"Наші будні" на смітнику. Фото дня й думки з цього приводу
Джерело: RvNews
Ніхто не робив тут колаж, не переміщував на смітнику викинуті речі, щоб вийшла спеціальна тематична картинка. Отак кинулося у вічі те, що було на одному з рівненських смітників, які зазвичай утворюються біля сміттєвих контейнерів.
– А це от і є картина нашого повсякдення, – подумалося. – І викинутий кимсь старий стенд «Наші будні» вдало підписав цю доволі промовисту картину.
У кожного з тих, хто на смітниках годується й одягається, своя на міських вулицях, біля будинків зі сміттярками територія і трапляється, що б’ються мало не до крові, коли хтось посміє зазіхнути на смітник не на своїй визначеній зоні.
Проте в останні роки біля смітників «живляться» не тільки вуличні люди й бездомні пси. Коли неподалік присісти та «почергувати» з камерою, то побачиш не одного знайомого сусіда. Життя навчило українців виживати й шукати елементарні, необхідні для дому речі там, де викидають непотріб. Бідність принижує. Проте, коли вона стає тотальною, про це вже не думають. Погодьтеся, якщо років з десяток тому перш аніж взяти щось з купи шмаття викинутого на смітник, або ж і дозволити собі ритися в купі шмаття в магазині мережі «Секонд Хенд», роззиралися навсібіч (аби хто бува зі знайомих не помітив та не взяв на глузи), то тепер вже не соромляться. Риються всі, а то ще й за якусь шмату буває, що сваряться, нерідко й до бійки доходить. А те, що десь покинуте, або ж лежить бездоглядне, похапцем беруть, спершу роззирнувшись на всі боки, чи ніхто не дивиться й запихають до сумки.
Не встигли люди виставити на смітник престарі, ще радянські крісла, які давно вийшли з ужитку, як тут же за якихось 10-15 хвилин над тими кріслами орудує з сокирою чоловік із сусіднього під’їзду: «Аякже, коліщатка, на яких крісла можна було пересувати по кімнаті, цілісінькі! В магазині за таке заплатити треба, а тут бери дармове. В господарстві знадобиться!» Хтось бере та торжествуюче несе додому ще добротну фанеру, або ж стінки чи двері з викинутої на смітник шафи, хтось видовбує з викинутих вікон чи дверей скло («Можна ж із нього вирізати такого розміру, щоб під нього вправити в рамці фотографію, або й вибите скло вставити»). А хтось несе цілісіньку поличку, кухонну шафку, знаходить ще добрі чоботи, або й плаття, джинси, куртку тощо. Адже, що не кажи, а дефіциту речей (особливо одягу) такого, як це було в 1990-ті роки, сьогодні нема. Попри те, що недарма нарікаємо на низький рівень життя, високі ціни та плату за ЖКП, - місць, де можна дешево придбати добротні фірмові речі, вистарчає. Тож одні викидають ще не зношені речі, а другі вважають, що то Бог послав їм манну небесну.
З такої картини чимало випливає питань і проблем: по-перше, як на мою думку, – в кожному місті мусить бути організований якийсь обмінний пункт, куди б люди безкоштовно здавали такі речі, яких їм треба із дому викинути, але вони могли б ще комусь на щось придатися. Мав би бути організований збір таких речей.
На це мені можна закинути, що у місті Рівне є, створені доброчинними організаціями, кілька контейнерів для збору одягу та взуття (як-то біля Покровського собору та біля ТЦ «Чайка»). Так, є. Але туди не влазять меблі, дошки, предмети домашнього вжитку тощо. По-друге: не всі мають час і хочуть перти через усе місто на громадському транспорті великі сумки, напхані одягом. Легше просто винести на смітник. По-третє: тих контейнерів явно мало для такого міста, як Рівне.
Згадується далеке дитинство, як по наших селах на Рівненщині їздили возами так звані «онучники», які їдучи вулицею, зупинялися навпроти хат і весело вигукували: «Баби, виносьте онучі!» І люди виносили й віддавали зношені речі, хоч ніхто не знав, навіщо ці чоловіки отаке ганчір’я збирають. (У 50-60-х рр ХХ ст. навряд чи люди могли віддати речі не зношені: ніхто по селах та й містах не розкошував, магазинів вживаних речей не існувало, одяг доношували від старшої дитини до меншої до дірок та латок.)
Нерідко їздили й гончарі, які возили чудові горшки й глечики, а дітям в радість – глиняні свисточки-півники. В сучасному світі – це вже давно історія, чи та пак – етнографія.
Але обмін вживаними речами – ідея, яка у світі живе, бо скільки б тисячоліть не існувало людство, до якого б прогресу воно не приходило, проте завжди в ньому присутнє соціальне розшарування: є люди неймовірно багаті, а є – неймовірно бідні. Є люди просто непрактичні, непристосовані до життя в такому світі, де все купується й продається, де багатіють гендлярі, а чесним залишається жити на одну мізерну зарплатню.
Наша країна переживає економічну кризу, війну, але вона християнська країна. А у християнстві ж бо один із головних постулатів: «Люби ближнього свого, як самого себе».
Усі ми йдемо до храмів, хто регулярно, а хто – раз на півроку, перед Великоднем, але йдемо. Йдемо відмолювати гріхи, або ж коли тяжко, коли щось болить, хтось захворів, ускочив у халепу чи перебуває в судовій тяжбі або ж на війні. Та чи любимо ми свого ближнього?! Задаймо собі це питання. Дуже важливо, як ми на нього будемо відповідати самі перед собою, не те, що перед Господом.
Пригадую, як записувала якось в одній родині розповідь літньої жінки про далекі 1940-ві роки, що довелося їй пережити, як врятувала вона від загибелі кількох людей. В нашу розмову раптом втручається дочка цієї жінки та й каже: «Я не уявляю, як це посеред ночі до мене в хату хтось (невідомо хто?) постукав і просився б переночувати, дати їсти та ще й заховати його. Я б нізащо не впустила». От вам і відповідь, чи любимо ми ближнього. Питання тотальної недовіри всіх до всіх у владі й у суспільстві перекреслює усі наші благі й людинолюбні пориви.
Читайте більше на RvNews.
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews