Сто років тому відродилась польська незалежна держава. Православна церква у католицькій Польщі вважалась рудиментальним інструментом імперської політики Росії. Ліквідовуючи колишні державні інституції, як наслідки панування Росії, офіційні власті підійшли до вирішення питання подальшої долі церкви. В цій справі не можна було забороною або шляхом відвертого тиску досягти успіху, а, керуючись такою програмою, - тільки нашкодити. Тому вирішення складного питання щодо національних меншин східних земель тісно переплелись зі ставленням до православної церкви. При цьому, свою політику стосовно неї проводила як держава, так і вищі католицькі ієрархи, - пише  сайт volyntimes.

Приєдналися до цього процесу й різні кола суспільства. 20-23 червня 1919 р. у Варшаві відбувся І-й з’їзд польських архітекторів. Його делегати надіслали Міністерству мистецтва і культури меморіал: «Одним із залишків російського правління в нашій країні є чисельні церкви і православні каплиці, які дисгармонізують із архітектурою наших міст і містечок. Тільки у Варшаві таких - 27.

Зараз, коли всюди в країні є намагання повернути її польський характер, актуальною стає справа подальшого існування, а точніше усування цих будівель.

Ще у 1918 р. на з’їзді представників міст проф. Толвінський запропонував створення комісії з архітекторів і представників міст. Її діяльність полягала б у написанні рефератів про пам’ятники, будівлі, православні церкви та їх історичне або мистецьке значення; подання висновку, які храми мають бути розібрані, а які перероблені для вжитку громадськості; яким з колишніх костелів, перетворених росіянами на церкви, треба повернути первісний вигляд; керуючись мотивами релігійної толерантності щодо кожного випадку, визначити, які церкви необхідні для православних; створення реєстру творів мистецтва рухомого майна церков. Ухвалою магістрату Варшави така комісія була створена. В березні 1919 р. столична влада вирішила повернути первісний вигляд 5-ти колишнім костелам, розібрати 3 каплиці, 5 каплиць переробити на католицькі, залишити 3 церкви для потреб православних. З’ясувати шляхом конкурсу долю собору на Саській площі; церкви в казармах уланського полку, церкви в казармах гродненських гусарів, переробити на склади, майстерні 5 церков; розібрати церкву литовського полку на алеях Уяздовських, фундамент церкви на Нововейській і каплицю на вокзалі на Новій Празі.

Аналогічну роботу рекомендується провести по цілій країні, а нестачу кваліфікованих архітекторів на місцях заповнити відрядженням їх з Варшави, тільки після проведення ретельної роботи можна приймати рішення.

24 жовтня 1919 р. МВРіОП виступив проти намагання польського товариства любителів мистецтва розібрати місцеву православну церкву побудовану в 1893 р. на купленому російським урядом плаці, стоїмо на позиції, що такі майнові справи вирішувати тільки через закон.

На периферії підхопили почин столиці. Магістрат м. Млави 24 жовтня 1919 р. надіслав лист, що «бажанням міста є аби церковний парк з естетичного і санітарного погляду був приєднаний до міського парку, а церковка, яка була власністю російських прикордонників, була розібрана. Звертаємось до міністерства з проханням про передачу місту церковного парку, що додатково вплине на оздоровлення міста, а також про розібрання церкви.

Церква будувалася з метою русифікаторства, місцевих православних мало – 36 чол. Зараз вони без священика, переробити на костел церкву не можна, а при розборі безробітні отримають заробіток, а отримані матеріали підуть на будову суду». Міністерство не погодилось з цими пропозиціями.

Зверталися і представники католицької церкви. Так Люблінський єпископ надіслав лист про землі і будови православних на території воєводства, зокрема Холмщини, де проводилась свого часу русифікація. Натомість католики ходять до своїх святинь за 20 км, а церкви є в кожному селі.

Натомість, такі звернення змусили Міністерство визнань релігійних і освіти публічної прискорити вирішення проблеми, надання їй правового розв’язання. До Міністерства внутрішніх справ 12 листопада 1919 р. надсилається лист «У справі ініціювання врегулювання питання церковної православної ієрархії в Польщі».

«Враховуючи важливість справи православ’я, МВРіОП в міру своїх прав і можливостей приступило до його вирішення в кордонах колишнього конгресового Королівства і приєднаних районах – білостоцькому, сокільському і бєльському. На підставі зібраного статистичного матеріалу і дослідження на місцях Міністерство звернуло увагу, що на Холмщині і Підляшші, де православне населення (біля 100 тис. душ) увесь час війни було позбавлене релігійної опіки, 29 православних парафій, приймаючи за норму 5 тис. душ на парафію, відкриті вони там, де в цьому є потреба. Цілий ряд парафій закрито, бо вони були створені російським урядом не для релігійних цілей, а задля політичних, для проведення русифікації. Те саме скоро відбудеться в приєднаних районах.

Від самого початку вирішували толерантно, прагнучи задовольнити слушні потреби православних, дати православним те, що їм належить. Однак, діяльність міністерства не поширюється на землі, які входять в керування управління Генерального Комісаріату східних земель, де живе значна кількість православних.

Ми вважаємо, як найскоріше виробити спільні підходи до вирішення проблем на всіх територіях, тому що:

«Прагнення польського уряду, не зважаючи на невідомі ще кордони держави, звернути увагу на православне населення. На східних землях передбачається плебісцит, під час якого голоси православних будуть мати велике значення. Позитивний вплив будуть мати гарантії того, що православ’я в Польщі не буде переслідуватись. Уряд залишить за кожним громадянином право свободи віросповідання.

З поважного джерела нам стало відомо, що духовенство і населення чекають від компетентних органів відповідних заяв. Тоді, православні, які політично мислять себе поляками, але тримаються віри, в якій народились, в разі плебісциту проголосують за Польщу.

Крім політичних чинників на території Польщі православні не мають своєї ієрархії. Вони не знають до кого звертатися в цих справах, наприклад, - питання розлучення.

Не маючи керівника в Польщі, вони відчувають свою залежність від Росії і тільки завдяки тому хаосу, який там панує, не можуть отримувати наказів від церковного керівництва настроєного антипольські.

У зв’язку з цим було б добре створити зараз в кордонах Польщі самостійну церковну ієрархію, незалежну від Москви, яка в 1918 р. ухвалила на всеросійському соборі на Варшавську єпархію архієрея Серафіма, виходячи з того, що варшавська єпархія і надалі входить до всеросійської православної церкви.

Міністерство стоїть на позиції цілковитої незалежності православної церкви від іноземних впливів, особливо Москви, і вважає за бажане створити автокефальну церкву. Простежуючи історію розвитку автокефальної церкви в Східній Європі, міністерство висловлює впевненість, що утворення такої церкви можливе ухвалою собору єпископів, які зараз проживають в Польщі, а також інших з числа православного духовенства за ініціативою і участю польського уряду. Віддаємо собі звіт про труднощі пов’язані з утворенням окремої церкви, але не вважаємо цю справу неможливою. Відповідно впливаючи на православне духовенство, при їх одночасному матеріальному забезпеченні і заспокоєнні православного населення, можна було б розраховувати на рішення Собору в інтересах польської держави. Треба зазначити, що польські королі неодноразово робили спроби створення окремої православної церкви, завше починаючи з порозуміння з патріархом Константинопольським. Міністерство стоїть на позиції, що і зараз справу утворення самостійної церкви треба залагодити з цим патріархом.

На землях, які зараз підлягають польським властям, знаходяться три православних єпископа: Володимир в Гродно, Елевтерій в Вільно, Мелхізерох в Мінську. На нашу думку, треба напівофіційним шляхом дослідити, як на цю справу дивляться православні єпископи. з цією метою міністерство хоче запросити названих єпископів на конференцію в Варшаву, в якій необхідна участь пана Генерального комісара східних земель, представників МЗС і МВС.

Як скоро буде відома реакція цих єпископів, то міністерство швидко приступить до вирішення справи з необхідними державними установами.

Просимо пана міністра зайняти свою позицію щодо цього».

Така конференція відбулась 24 травня 1920 р. у Вільно в присутності єпископа Елевтерія (Вільно), Володимира (Гродно), представника Міністерства міністерського радника Пєнтака, представника національно-релігійного відділу Генерального комісаріату східних земель в Вільно Окуліча і представника православного населення Варшави п. Ю.Соловьова.

Після обговорення справ, пов’язаних с православною церквою в Польщі, представник Міністерства заявив, що його установа схильна надати до часу юридичного врегулювання становища православ’я в країні гродненському єпископу Володимиру на території колишнього Королівства наступні права:

1) візитації православних парафій;

2) виконання канонічної юрисдикції, яка належить вищим ієрархам;

3) права гродненському консистору розглядати питання розлучення.

Ці права міністерство надає за умов:

1) визнання єпископом розпоряджень міністерства про створення 29 парафій на Холмщині і Підляшшя;

2) визнання проекту міністерства про створення наступних 29 парафій на позосталій частині колишнього Королівства і 3-х приєднаних повітів;

3) утворення нових парафій чи філій в межах вже існуючих, призначення і переміщення священиків, може робитися єпископом за згодою міністерства у кожному конкретному випадку.

Володимир прийняв заяву і дав згоду на прийняття на себе на зазначених умовах функцій канонічної юрисдикції на території, якщо йому ці права нададуть формально. На перехідний період він хотів би мати в Варшаві допоміжний орган у вигляді єпархіальної ради з правами та обов’язками, що передбачені всеросійським собором, і яка б складалася з православних польських громадян, і міг би утворювати безпосадові філії існуючих парафій за повідомленням про це міністерству.

17 листопада 1920 р. Міністерство надіслало лист Володимиру, де знову перелічили його права згідно підписаного протоколу і надали дозвіл на утворення непосадового допоміжного органу з п’яти осіб польських громадян, трьох священників і двох світських, з застереженням, що цей орган буде мати винятково дорадчий характер і не буде самостійно виступати назовні. Висновки і листи у релігійних справах не можуть надходити від нього до міністерства, а тільки особисто від єпископа. Не погодились з бажанням створювати філії, бо це суперечить пункту 3 умов, під якими Володимир поставив свій підпис.

Єпископ Володимир звернувся 24 грудня 1920 р. з проханням виділення нерухомості у Варшаві для функціонування православних парафій. Зокрема для свого використання єпископ просив будинок на Зигмунтовській на Празі.

До узгодження цих питань були залучені міністерство визнань і внутрішніх справ. Листування між ними тривало півроку. Частину дому на Празі займав Російський Комітет, а другу частину, де перебували військові, планувалося віддати Володимиру.

«У справі двох парафіяльних будинків на Волі, які треба повернути створеній розпорядженням від 7 серпня 1920 р. новій парафії, то вже звернувся з проханням до нас Іван Коваленко, який займає цю парафію, ми направили заяву на розгляд прокуратури для компетентного вирішення.

На Ваш запит в листі від 18 січня цього року, чи має єпископ Володимир польське громадянство, зауважуємо, що згідно артикула 3 Версальского трактату від 28 червня 1919 р., ратифікованого 1 вересня того ж року, польськими громадянами вважаються по праву і без жодних формальностей ті російські громадяни, які на момент набуття чинності трактату, мають постійне місце проживання на території, що визнана або буде визнана складовою частиною Польщі, оскільки протягом 12 місяців не виберуть іншу приналежність. Так як єпископ Володимир яко Гродненський єпископ, постійно весь час війни мешкав у Гродно, а це місто згідно мирної угоди між Польщею і Російською Федерацією, затвердженою Сеймом 22 жовтня 1921 р., визнане складовою частиною Польщі – по праву має бути визнаний громадянином Польщі».

Поліцейські чиновники не погодились з цим і дали своє трактування документів. «Ви стоїте на позиції, що мешканці земель колишнього царства російського, приєднаних до Польщі, на підставі мирного договору (закреслено) Мирного трактату між Росією, Україною підписаного в Ризі 18 березня 1920 р. стануть польськими громадянами тільки після введення його в силу.

Тільки тоді, єпископ Володимир стане польським громадянином, якщо доведе, що він відповідає належним умовам цього трактату (арт.2, абзац 1 Закону від 20 січня 1920). Вказаний абзац говорить, що польським громадянином за законом стає той, хто був записаний до міської або сільської гміни, або до однієї з соціальних організацій на землях колишнього царства, які входять до складу Польщі.

Ваше посилання на арт. 3 Версальського трактату, який був укладений між союзниками і Польщею, є помилкове.

Згаданий артикул стосується осіб, які в момент набуття сили трактатом мають постійне проживання (domicile)... Поняття це в розумінні трактату не ідентичне з поняттям перебування, хоча б і довгий час, коли перше означає оселення, і розуміти його треба в значенні територіального права.

З цього виникає, що місцем постійного проживання є місце оселення. Так як єпископ Володимир не отримав ще польського громадянства його справа є ще відкритою.

Тому дайте всі можливі Ваші роз’яснення щодо цього. Це також стосується і єпископа Дионісія з Кременця та інших з духовенства».

Держава, зовні толеруючи і ніби не втручаючись у внутрішньоцерковні стосунки, знайшла метод впливу на її представників — православне духовенство. «Особистий правовий стан православних священиків був неясним і важким. Дуже велика їх частина не мала польського громадянства, яке навмисно їм не надавалось, щоби в такий спосіб мати легкий тиск на них у вигляді погрози видалення чи виселення з країни. Без сумніву, це сильний і водночас легкий у застосуванні спосіб. Тому немає нічого дивного, якщо чиновники на місцях будуть не тільки захищати його, але й висловлюватись за необхідність його застосування. з іншого боку не важко зрозуміти, що утримування такої значної частини православного духовенства в стані повної непевності у завтрашній день, тероризує їх і змушує до покори, але, однак, і налаштовує ворожо проти держави та її адміністрації, ускладнює консолідацію стосунків, що довго не може залишатися незмінною у такому ненормальному стані». Як вважає Станіславський В., польська держава намагалася поширити контроль над церквою не тільки реалізуючи амбіційні плани її полонізації, а радше задля запобігання впливу московського патріархату, який ще мав формальні зв’язки з церквою в Польщі. Цим як прикриттям могли скористатися задля розвідувальних або пропагандистських цілей радянські власті Росії.

