає у вічі – це смоківниця (інжир). Розкішне східне дерево. О цій порі його гілки тяжіють ніжно-м’якими плодами, що рясно ховає густе листя. Побачивши стиглі плоди на землі, на думку спадає Біблія, життя Ісуса Христа. Адже фігове дерево (а так називають ще смоківницю) там згадується найчастіше. Неподалік  уламки з величезної амфори (чи глека?): в таких тримали вино із смоківниці. Так і хочеться вигукнути: пазли склалися. Але це при тому, що я ще навіть не взялася за клямку масивних залізних дверей, аби  відчинити їх і реально зазирнути… в ХІ століття. Моя похресниця Благомірка простягає мені руку. На її долоні оксамитового кольору смоківниця.

- Що це? – перепитую про всяк випадок.

- Це вам, – у її голосі стільки загадкової таємничості, що мені нічого не залишається як взяти несподіваний гостинець, який подарувало правічне біблейське дерево. Десь я вже читала, що ці дерева можуть жити кілька сотень років. Пальцями відчуваю податливу м’якість плоду, але  кладу у кофр (сумка для зберігання фотоапарату), там все одно порожньо – не роздушиться.

Церкву збудували греки, які завоювали цей півострів. До слова, «церква» (грецьк)  буквально означає «зібрання». Ох і  цікаво ж, як було всередині неї тоді, понад тисячу років? Чи можливо відчути тих, хто збирався тут упродовж стількох століть? З яким серцем приходили? Що просили у Бога? А чи тільки просили? Може, навпаки, більше підносили хвалебних піснеспівів на Божу прославу? Клямка обдає пальці холодом, бо ж залізна. Обережно переступаю високий камінний поріг і мене огортає Вічним спокоєм і умиротворенням. Абсолютно всі стіни, які є довкруж   – зирять мальованими ликами святих, подекуди ледь-ледь проступають кольорові барви. Подекуди більше видно очі, обриси вже непізнаваного лику… Не все відреставровано, може так воно і треба, не «виписувати до блиску», а ледь-ледь підтримувати, триматись невидимої золотої середини. На вівтарній частині можна розгледіти зображення традиційних євангельських сцен. Але найкраще зберігся Архангел Михаїл. Що це саме він, легко впізнати, бо в правиці вогненний меч. Такого іконопису не зустрічала ніде:  переможно стоїть на лежачому чоловікові, який спускає… дух одержимості злом. Решта підписів зрозуміти не просто – грецька мова. А ще дуже багато сакральних символів, які розгадати під силу, хіба що, вченим теологам та іконописцям. На сучасних іконах їх не зустрінеш.  Металевий балкон зі східцями виведений посеред приміщення – вгору. І без особливих здогадів розуміється само собою: на цьому підвищенні стояв священик, звідси звертався до прихожан.

У храмі тьмяне освітлення і стала прохолодна температура, яка підтримується спеціальними приладами. Стіни живі і дихають, бо вони ще відтоді. А ось покрівля зверху вже зачеплена сучасними підпорками. Тому відразу виникає асоціація з немічним людським тілом, яке рано чи пізно відмирає, а от серцевина – Душа, залишається незмінною, адже вона часточка Вічності і намолена нею. Стрімкий духовний стержень непідвладний жодному часові, бо він сам ним є. Притулившись до стіни і заплющивши очі, розчиняюсь у просторі, молитва всередині зроджується сама, без жодних зусиль. Я ніби спостерігач збоку – тільки встигаю помітити її легкий плин і суголосся. Аж раптом несподіване бажання – роззутись. Роблю це радісно і піднесено. Стопи торкаються холодного  і гладенького , відшліфованого часом і тисячею інших людських стоп – каменю, зливаються з відомою тільки моїй душі невідомістю, якою тут пронизане все. Катарсис душі – очищення. Як мало треба для того, щоб це відчути…

Фото: Валентина Семеняк