Чимало людей вважають власну церковність таким собі «апендиксом» до свого «нормального» та «основного» життя. Мовляв: ось я і моє особисте життя, мої стосунки з людьми та самим собою, а ось щось зовсім інше – мої стосунки з Богом. І, найчастіше, в них ці дві прямих між собою ніяк не перетинаються.

Люди нашого часу надто зайняті зароблянням грошей та відпочинком від роботи, щоб жити з Богом постійно. Їм потрібен зручний Бог, який не змушував би їх напружуватися, змінюватися, робити неприємні для себе речі, типу постів і довгих молитов. Зате всім підходить чудовий і зручний «бог», з яким можна домовитися. Скажімо, той, який згоден обміняти твої три свічки в храмі на вічне життя в Царстві Божому. І то, не частіше ніж один, ну, максимум два рази на тиждень. Навіщо набридати своїми молитвами Тому, хто й без наших прохання все чудово знає? Кому б не хотілося мати зручного кишенькового «недільного бога», який існує лише в неділю, на Різдво та Великдень!

Безумовно, такі думки – повна маячня, яка немає жодного стосунку до реалій справжньої духовності та спасіння нашої душі. У людей немає два життя: щоб одне було основним, а інше – допоміжним, церковним. Правда полягає в тому, що саме наше релігійне життя і є основним життям людини. Хочеш ти цього чи ні, віриш ти в це чи ні. Ось чому ми повинні прагнути якомога швидше унормувати своє життя, привести до норми свої стосунки з Творцем. Чимало людей розуміють це, й намагаються робити певні речі, якими, за їх переконанням вони наближуються до Бога. Але, на цій дорозі на них чатує чимало небезпек.

Сьогодні в нашій розмові ми поговоримо про те, що й дійсно, є чимало речей, які вгодні Богу та приносять нам певну користь. І чим більше ми їх будемо правильно робити, тим більше користі для себе ми здобудемо. Однак, ключовою думкою цього тексту буде спроба роз’яснити, що всі зовнішні речі нам можуть бути корисні, але нас не спасають у вічності: їх самих недостатньо. Нашу душу може врятувати тільки живий зв’язок із живим та Богом – Ісусом Христом. У першу чергу це досягається усвідомленою, благоговійною участю у Святих Таїнствах. Не сповіддю-причастям один раз у рік, що в дійсною є наругою та профанацією святині, але повночасним життям із Богом. Поговоримо про це.

1. Спасаємося вірою? Чимало людей цілком щиро вважають, що сам факт прийняття ними думки про існування Бога, визнання Ісуса Христа своїм Богом, чи досконалості Божих законів і потреби в Церкві робить їх християнами. У дійсності, про те, що Бог існує, а Ісус Христос це правдивий Бог знає навіть диявол: «і біси вірують і тремтять» (Як.2:19). Наша віра – це не лише теоретичне чи інтелектуальне міркування про Бога, навіть якщо воно буде найбільш вірним серед усіх існуючих. У церковному розумінні терміну маємо швидше говорити про віру в Бога як про свою повну надію на Бога, любов до Нього, і про постійну співпрацю з Ним. Мало визнати, що Бог живий. Треба дозволити Йому співпрацювати з собою. Між віруючими людьми та Богом є живий, постійний безпосередній зв’язок, бо наша віра це не тільки правильне знання про Творця, але й наша реакція на таке знання. Я можу вірити, що якась пігулка допомагає від головного болю. Але, якщо мене болить голова, а я її вперто не хочу приймати під різноманітними приводами, це означає, що я не вірю в її силу. Точно те саме відбувається з нашими стосунками з Богом. Вірити в Бога – означає жити за принципово новими орієнтирами та мати зовсім інші внутрішні цінності та переконання. Якщо ми кажемо, що віримо в Бога, але в словах, вчинках, намірах і мріях нічим не відрізняємося  від безбожників, то це означає лиш те, що ми і є безбожники.

2. Добрі справи. Святе Православ’я дарує людям Божу благодать, яка по-різному проявляється в житті людини. Зокрема вона наупомлює нас та просвітлює наш розум. Церква не лише каже людині, що їй потрібно поривати з попереднім гріховним досвідом і прагнути до покаяння, особистого освячення та обоження, але й показує те, яким саме чином все це досягається. Треба зауважити, що чимало речей, які людині можуть бути очевидними і начебто зрозумілими, в дійсності виявляються мало очевидними та ніяк не зрозумілими. Це стосується і наших зовнішніх, щоденних добрих справ своїм ближнім, до яких часто й зводиться все християнство. Церква каже, що це невірна позиція. Немає нічого оригінального в тому, що нормальна та культурна людина не робить явного зла своїм ближнім, а іноді навіть здатна зробити для них якусь добру справу. Про важливість, цінність добра говорять більшість релігій, і навіть не будучи пов’язані з Християнством проповідують своїм послідовникам потребу в добрих справах. Більше цього. Про потребу чи навіть певну користь добрих справ для людини навчають навіть світські та безбожні філософи та учителі. Бути добрим, робити справи милосердя це не еклюзивність християн, а обов’язок усякої психічно здорової людини. Що ж каже Церква? Тільки Церква вчить, що в справі наших діл милосердя мають значення дві принципові речі: 1) наше смирення 2) наша мотивація. До прикладу, безбожник, який будує храм, робить це не тому, що відчуває синівський обов’язок перед Творцем, а тому, що шукає в цьому певну користь, скажімо добру репутацію чи зарплату. Віруюча людина готова робити добро не ради слави, нагороди чи платні, але тому, що це відповідає її внутрішньому налаштуванню та особистим переконанням.

Як переконатися, що ви дійсно християнин? ♫ – продовження теми читайте (слухайте) за посиланням.

Християнин робить добрі справи тому, що по своїй природі, за вибором і вихованням не може робити зла. І робить він це добро не тому, щоб сподобатися людям, а тому, що така є воля Божа. Інші релігії мало зупиняються на таких принципових речах, а тому, навіть роблячи добро не розрізняють його коріння. Святі Отці Східної Церкви неодноразово повторюють, що Бог благословляє та нагороджує людину не за добрі справи, а за те смирення, яке в неї народжується в наслідок творіння добрих справ. Що ми робимо, коли допомагаємо начебто цілком щиро і безкорисливо своєму ближньому? Хіба ми смиряємося від цього? Ні! Ми гордимося собою, пишаємося своїм вчинком і прагнемо про своє геройство розповісти якомога більшій кількості людей. Коли ми так робимо, то спалюємо всю цінність своїх справ в очах Бога. І хоча не можна стверджувати, що краще нічого не робити доброго, щоб не впасти в гординю, все ж, досвідчені духівники вимагають, щоб людина контролювала не тільки свої вчинки, але й думки. Отже, надто часто наші добрі справи не є добрими справами в Божих очах і не роблять нас християнами. До речі, саме тому Східна, Православна Церква ніколи не робила головного акценту на соціальному служінні, хоча ніколи його не цуралася. Ми переконані, що справа Церкви не забезпечувати добробут людей, але молитися та спасати їх душі. Справами земного благополуччя повинна займатися світська влада, для чого вона й поставлена від Бога. Церква перестає бути Церквою не тоді, коли перестане утримувати сиротинці та трапезні для безхатченків, а коли перестане молитися. Наша ціль – Небо. А це світський, приземлений розум, збагнути не зможе ніколи.

3. Милостиня. Багато людей відчувають певне заспокоєння серця від того, що дають комусь милостиню. Немає сумніву, що в Царстві Божому не буде людей, які не дають милостиню бідним, священикам і не допомагають храмам Божим. Тим не менше, у питанні наших пожертв, знову ж таки, спливає  наша мотивація та гординя. Як легко даючи кілька гривень безхатченку відчути себе кращим, вищим за інших. Як важко при цьому побачити себе лише тимчасовим подорожнім на цій життєвій дорозі, який нічого свого немає тільки гріхи. Кожна наша копійка це – не наша заслуга, а прояв милості Божої! Скільки калік і немічних хотіли б працювати на найважчій, на найбільш виснажливій роботі, тільки б повернути собі втрачене здоров’я, руки та ноги! Скільки людей здорових та сильних, не можуть ніяк знайти собі роботи, яка б добре оплачувала їхні таланти. Як багато різних нюансів може бути приховане за людськими долями. То ж вірити в те, що ми досягаємо чогось у житті винятково власними силами, розумом, талантом і красою – це повне безумство. Гроші які в нас є – це не можливість отримати від життя максимум, а найпростіший спосіб допомогти своєму ближньому, таким чином виявляючи до нього свою християнську любов. Якщо ж любові немає, а є лише наші психологічні проблеми, переноси, почуття провини чи інші речі, вся наша милостиня нічого не варта в Божих очах. Так, люди її оцінять, і когось ми можемо реально врятувати від голоду та холоду. Однак, якщо наша милостиня буде з багатьма підтекстами та умовами, чи з надміру багатства, її Бог може не прийняти. Бо не кожна милостиня робить нас християнином.