Успіхом православних в Польщі вважався церковний з’їзд 1921 р., де була визнана необхідність створення церкви на соборних підставах. Але подальший перебіг подій у черговий раз не підтвердив сподівань російської меншини. Існування парафіяльних рад було відмінено і церква стала підпорядковуватись світським властям. Це дивувало навіть деяких представників католицького духовенства як неканонічне і антиконституційне діяння. Ще у Ризькому договорі було записано, що «обидві договірні сторони взаємно зобов’язуються ні прямо, ні посередньо не втручатися в справи, які стосуються устрою і життя церкви та релігійних громад, що перебувають на території другої сторони». Права виписувались на прикладі релігійних громад, до яких належали особи польської національності в радянських республіках. Це підтверджує думку, що релігійне питання в договорі було ініційовано польською стороною. Зазначені вище церкви і релігійні громади мали право в межах внутрішнього законодавства самостійно влаштовувати своє внутрішнє церковне життя». Що ж відбувалось на практиці?

Цього ж 1921 р. в Сремскому Карловці (Югославія) відбувся перший Собор Російської православної зарубіжної церкви. На чолі обраного на ньому Синоду чи Вищого управління став Антоній (Храповицький), митрополит Київський і Галицький, колись також і Волинський.

Польський уряд, занепокоєний виникненням двох центрів — московського і емігрантського, кожен з яких ніс загрозу певного впливу на православних країни, вирішив форсувати події щодо створення автокефалії.

Формально на території Польщі знаходилось чотири єпархії: Варшавська, Холмська, Віленська, Гродненська. Але після встановлення польсько-радянського кордону поділеною опинилася Волинська єпархія. Тому московська патріархія зробила єпархіально-територіальний перерозподіл. Віленською керував єпископ Єлевферій (Богоявленський), племінник митрополита Київського Володимира. Гродненську єпархію за наказом патріарха Тихона очолив єпископ Білостоцький Володимир (Тихоницький). Частина Волинської єпархії, що опинилася в межах Польщі, підлягала вікарному єпископу Кременецькому Діонісію (Валединському). Задля «окормления» церков Полісся патріарх Тихон направив до Пінська єпископа Пантелеймона (Рожновського), який мав польське походження. Призначений на варшавську кафедру митрополит Серафим (Чичагов) не отримав від польських властей дозволу на перебування в країні. А управління Хомською єпархією тимчасово було покладено на єпископа Бяло-Підляського Сергія (Корольова), якого в сан возвів єпископ Білостоцький Володимир. Але департамент віросповідувань польського уряду не визнав цього акту і перешкоджав Сергію виконувати обов’язки.

В кабінетах департаменту ретельно вивчали біографії і риси характеру православних єпископів — треба було зробити єдиноправильний вибір на майбутнього лідера автокефального руху в Польщі. Літом 1921 року почалися інтенсивні контакти польських урядовців із єпископом Кременецьким Діонісієм (Валединським). Але незабаром в Польщі опинився і оселився тут із дозволу властей вищий за саном архієпископ Мінський Георгій (Ярошевський). Зрозуміло, що він став пріорітетним кандидатом на главу польської православної церкви.

Свою готовність йти до автокефалії висловили архієпископ Георгій, єпископи Діонісій і Пантелеймон. У серпні 1921 р. польський уряд через свого посла в Москві Філіпповича передав патріарху Тихону офіційне зацікавлення у автокефальному устрої православної церкви в Польщі. Москва вирішила піти на компроміс заради збереження єпархій. Священний Синод 15 вересня надав главі православної церкви в Польщі повноваження окружного митрополита, а 27 вересня 1921 р. владика Георгій був призначений патріархом Тихоном своїм екзархом в Польщі. Правда без одночасного зайняття варшавської кафедри, яку й надалі номінально займав митрополит Серафим. У своєму посланні патріарх дарував польським єпархіям права автономії з огляду на перешкоди з боку обох влад у зв’язках з патріархією.

Цьому рішенню патріарха передувало звернення ієрархів церкви в Польщі до світських властей. Архіви зберегли рукописний оригінал листа до міністра релігійних визнань і освіти від 16 вересня 1921 р. «Ми, що нижче підписались, єпископи православної церкви в Польщі на конференції у справі встановлення вищої церковної влади маємо честь повідомити п. Міністру, згідно з побажаннями пана, що ми не вважаємо необов’язковою автокефалію православної церкви в Польщі і раді присвятитися цій справі на користь церкви на засадах автокефалії, якщо на те буде благословіння Його святості Патріарха Московського. Архієпископ Георгій (далі став писатися Єжи – С.Т.), Діонісій (Кременецький), Пантелеймон (Пінський і Новогродський)».

Того ж дня Діонісій і Пантелеймон направили лист до міністра з проханням поставити на чолі Варшавсько-Холмської єпархії і всіх православних в Польщі Георгія, колишнього єпископа Мінського, магістра теології, колишнього ректора Петербурзької духовної академії. У разі згоди, попросили донести про це рішення Патріарху Московському через посла в Москві.

На листі-зверненні під підписами єпископів Георгій висловив свою згоду з побажаннями єпископів.

Новопризначений екзарх намагався подолати протиріччя, які виникли між його прихильниками та рештою єпископами. Цього ж місяця він зустрівся у Гродно з владиками Єлевферієм і Володимиром. Переговори були важкими і кожна зі сторін лишилася при своєму. Однак Георгій запросив єпископів на архієрейський собор, який був призначений на 1 жовтня у Почаєві. Вони не приїхали і собор не відбувся. Проте у Почаївській Лаврі відбулися єпархіальні збори. На них було вирішено розпочати процес піднесення Кременецької кафедри, яку обіймав владика Діонісій до рангу єпархії. Збори постановили відкрити вікарну кафедру в Луцьку і розпочати видання церковної газети українською мовою. Такі дії владики обурили не тільки росіян Волинського воєводства, але й більшості православних. Про свій вихід з Волинської єпархії і приєднання до Гродненської, яку очолював стійкий поборник єдності з московською патріархією єпископ Володимир, або ж підпорядкуванні архієпископу Житомирському, який очолював підрадянську частину Волинської єпархії, заявило 85 парафій Волині.

Перший Синод (архієрейський собор) православних єпископів Польщі розпочав таки свою роботу 24 січня 1922 року у Варшаві. Відкрив його директор департаменту віросповідань Пєкарський. Окрім єпископів-автокефалістів на собор, під тиском влади, приїхав і гродненський владика Володимир. Серед учасників були секретар Синоду Іноземцев Олександр, який разом з Георгієм у лавах денікінців втік до Польщі, ректор Волинської семінарії протоієрей Громадський Олександр і головний православний священик польського війська Мартиш Василь.

