Цуценя лабрадора приніс додому син. Марина дуже нарікала, бо хіба ж можна таку великогабаритну тварину у їхню двокімнатну квартиру — засмітить шерстю ще й псиною повсюди тхнутиме. Але Сергій вперся на своєму, обіцяв, що доглядатиме та вигулюватиме, і переконати його, студента, було неможливо. Та й донька на захист брата стала.

Перші тижні жінка ставилася до чотирилапого з неприхованою ворожістю: то калюжу на килимку зробить, то капці її (добре, хоч не нові) візьметься гризти. Аж поки Джонні несподівано для усіх не прив’язався до Марини. Та так, що досвідчених псярів аж завидки брали. Звісно, собака водив дружбу і з Сергієм, і з Аліною, втім особливий пієтет у нього викликала саме Марина. Коли жінка приходила додому з роботи, пес радів так, ніби не бачив господиню щонайменше півроку, мостився спати лише під її ліжком і весь час ходив за жінкою хвостиком. Зрештою, від колишньої ворожості хазяйки до чотирилапого пожильця не залишилось і сліду.

— Знаєте, дівчата, от подумати не могла, що до тварини можна так звикнути, — не раз зізнавалася Марина своїм подругам, не собачницям.

Деякі скептично всміхалися. І жінка їх розуміла, бо сама ще недавно була такою. Але вірність лабрадора справді розчулювала серце Марини. Он якось відправили її у відрядження — і пес не їв цілих три дні. Хто після такого залишатиметься байдужим?

А через кілька років Джонні спіткала набагато довша розлука — Марина серйозно захворіла. Вона довго проходила обстеження у різних медиків, врешті їй встановили невтішний діагноз. Далі було хвилювання рідних і лікарняні стіни... Перед операцією жінку якимсь дивом відпустили відсвяткувати Різдво вдома. Аж на два дні.

Тішилися усі домашні. І, звісно, Джонні. Зустрівши Марину, він не тямився від радості — скавучав, нетерпляче підстрибував, вилизував руки. Увесь час лабрадор неусипно ходив услід за хазяйкою та віддано зазирав в очі. Навіть коли та сідала подивитися телевізор, вистрибував на диван й горнувся під бік. І, напевне, боявся спати — ану господиня зникне, як марево?

Та вихідні, на жаль, пролетіли, як мить. Зранку Сергій викликав таксі, щоби відвезти маму до лікарні. Марина з Аліною прощалися у передпокої. І лише Джонні, на диво, тримався віддалік, відсторонено спостерігаючи за господарями з порогу спальні.

— Маленький, ану ходи сюди, — не втрималася Марина.
Але лабрадор не зрушив із місця.

— Джонні, Джонні, — знову гукнула жінка.

Пес навіть не ворухнувся. І лише коли Марина покликала його втретє, собака підняв голову і кинув на неї короткий, як спалах блискавки, тужливий погляд. Час було їхати.

А ввечері несподівано для себе Марина зустрілася з Джонні знову. Тільки цього разу вві сні. Побачене неабияк спантеличило жінку. Милий, випещений улюбленець рвучко витягував із її тіла довгу червону стрічку. Стрічка не піддавалася і пес брався за неї зубами знову. Ще раз, і ще... А тоді Марина раптом почула незнайомий голос.

— Тепер тобі буде краще.

І прокинулася.

...Операція пройшла вдало — лікарі вже не боялися робити оптимістичні прогнози. Марині ж не терпілося додому, до рідних. Вичікувати весну, готувати страви, пити чай у кухні і навіки забути про пережите.

— Як там Джонні? — раз у раз випитувала то в доньки, то в сина.

— Добре мамусю, добре, — відповідали їй діти, ніяково всміхаючись. А потім переводили мову на інше.

Але коли Марина повернулася з лікарні, їй назустріч ніхто не вибіг. Оселя відлунювала незвичною тишею.

— Доню, а де ж наш Джонні? — спитала розгублена жінка.

— Пробач, мамо, ми тобі не казали. Дуже не хотіли, щоб ти хвилювалася. Джонні не стало. Наступного дня після того, як ти повернулася до лікарні, — міцно обійняла її Аліна. — І головне ж — напередодні ніщо його не турбувало, мав добрий апетит, ще ввечері після прогулянки напився води. А зранку, уяви собі, не прокинувся. Шкода нашого Джонні. Дуже шкода!

... Собачники радісно перестрівали Марину на вулиці, цікавилися чому без улюбленця. Бо ж найчастіше саме вона з ним гуляла. Дивувалися: невже відвезли пса у село на весну та літо?

— Якби ж то! — зітхала Марина. І тільки деяким зважувалася розказати про недугу та дивний сон. Щоразу чесно обіцяючи собі не заплакати, от тільки ніяк не вдавалося.

P.S. Для тих хто дочитав до кінця: історія — невигадана.

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