4. Піст. Кожен із нас пам’ятає про те, що біси виганяються постом і молитвою (Мф.17:21). Велика частина з нас пам’ятає, що є особливі періоди в році, коли християни разом, усією дружною віруючою спільнотою, постять за певними правилами та просять у Бога духовного переродження. Ще якась частина з цих людей знає не тільки коли пости починаються та закінчуються, але й дійсно можуть кілька днів його дотримуватися. Ще менша частина з них звершує свій піст від першого до останнього дня без послаблень для себе і мук для оточуючих. І вже одиниці прагнуть постити, при цьому розуміючи, якими саме чином все це відбувається. Мало хто з віруючих, і навіть священиків, розуміє про шість рівнів посту, і про те, що «не їсти свого ближнього» треба не тільки в особливі місяці року. Узагалі, традиція постування зовсім не оригінальна й прийшла до нас ще з часів Старозавітньої Церкви. Постяться юдеї та мусульмани, буддисти та індуси. І навіть безбожні вегетаріанці часто перевищують в своїм тілесним подвигом християн, а вагани своїми тілесними практиками можуть втерти носа як одним, так і другим. У дійсності, піст лише розпочинається з гастрономії, але повинен провести нас від утримання в ковбасі до стримання гріховних помислів і вчинків. Якщо ви сподіваєтеся догодити Богу лише якісними та духовно безпечними харчами – ви божевільні. Справа зовсім не в пості. Мені була відома людина, яка живучи в гуртожитку, серед багатьох інших людей, щосереди та щоп’ятниці показово мила свою сковорідку від залишку вчорашнього жиру, а залишки котлети легко могла викинути до смітника, чим намагалася переконати всіх у своїй великій вірі. Як священик із двадцятирічним досвідом служіння можу запевнити, що безумства у такому постуванні було значно більше ніж віри, яка не може суперечити ні смиренню, ні здоровому глузду. Піст сам по собі не робить вас християнами.

5. Читання Святого Писання. На загальному фоні тотальної байдужості до Бога та вчення Церкви, вже сам факт того, що хтось бере до рук Біблію, та ще й регулярно читає її, вже якісно виділяє людину. Звісно, читати Святе Писання, як і інші релігійні, богословські книги для спасіння конче необхідно. Але ж  читання Біблії саме по собі не робить з нас ні християнами, так як прослухування музики по радіо не робить нас композиторами. Для того, щоб із читачів Святого Писання ми стали християнами, а зі слухачів радіо – професійними музикантами, нам слід докладати багато праці, поту та крові. Сам диявол знає Біблію напам’ять, і при суперечці з Христом спокушав Його не чим-будь, а саме біблійними цитатами! Біблію, принаймні її букву, прекрасно знають усі вороги Церкви. Чимало безбожників писали цілі томи книг, розбираючи біблійні цитати, шукаючи там вади та недоліки. Та що там безбожники! Неймовірна кількість різноманітних культів і сект виникла саме тому, що люди читали Біблію поза контекстом Церкви та Святого Передання. Сам факт того, що у ваших руках найпрекрасніша Книга з усіх книг на світі не робить і вас самих автоматично прекрасним. Дуже добре, коли хтось читає та студіює Біблію, але це не робить його християнином лише за фактом читання. Скажу більше. Теоретично, щоб обожитися ти навіть можеш нічого не читати, як це було з преподобною Марією Єгипетською. А можеш як сатана сипати на всіх цитатами Святого Писання, не маючи нічого спільного ні з Богом, ні з Його святою Церквою.

6. «Хресні дороги», «дев’ятниці», суплікації , адорації та інше. Певні ознаки західної духовності дуже полюбилися українському народу. Надзвичайно емоційні, зворушливі тексти досягають глибин серця, торкаючись кожної його струни. Тим не менше, треба прямо сказати, що у багатьох таких службах духовність заміняється душевністю, в чому православні духівники бачать величезну небезпеку. Розчулити людину, витиснути з неї сльози, відчуття жалю, скорботи, страху та провини – означає не що інше, як задіяти методи маніпуляції, промивання мізків та навіть психологічний тиск. Звісно, самі жертви цього ніколи не визнають, а їх автори – тим більше в цьому не розкаюються. Про що ви говорите! Жодних маніпуляцій: лише молитви й пісні до Бога та про Бога. І тільки відійшовши подалі від такої страшної картини, вчишся бачити все дещо по-іншому. І, звісно, окрема небезпека подібних богослужінь прихована в тому, що вони не доповнюють собою богослужіння добового кола, яких між іншим є аж дев’ять, але підміняють їх. «Хресні дороги» та «Маївки» давно витіснили відправу Всенічого бдіння, що є підготовкою і початком відправи Божественної літургії. Людям подобається те, що дає враження, емоції, при чому – без особливих зусиль. Все дуже коротко та зручно. Максимум 30-40 хвилин, майже завжди є можливість молитви сидячи. Нічого не маю проти цього для літніх і хворих людей, і для дорослих у окремі моменти, але робити винятки загальною практикою – гріховно. В молитві якраз і важлива наша аскеза, яку ми вчимося долати, а не звичний нам завжди й усюди комфорт та всілякі вигоди. Отже, не всяке богослужіння є, власне, бого-служінням, і не кожна наша присутність на богослужінні робить із нас християн.

7. Молитва. Ми вже багато з вами говорили про молитву. Говорили про те, що вона може бути корисною та небезпечною. Так само, як і піст, молитва (принаймні, той чи інших вигляд молитви) є у всіх світових релігіях, де вірять у бога, як особистість чи якусь конкретну духовну реальність. Моляться буддисти та мусульмани, юдеї та язичники, моляться свідки Єгови та мормони. Очевидно, немає нічого надзвичайного в тому, що люди які вірять у буття Боже намагаються якось із ним спілкуватися. Деякі віруючі, скажімо мусульмани, моляться значно краще за нас, бо роблять це регулярно, п’ять разів на день. Більшість християн, на жаль, такого чомусь не робить. Отже, маємо говорити про те, що якість молитви не завжди тотожна її кількості. У дійсності, ти можеш молитися багато, довго, щиро, але молитися тільки устами в той час, коли твій розум і серце буде далеко від справжньої молитви. Але, можна й сказати одне слово так, щоб ним одним врятувати свою душу для вічності. Я часто нагадую, що найкоротша молитва християнина – це одне єдине слово. Максимум – два! Можна з такою вірою та надією, смиренням, покаянням і благоговінням так вимовити ім’я Боже – «Ісусе» чи «Господи помилуй», що воно виявиться більш достойним назви молитви, ніж щоденне, багатогодинне читання Часослова. Не кожна молитва робить нас християнами. Не лестіть собі. Молитва це важкий подвиг, якого треба вчитися роками та десятиліттями.

8. Часто ходите до храму? Багато людей, переконлива більшість, роками ходять до храму, при цьому не змінюючись. В ідеалі, з кожним роком життя в церкві ми б мали помітно змінюватися. Усі люди, які нас знають, дивлячись на наше благочестиве, чисте та чесне життя, хотіли б нас наслідувати, заздрили б нашій святості й самі хотіли б стати такими, як і ми. Власне, церква це не театр, де люди займають своє недільне чи святкове дозвілля слухаючи спів хору та проповідь священика. Це місце нашого переродження в життя вічне та святе. Якщо ми не тільки не стаємо кращими, але з кожним роком все більше робимося злими, роздратованими, осуджуємо, ненавидимо, заздримо, крадемо, блудимо, коротше кажучи – робимо все, що нам захочеться, а не те, що хоче від нас бачити Бог – ми не стаємо християнами. Ми перестаємо ними бути. Ми просто займаємо в храмі місце, як і будь який інший неживий предмет храмового інтер’єру. Ще раз: преподобна Марія Єгипетська в храмі була один раз у житті, але коли молилася, то її ноги на землі не стояли. Кількість разів нашого відвідуваня храму завжди повинно збільшуватися паралельно до збільшення і зміни якості нашого духовного життя. Сам факт того, що ти прийшов в храм не говорить, що ти християн. Однак те, що ніколи не буваєш у храмі точно свідчить, що тим ним не є.

9. Молитва на чотках, хрестик і спецодяг. Чимало людей сприймають християнство за особливу субкультуру зі своїми традиціями, стилем життя, навіть стилем особливого одягу в мирян, особливою «церковною» мовою та певними уявлення про допустиму та недопустиму поведінку. Звісно, християни мали б відрізнятися від натовпу хоча б тим, що їм не важливо, що про них подумають інші. У миру таке недопустимо – саме тому й існує мода: щоб тебе прийняв соціум, тобі треба бути таким, як усі інші його члени. У церкві так бути не повинно. Кожна людина унікальна, незамінна, неповторна. У ній нікому не потрібно показувати й доказувати, що він вартий любові , бо у церкві це й так зрозуміло. В миру наівпаки – своє місце під сонцем треба ще заслужити, як мінімум – заробити. Тебе ніхто «просто так», “ні за що” любити не буде. А в церкві все навпаки. Принаймні, повинно так бути завжди. Неважливо, як ти одягаєшся, як ти розмовляєш, чи прийшла до храму в хустці чи без, у критичні дні чи в спокійні, в чоловічих штанах чи спідниці, в кедах чи без – це до віри в Христа та стосунків з Ним немає ніякого відношення. Абсолютно. Так, я знаю, що для багатьох людей, особливо монахів і священиків, такі думки виголядають мало що не єретичними. Тим не менше, моє давнє переконання, яке бачу не тільки суб’єктивним, але й цілком правдивим, що віра монаха не в його клобуку, віра священика не в його рясі. Віра жінки не залежить від хустки та днів місяця. Все це другорядні речі. Якщо ти ведеш себе як свиня, то тобі не допоможе ні ряса, ні клобук, ні найдовша спідниця в світі. А чотки в мирян це взагалі крайня форма духовного самооблещення – прелєсті. Моліться просто, без пафосу і показухи на публіку. Молитва повинна бути таємна, а не показова, перед людьми. А хрестик на шиї ховайте. Поки немає гонінь на віру. Хваліться не ним, а чистим і цнотливим і скромним життям із Богом.

10. Святите пасочки, мед, яблука та зілля. Наші улюблені церковно-народні традиції давно намагаються витіснити справжнє, глибоке та чисте православне благочестя. Віру в Живого Бога заміняють сурогатом, Святі Таїнства – обрядами, які без правильного розуміння не тільки не приносять користі, а навпаки – несуть у собі багато шкоди! Люди роками, десятиліттями ходять до храму називаючи себе християнами, насправді будучи язичниками. Якщо на Пасху ви не причащаєтеся, а кропите ковбасу, на Преображення не причащаєтеся, а святите яблука, на Богоявлення не причащається, а тільки набираєте воду – ви не християни. Всі існуючі обряди повинні доповнювати головне – ваше безперервне літургійне життя. Якщо його немає – немає і вашого християнства.

Тільки тоді, коли в нашому духовному житті буде здоровий і міцний стержень, скелет, є сенс доповнювати його речами другорядними. Немає сумніву, що і молитва, і піст, і милостиня, і добрі справи, як і все інше згадане нами, конче потрібно християнину, бо «віра без діл мертва» (Як.2:17). Але все це повинно бути частиною цілісного світогляду людини, а не бути огризком, прийнятим за щось ціле. Вирвані з контексту православного світогляду згадані нами речі безумовно позбавлені будь-якої цінності та ваги, бо силу їм надає лише Божа благодать, яка діє на людину в святих Таїнствах. Християнином вас робить не виконання формальних обрядів та прийнятих у суспільстві норм моралі, а благодатне життя в Святій Православній Церкві, яке досягається смирення, живими стосунками з живим Богом та регулярною участю в Таїнствах Покаяння та Євхаристії. Безперечно, після ретельної підготовки. Нехай допомагає нам Христос знайти Його Правду, а знайшовши – міцно триматись і виконувати її.