Пєкарський запропонував прийняти розроблені у його відомстві Тимчасові правила, які передбачали державний контроль за життям церкви. Це обурило навіть єпископа Пантелеймона, який на початках примкнув до автокефалістів. Він і єпископ Володимир відмовилися підписувати цей документ.

Одним із результатів архієрейського Собору стало виділення частини колишньої Волинсько-Житомирської єпархії, яка увійшла до складу Польщі, в самостійну єпархію з призначенням в неї окремого єпископа. Указ про це вийшов 1 лютого 1922 р. Єпархія отримала назву Волинської і Кременецької з керуючим єпископом Кременецьким Діонісієм до часу розгляду питання про призначення на цю кафедру правлячого єпископа на наступній сесії Собору. Почаївську Лавру виділили з ведення волинського єпархіального начальства і надали статус Ставропігії, при цьому Екзарх православної церкви в Польщі є настоятелем Лаври. Таким чином глава церкви став називатися Митрополитом Варшавським, екзархом православної церкви в Польщі, настоятелем Почаївської Успенської Лаври.

Події в Москві посилили аргументацію на користь автокефалії церкви в Польщі та прискорили завершення оформлення цього статусу. Відповідна постанова Собору православних архієреїв в Польші вийшла 14 червня 1922 р.

«В следствие прекращения деятельности в Москве законного высшего церковного управления, все дела касающиеся православной церкви в Польше, имеет решать на месте Собор православних архиереев, при чем обычные текущие дела решать малый Собор или Синод православной Церкви в Польше, согласно с парагр. 1 «Временных правил об отношении правительства к православной церкви в Польше».

Собор архиереев постановляет не принимать никаких распоряжений от образовавшегося в Москве неканонического церковного управления.

Собор православних архиереев, вследствие церковной смуты и разрухи в России, ничего не имеет против автокефалии православной Церкви в Польше и готов работать в Польше на началах автокефалии, уверенный в добром сотрудничестве с правительством на основах конституции, однако с тем, что польское правительство получит на автокефалию благословение Константинопольского и других патриархов, а равно глав актокефальных церков: Греческой, Болгарской, Румынской, а также Патриарха Московского, если последний возвратится к власти, и если патрирхат в России не будет упразнен.

Георгий, Дионисий, Александр, епископ Люблинский, управляющий Пинско-Новогрудской епархией.

Секретариат Собора удостоверяет, что принято при одном воздержавшемся».

Після вбивства архімандритом Смарагдом (Латишенком) митрополита Георгія (Ярошевського) указом Священого Синоду 21 квітня 1923 р. на його місце був обраний Діонісій. На засіданні була зачитана телеграма Святішого Патріарха Константинопольського Мелетія IV зі словами душевного потрясіння з приводу вбивства і задоволення з обрання достойного послідовника.

Польська преса поширювала думку, що вбивство митрополита є результатом політичної боротьби двох течій у російській громаді. До однієї з них належав митрополит Георгій «людина освічена і впливова, яка ще у часи царату була одним з серйозних кандидатів на місце патріарха. Навколо нього групувалися реальні політики православної церкви в Польщі — архієпископ Волинський, заступник покійного, Діонісій, архієпископ Пінський Олександр, архієпископ Гродненський Олексій. З іншого боку виступили непримиренні противники автокефалії, такі як гродненський єпископ Володимир, архієпископ Єлевферій, колишній віленський єпископ Пантелеймон та їх поплічники в стилі о.о. Смарагдів. Ця група явно вороже налаштована щодо польської держави, була у тісному контакті з російськими емігрантськими монархічними комітетами і в тісному зв’язку з православними єпископами в Берліні Євлогієм, в Бєлграді з Антонієм».

Не лишалась остронь цієї події й радянська преса. Кореспондент РАТАУ 29.08.1924 р. повідомляв з Варшави: «Продовжується суд ахримандрита Латишенко, який вбив митрополита Георгія. Латишенко заявив, що він вбив його за те, що останній переслідував православних, створив незаконний, залежний від Польщі синод. Крав документи, переслідував духовенство. Латишенко ніколи не вважав його главою православної церкви в Польщі. Бо автокефалія введена за наказом уряду і невизнана патріархами. Захист встановив, що вбитий митрополит був головою Союзу російського народу, в бутність свою Харківським єпископом. З’ясовується також, що Польща дала хабар Константинополю у 30 тис. швейц. франків за автокефалію. Свідок Сєрєбрянніков заявив, що на думку усього православного населення, тільки смерть митрополита могла дати православній церкві вихід із ситуації відчаю, яка склалася. За допомогою Георгія поляки забирали церкви, перетворюючи їх на костели. На Волині таким чином втрачено більше 300 церков... Архімандрита Латишенка засудили до 12-ти років каторги без заліку 1,5 років попереднього утримання. До нього застосована вища міра покарання як до вбивці посадової особи, хоча Георгій таким не був. Публіка в залі після вироку виявила гаряче співчуття Латишенку».

Позицію Сєрєбряннікова на суді може пояснити лист Георгія від 19 грудня 1921 г. на адресу МСВіОП «Маю честь повідомити, що так звана «Церковна рада в Польщі», яка функціонує в Варшаві під головуванням Сєребряннікова, мною була розпущена розпорядженнями від 28 жовтня і 9 грудня. В зв’язку з цим її діяльність яко церковної організації суперечить статті 34 апостольських канонів і є нелегальною на території Польщі».

Хоча православною церквою в Польщі номінально керував митрополит Діонісій (Валединський), але фактично вона підлягала Міністерству освіти і віросповідань. В кабінетах цієї установи народжувались проекти, які мали виразно політичний, а не релігійний характер. Одним з таких прикладів була спроба ввести текст присяги православних священиків. Це викликало застереження митрополита Діонісія. Він пише 14 лютого 1924 р., що небажано зараз, коли ще не витримані всі канонічні формальності з затвердженням автокефалії вводити вислови, які стверджують про це як про доконаний факт. Якщо так вже хочеться, то зобовязання визнавати автокефалію, може брати саме міністерство під час співбесіди з кандидатами на призначення на парафії.

Текст присяги розробив і рекомендував його всім Люблінський воєвода:

«Я, зобов’язуюсь, приймаючи обов’язки пастиря в парафіїї... (такого-то староства), і через це, вступаючи в певні юридичні стосунки з державою, добровільно засвідчую, що автокефалію православної церкви в Польщі вважаю єдиною відповідною інтересам православ’я в Польщі та моїм особистим переконанням.

Заявляю, що свою пастирську діяльність скерую на утвердження розуміння і визнання автокефалії для православної церкви в Польщі серед довірених мені парафіян і лояльно буду співпрацювати для досягнення цієї мети з моєю духовною владою і властями Польщі».

Певну поспішність і зухвалість таких заяв розуміли навіть колеги творця проекту. Воевода Новогрудський на цю ініціативу відреагував листом до міністра: «Пане міністр, на сьогодні вдалося досягти порозуміння з православним духовенством і я не хочу їх псувати. Заклик раніше призначених священників до підписання заяви, викликав би у них відчуття примусу. Впевнений, що не всі це б зробили, то в такому разі, що робити з цією групою? Тому аби не викликати звинувачень адміністративних властей в тиску на духовенство і в нетолеранції, пропоную, хай це роблять епископи, а нам присилають вже підписані заяви».

Для закріплення статусу автокефалії митрополит рушив у поїздку по православних столицях: Афіни, Софія, Белград, Карловци, Константинополь. з бюджету міністерства він отримав на це 3 тисячі доларів. У 1925 р. православна церква купила у константинопольського патріарха акт «Томос», на основі якого оголосила автокефалію. За це право Польща заплатила 12 тисяч англійських фунтів, а також витратила на делегацію з Константинополя, яка привезла акт, 30 тисяч швейцарських франків. А через Міністерство закордонних справ Польщі чотирьом особливо заслуженим у цій оборутці чиновникам константинопольського патріархату виплачувалось постійне грошове винагородження.

Російський Доброчинний Комітет у Львові у лютому 1925 р. звернувся до настоятеля Почаївської Лаври з проханням відрядити до міста священника для Великоднього богослужіння. До звернення був доданий лист з резолюцією Діонісія про сприяння у цій справі.

Православна церква св. Георгія на вул. Францисканській у Львові належала і підпорядковувалась митрополиту Буковинському Нектарію. Служив у ній військовий священник у вільний від своїх обов’язків час. Але, на думку місцевих православних, цього було недостатньо. Під час Різдва відбулось тільки декілька служб. Натомість, на Великдень Нектарій надав церкву, а Діонісій погодився відрядити священника.

Львівськім православним дозволили на час посту і пасхального тижня проводити службу. Голова Комітету інженер Новожилов писав: «Православне населення, яке складається з місцевих постійних мешканців і значної колонії втікачів з Росії, зголодніло, не маючи довший час можливості задовільнити свої релігійні потреби, відвідують уніатські та католицькі церкви. Православна Служба Божа відбувалась зрідка і нерегулярно. Тому, звертаємося до Вашої превелебності з проханням прислати ієромонаха, який би зміг проповіддю і бесідами привернути вірних, а своїми вказівками сприяти покращенню хору, а тим самим красі служби Божої. Житло буде надано в будинку при церкві».

Лавра відрядила о. Панкратія. Після повернення він відзвітувався. Між іншим, зазначив про тривогу і опасіння православних не тільки з числа емігрантів і громадян, але й галицької інтелігенції, яка прагне до православ’я. Всі вони бояться, що остання православна церква буде захоплена уніатами, бо велика сума, яку призначив за неї Румунський митрополит (120 тис. доларів), могла бути сплачена, якби митрополит погодився отримати її на виплату.

Реакцію на проголошення актокефалії зафіксували звіти Головного управління державної поліції від 25 вересня 1925 р. «Канцелярія Митрополита розіслала запрошення на урочистості всім російським і українським організаціям, як і окремим відомим діячам еміграції в Варшаві, редакції газети «За свободу» і послу Сєрєбряннікову. Однак нікого крім Філософова, який був як представник газети, не було.

Російські і українські організації навіть не надіслали поздоровчих телеграм. Взагалі визнання автокефалії зустріло вороже ставлення, як правих, так і лівих емігрантських організацій».

У жовтні 1925 р. майже у всіх газетах з’явилося офіційне повідомлення про загальну кількість православних в Польщі. Ця заокруглена цифра становила 3 млн. 100 тис. осіб. з цієї кількості у Волинському воєводстві 1 млн. 300 тис., у Поліському — 800 тис., в Новогрудському — 450 тис., у Віленському — 270 тис., в Люблінському — 150 тисяч вірних. Російська газета «Воскресноє чтєниє» наголосила, що «подаємо ці цифри як офіційні, бо до останнього часу чисельність православних у всіх офіційних підрахунках наводилась згідно неточним даним перепису 1921 р. і подавалась у 2 млн. 800 тис. осіб».

У листопаді 1925 р. Діонісій зустрічався з главою зарубіжної церкви Антонієм у Румунії, на урочистій інтронізації тамтешнього патріарха Мирона. Ця церква першою визнала ще в 1922 р. право церкви у Польщі на автокефалію. Антоній і Діонісій зналися раніше, більше того Антонія можна назвати боржником польського митрополита. Коли уряд С. Петлюри в 1920 р. інтернував його і архієпископа Євлогія (Георгієвський) в Бучачі, Антоній, на той час кременецький єпископ, взяв їх під свою опіку.

Таким чином Діонісій отримав підтримку як польського уряду, так і карловацького центру. Секретарем карловацького Синоду був граф І. Граббе, впливова постать серед російської еміграції. Його батько володів великим земельним наділом на Волині. Тому «обер-прокурор» синоду жваво цікавився ситуацією російської еміграції і православної церкви в Польщі.

У січні 1927 р. М. Сєрєбрянніков звернувся до митрополита з проханням пояснити ситуацію, чому православні священики не брали активної участі у діяльності Р.Н.О. Саме об’єднання ще в VІ пункті проекту визначило, що воно «бачить в традиціях православної церкви оплот культури народного духу. Накидання будь-яких політичних цілей церковній організації спотворюють чистоту її місії і не може бути терпимим. РНО в Польщі вважає необхідним: організацію православної церкви на соборних основах; надання права відкривати приходи і храми за бажанням населення; підвищення морального рівня і освітнього цензу православного духовенства; організація духовних училищ і семінарій для дітей православного духовенства з гуртожитками і урядовими стипендіями для незаможних учнів; зрівняння у правовому і матеріальному стані православного духовенства з католицьким; припинення закриття православних храмів, збереження церковнослов’янської мови у богослужінні».

У грудні 1928 р. Синод постановив припинити тарілочці збори коштів під час служб на великі релігійні свята на користь будь-яких громадських організацій. Та не припинилась доброчинна діяльність церкви щодо православних-росіян, які потребували матеріальної підтримки. Літом 1929 р. Союз російських інвалідів за кордоном і його польська філія (Вільно) звернулися з відповідним проханням до митрополита. Діонісій, не порушуючи попередніх постанов, запропонував створити при Синоді особливий фонд допомоги православним інвалідам в Польщі.

У 1929 р. з боку костьолу було подано майнові позиви на 500 православних церков і монастирів, в тому числі — Почаївську Лавру. Розголосу набували події на Волині та Холмщині. Російські газети критикували угодовську, на їх погляд, позицію Діонісія. Хоча, насправді, він приймав відповідні рішення і розсилав офіційні протести та накази. Це на місцях священники не витримували тиску і погроз, а подекуди і просто силового вирішення справи. Так ще 1 грудня 1928 р. священий Синод автокефальної православної церкви в Польщі прийняв постанову, якою заборонялось благочинним і настоятелям передавати що небудь без відома вищих органів церкви. Натомість у січні в Лідському повіті Віленської єпархії на вимогу лідського старости місцевий благочинний і парафіяльний священник без відома єпархіальної влади передали римо-католикам Мурованську церкву. В цей час досягли межі протиріччя між митрополитом Діонісієм та архієпископом Литовським Елевферієм.

Іншим був розвиток подій у Волинському воєводстві, де чисельність православних дозволяла протидіяти владі різними способами. У лютому 1929 р. в с. Жабче на Волині місцеві мешканці не погодились з рішенням офіційних властей передати їх святиню католикам, після чого їй загрожувало закриття. Селяни разом з священиком замкнулися зсередини в церкві і вісім днів молилися. Тим часом діячі російських громадських організацій зверталися до Діонісія з проханням втрутитися і вирішити цей конкретний випадок на користь православних. Натомість митрополит під різними приводами відмовлявся від зустрічі з ними у Варшаві, а з його канцелярії на Волинь була відправлена телеграма, де він закликав віруючих не конфліктувати з властями. Це викликало обурення серед православних у всій країні. Не залишив поза своєї уваги це питання й Архієпископ Могилевський Митрополит всіх католицьких Церков в Російській імперії барон Ропп Едуард. Про порушення католицькими єпископатами судових справ щодо повернення їм святинь, свого часу відібраних царським урядом, митрополит висловився недвозначно: «Одначе не можна не визнати, що полагодження цього питання за посередництвом судів є фактом неприємним і таким, що руйнує взаємну, таку необхідну між католиками і православними любов. Було б значно краще, щоби це питання полагодила держава».

Крім зовнішніх ударів від католиків, в цей час активізувалися внутрішні протиріччя церкви. Щодо їх вирішення 5-7 березня 1929 р. у Варшаві відбулось засідання Волинського єпархіального місіонерського комітету під головуванням митрополита Діонісія. Він сам сформував програму цього з’їзду: а) про стан сектантства в єпархії; б) про стан уніатського руху на Волині; в) питання про антицерковний український рух на Волині у зв’язку з останніми виступами деяких діячів цього руху проти церковної влади та існуючого ладу православної церкви в Польщі; г) вироблення заходів проти атеїзму.

На вечірньому засіданні 5 березня протоієрей Боришкевич Григорій (голова Володимирського повітового місіонерського комітету) виголосив доповідь про хибну течію «так званого українського церковного руху», про чужерідність його задач для церкви і про необхідність енергійним чином протидіяти цьому рухові задля захисту канонічного ладу православної церкви в межах Польщі. Після дебатів учасники звернулися до митрополита з проханням не залишати Волинську єпархію яко правлячий Архіпастир під будь-яким приводом і під жодним натиском ворожих сил. Було прийнято рішення вважати розповсюдження агітаційних подань на адресу уряду про призначення на Волинь архієрея цивільною владою анархічним виступом нецерковних осіб.

Наступного дня зранку була заслухана інформація про антицерковну діяльність деяких українських агітаторів, які займались збиранням підписів віруючих під проханням на адресу уряду про надання Волинської кафедри єпископу Марценку Антонію чи архімандриту Сікорському Полікарпу. Активність щодо цього спостерігалась у Володимирському, Ковельському, частково Здолбунівському і Рівненському повітах.

Головного керівника антицерковного українського руху Речинського Арсенія, мешканця Володимира, зважаючи на те, що останнім часом він повів свою руйнівну роботу в керунку повалення існуючої канонічної церковної влади та взагалі усього церковного ладу, було вирішено відлучити від православної церкви з оголошенням цього із роз’ясненням причини в усіх храмах єпархії.

Місіонерський комітет дуже активно боровся з «антицерковним українським рухом». Духовний Собор Почаївської Лаври звертався навіть у Волинську Духовну консисторію з проханням стримати отців місіонерів. «Просимо оголосити отцям місіонерам, що в дні напливу прочан, вони підкоряються встановленим в Лаврі порядкам і не виявляють своєї самодіяльності: — керівні вказівки отримують у Намісника; теми проповідей виключно стосуються віри і повчань — без політичних елементів. Попередньо знайомити із загальною думкою проповіді Намісника. Бо минулого року о. Міщук з Козина намагався виголосити збуджуючу проповідь проти українізації та українців, хоча сам «українець» і потрапив у рясу з «козацьких куренів».

На 30 травня 1930 р. було призначено собор православної церкви в Польщі. Волинське духовенство направило митрополиту Діонісію доповідну записку, де обурено повідомляли про претензії мирян на право голосу на соборі нарівні з єпископами. Особливо активним в цих намаганнях був співробітник газети «За свободу» Світич-Тубєрозов. Православні священики побачили в його публікаціях спроби проникнення протестантизму, про що й написали митрополиту. Для більшої ваги своєї заяви вони додали, що статті журналіста несуть загрозу державним засадам Польщі. Священики вимагали від митрополита прокляття на голову Світича-Тубєрозова і його відлучення від церкви.

Саме час згадати про тих росіян, які дотримувалися римо-католицького обряду і поширювали його серед своїх співвітчизників. Вони були зосереджені навколо журналу «Китежъ». Цікавим є ставлення до цього явища М. І. Туган-Барановського, яке він висловив на сторінках газети в 1929 р. На переважаюче засудження громади і різке заперечення можливості існування росіян, які називали себе православними і водночас були католиками, він дав своє розуміння цього явища. Туган-Барановський М. І. розумів таку ситуацію серед росіян в Польщі не як «прояв лицемірства, а як можливість існування такого душевного стану, коли за повної щирості віруючого, звичні та дорогі йому зовнішні форми виявлення вірування в дійсності вже не відповідають внутрішньому змісту останнього».

Рух російського католицизму виникнув не в тогочасній Польщі, а тільки знайшов в ній собі притулок. Це було не що інше як греко-католицизм, традиційно поширений на територіях Білорусі та Галичини.

Кредо та історія прихильників російської течії були висловлені в перших числах журналу «Китежъ». Біля витоків поширення католицизму на території оплоту православ’я стояли філософи Чаадаєв та Соловйов Вол., чим особливо пишалися російські католики. Вони вірили, що і російська православна церква має прийти до церкви давнього Риму — матері і вчительки всіх церков православних. Зі сторінок свого журналу вони пропонували читачам історичну паралель соціальної трагедії Росії, під пресом якої перебували всі емігранти, з трагедією усього християнства — давнім розколом церков. Тому, на думку редактора журналу Антонія Около-Кулака, коли росіяни, прибиті хвилями розпаду, як тріски, до чужих берегів, пізнали допомогу «непізнаних» братів своїх у Христі, — допомогу християн Західної Церкви, вони збагнули істинне християнське ставлення до нещасних, яке демонструють католики. «Ми їх дійсно не знали», — підсумовує автор, даючи шанс згадати, якою була ця допомога особисто для кожного. Час від часу на сторінках журналу «Китежъ» з’являлися оповіді людей, які перейшли на католицьку віру. Однією з них є лист колишнього офіцера царської армії Юдіна-Бельського М. Автор пише, що зі східним католицизмом він зіткнувся під час війни в Галичині та на Підкарпатській Русі. «Та обставина, що я зустрівся з ним в колисці руського народу, що він поєднував у собі одночасно католицьке віросповідання й рідний обряд, відразу справило на мене враження нарешті здобутої істини». Формально цей емігрант прийняв католицьку віру у Франції. Скоріше всього цей акт був результатом спроб подолання життєвих негараздів, які переслідували колишніх громадян імперії. Цей шлях пройшли Андрєєв Михайло, колишній царський дипломат у Стокгольмі та Токіо, та Артем’єв Дмитро, колишній професор Петербурзької гірничої академії та Московського університету. В еміграції обидва пройшли навчання у богословській академії в Інсбруці, прийняли католицьку віру, а М. Андрєєв став ченцем-єзуїтом.

На чолі росіян-католиків стояв митрополит Ропп. Він отримав цей пост після лютневої революції. Після більшовицького перевороту його у 1919 р. ув’язнила петроградська ЧК. На захист митрополита на вулиці міста вийшла багатотисячна демонстрація протесту. Едуарда Роппа перевели у Москву, звідки він після визволення виїхав закордон. з кінця 1919 р. архієпископ Могилевський і митрополит всіх католицьких церков Російської імперії барон Е. Ропп мешкав у Варшаві.

До кола впливових діячів католицизму східного обряду входили також єпископ Пінський Лозинський С. та Фальковський Ч., колишній професор римо-католицької академії у Петербурзі.

З 1928 р. росіяни, прихильники католицизму, почали інтенсивно впроваджувати у свідомість емігрантів необхідність створення організованої структури, об’єднаної саме на засадах римо-католицького вчення. Цьому сприяла ситуація розбрату і чвар, яка активізувалась у середовищі православних росіян.

Митрополит Діонісій, людина компромісів, постійно знаходився під ударами тих, з ким він співпрацював. Він опинився між урядом, який його утримував, з одного боку і вірними, яким він служив, з другого боку. Коли в 1934 р. у середовищі православної церкви набирала сили тенденція до об’єднання під гаслом «єднання російської церкви, незалежно від політико-державних змін», Діонісій разом з іншими єпископами підписав звернення. Це викликало незадоволення офіційної Варшави, яка вбачала в цьому загрозу реваншизму з боку російських еміграційних кіл. Варшавська митрополія змушена була виступити 4 грудня 1934 р. із спеціальною заявою. У своїх виправдовуваннях церковні ієрархи остаточно заплутались. У заяві говорилося, що підпис митрополита не засвідчив офіційну позицію церкви, а був виразом солідарності. А далі проголошувалось, що православна церква в Польщі ніколи не зачисляла себе і не зараховує себе до російської емігрантської церкви.

У листопаді 1934 р. кореспондент «Воскресного чтения» Бурський Анатолій об’їжджав повіти Поліського воєводства із спеціальним завданням. Його послав Синод для підготовки матеріалів для фотоальбому про життя православних провінційних приходів. Кореспондент робив знімки церкви, плебанії, священика, збирав по 10 злотих передоплати за альбом.

У середині 30-х років після знищення російської освіти влада вбачала церкву єдиним місцем, де збереглися русифікаторські тенденції. Один із воєвод так і назвав свою аналітичну записку «Боротьба проти русифікаторської тенденції православ’я на території Білостоцького воєводства».

Він зазначав, що стан політичних і національних стосунків, які клалися у воєводстві як наслідок діяльності православної автокефальної церкви в Польщі, поєднав у собі поняття православ’я та цареслав’я. і це недивлячись на стільки років від дня відродження Польщі. Духовенство є фактором русифікації, що продовжує погано впливати на населення, яке у своїй більшості декілька десятиліть тому було примушене перейти на православ’я. Священики, які говорять російською і служать на ній, подають себе як білоруси і вважають себе частиною великої російської нації, а не польської. Старші представники, які залишилися ще з часів імперії, продовжують її політику. Такий лібералізм щодо шкідливої діяльності духовенства причинився до зменшення поляків за переписом 1931 р. За даними воєводства чужої народності додалось за 10 років (1921-1931) у гродненському повіті — 9%, у волковиському — 21%. Цього не сталося, якби клер вмів оцінити піклування, яке отримував і отримує в Польщі.

Однак, віднедавна шкідлива діяльність духовенства суттєво обмежена. Головним напрямком релігійної політики управління воєводства вважають усунення російської мови зі школи. Ще 15-16 серпня 1934 р. на з’їзді дієцезії в Гродно було прийнято рішення «Викладання релігії рідною мовою згідно розпорядження міністерства від 1 травня 1928 р.». Ця ухвала є одним із етапів боротьби з польською мовою бо рідною, у розумінні клеру, є російська мова. Шкільна адміністрація була безсила у боротьбі зі свіщенниками. Натомість, воєводське управління склало списки найактивніших прихильників такого навчання і передало їх церковній владі як шкідників і небажаних осіб на терені воєводства. Таких священиків перевели в інші місця, але там їм не надали приходів. Розголос про це дав свої результати. Довше від інших опиралася група священиків з сокольського повіту: Орлов, Гапоник і Петрашкевич. Були підозри, що під їх впливом дітьми були спаплюжені портрети президента і маршала. Та Орлова відправили на пенсію і це зламало діяльність решти. Зараз навчання ведеться польською. Наступним етапом акції проти національного сепаратизму білорусів чи росіян, і навіть українців, є підтримка владою організаційних намагань польських православних кіл. Територію воєводства заселяють у суцільній масі так звані «білоруси» 1,4 млн., переважно селяни, елемент зі слабо виробленим національним почуттям і податливий до асиміляції при застосуванні відповідних засобів... На православ’я перейшли здебільшого з унії. Культурні особи з-поміж білоруського населення, які мають шляхетське походження, відчувають себе поляками, але пояснюють свою приналежність до білорусів тільки як релігійну традицію. Православні колонії в містах складаються з переселенців (росіян) з сильним національним почуттям, а також з автохтонів, які змінили віру своїх предків під час царизму, але за звичаями, мовою нічим не відрізняються від католицького населення. Православна церква турботливо береже російські традиції, що не відповідає потребам православного населення, яке не володіє російською мовою. У Білостоці майже 500 осіб подали петицію про організацію поляків православної віри. В результаті 14 вересня 1934 р. був зареєстрований Статут товариства «Православного дому ім. маршала Юзефа Пілсудського».

На 17-ту річницю дня незалежності у соборі Білостоку вперше служба відбулася польською мовою. Діячі місцевого «Православного дому ім. маршала Юзефа Пілсудського» звернулись за дозволом до єпископа Антонія, священики собору відмовились брати участь у цій службі. Тоді з Варшави прибув якийсь Олехович, що і відслужив цього дня в соборі, незважаючи на перешкоди декана Гушкевича.

Січневим днем 1938 р. у Львові з’явився архімандрит Феодосій з Карловацького синоду, чим привернув свою увагу польських спецслужб. На той час свою підтримку карловацькому центру зарубіжної церкви запропонували німці. Це зближення не могло пройти поза уваги польської влади. Тим більше, що голос архімандрита Феодосія був завжди чутним на фоні «антипольських» виступів. Він звинувачував митрополита Діонісія за співпрацю з урядом, обіцяючи йому розрив стосунків з боку сербської та румунської церков. Це загрожувало польській автокефалії повною ізоляцією у православному світі.

У Белграді 13-25 серпня 1938 р. відбувся Собор зарубіжної православної церкви. Від російської громади в Польщі на ньому були присутні Ніколаєв К. і отець Гриненко (Попов). Перший виступив з доповіддю «Катастрофа православ’я в Польщі», а отець Гриненко виголосив «Меморандум православного духовенства в Польщі». На соборі були схвалені документи із засудженням уряду Польщі за політику утиску православних в країні.

Серед інших була винесена постанова встановити 3/16 жовтня 1938 р. у всіх церквах зарубіжної соборної юрисдикції службу за страждаючих братів у Польщі; звернутися від імені Собору до всіх глав автокефальних церков, до архієпископа Кентерберійського, до Ліги націй та громадської думки в усіх країнах з приводу переслідування православних в Польщі, які проводяться зі страшною жорстокістю.

Проповідь архієпископа Серафима (Соболєва) у Російському посольському храмі св. Миколая в Софії містила історію становлення і розвитку православної церкви в Польщі, тому наводимо її основні положення.

«Ця церква налічує у своєму складі п’ять мільйонів російських православних людей, п’ять єпархій, сім архієреїв, тисячу триста приходів і дві з половиною тисячі священноцерковних з нею. Вона називається автокефальною, хоча в цій якості її не визнали Церква-Мати і Церкви Сербська, Болгарська і наша Зарубіжна. Ця автокефалія була утворена головним чином на вимогу польського уряду виключно тільки для того, аби ізолювати Православну Церкву в Польщі від усіх інших Православних Церков і, як самотню і беззахисну, скорше знищити, а всіх руських православних людей навернути на католиків.

Як видно з документів, представлених на останній наш Собор, мета ця втілювалась поступово шляхом тяжких утисків православного духовенства. Останньому було надано жебрацьке утримання від уряду і, крім того, воно позбавлене було захисту закону, бо згідно §3 тимчасових правил, якими мала керуватися Православна Церква в Польщі, священник без суду і слідства і без усяких пояснень з боку властей міг бути видалений у двадцять чотири години за межі воєводства.

Зрозуміло, такі умови життя та діяльності православного духовенства в Польщі використовує войовничий католицизм, пропаганда якого усіляко підтримується властями і різними католицькими організаціями. Спираючись на них і на польські власті, ксьондзи своєю проповіддю намагаються схилити православне населення до переходу в католицтво чи, на крайній випадок, в унію. На тій підставі, що нібито всі православні руські люди, які уввйшли в новий склад польскої держави, раніше були католиками і поляками, і що вони насильно навернені в православ’я російським царським урядом. Втім, справа не обмежується тільки цією брехливою проповіддю. Протягом усього часу існування Православної Церкви в Польщі храми її та молитовні дома десятками і сотнями поступово закривалися або перетворювалися в костели. Була навіть спроба забрати Велику православну святиню в Польщі — Почаївську Лавру.

Будь-яка протидія з боку православних, при зазіханні на їх святині, розглядається як антидержавний політичний злочин.

Цього мало. На вимогу властей і католицької пропаганди богослужіння в православних храмах стали проводитися польською мовою, а в багатьох католицьких храмах введений так званий «східний обряд», тобто богослужіння йде на зразок греко-східної церкви. з тою ж метою скорішого знищення Православної Церкви в Польщі в життя руських людей вносится поділ через українізацію, яка усіляко заохочується урядом. Православна ієрархія сумно обливається брудом. Не залишені без уваги і православні богословські школи, де запроваджується така система виховання, за якої вигоняється сам дух православ’я та істина підмінюється брехнею.

Не дивлячись на всю цю підготовчу работу з навернення православних в католицтво, результати вийшли досить незначні. Протягом останніх двадцяти років унію прийняли тілько двадцять тисяч руських. Зате з унії перейшло в православ’я тридцять тисяч осіб. В католицтво перейшло тілько півтори тисячі православних, і то під впливом насильства і всяких погроз. Причому майже всі продовжують відвідувати православні храми і каються на сповіді в гріху відступництва від своєї віри. Замість відібраних храмів на останні гроші руських будуються нові храми, куди запрошуються вигнані священники вже на полне утримання православним населенням.

З оглядом на такі незначні результати католицької пропаганди в 1937 р. відбувся Генеральний синод католицького єпіскопату в Польщі, який постановил: вважати однією з головних своїх задач об’єднання Православної Церкви в Польщі з католицькою. Цю постанову польский уряд вирішив здійснити будь-якою ціною, в надії, що православне населення, зробившись католиками, буде відданим Польщі.

І ось з весни 1938 р. в Польщі почалось відкрите, досить важке гоніння на Православну Церкву, яке втілилось у зруйнування храмів і страшне насильство над православними, з вимогою прийняття ними католицтва. з яким успіхом стали здійснюватися тут, за допомогою польського уряду плани Ватикану про це свідчить той факт, що з 383 православних храмів, які існували в Холмщині і Підляшші до війни 1914 р., на момент нашого останнього Собору залишилось лише 63 храми. А в даний час і це число значно скоротилося. Саме руйнування церков проводиться вандальским способом. Несподівано вночі, під охороною кулеметів, з’являється загін поліції, деколи з арештантами, і до ранку церква знищена до фундаменту. При цьому бувають випадки жахливої наруги над св. дарами та іншими священними речами нашого релігійного пошанування. Священників і прихожан, які намагаються захистити святині, б’є поліція, арештовує і віддає під суд. Усі скарги вищим властям залишаються без відповіді.

Багато з середовища поляків розуміють, що ці гоніння матимуть тяжкі наслідки для самої Польщі. Відомий уніатський митрополит Шептицький Андрей виступив із посланням проти цього гоніння, засуджуючи дії польського уряду і відмежовуючись від римо-катоцьких діячів. Це послання властями було конфісковане, як і послання ієрархів Православної Церкви в Польщі, з вкрай обережним втішенням гонимого віруючого народу.

Православне населення Польщі, подавлене гонінням, звернулось за допомогою до нашому Собору. з цією мольбою воно звертається до всіх нас і до всього культурного світу.

Без сумніву, рано чи пізно Росія змусить згадати поляків, що російський уряд так до них ніколи не ставився. Одночасно вона нагадає полякам руйнування ними руського Варшавського собору та інших православних храмів, усі жахи теперішнього гоніння на православних в Польщі і винесе свій звинувачувальний вирок.

Тоді поляки зрозуміють своє безумство і всю згубність для них фанатизму католицького духовенства і його глави-папи, досить погрішимого і винного не тільки в єресях, але й в тому насильстві, яке допускається ним при наверненні людей в свою згубну віру. Здається, ніколи так яскраво папа не виступав як великий інквізитор, яким зобразив його наш Достоєвський, як виступає він нині в своїх діяннях в Польщі. Ці діяння не можна назвати інакше, як антихристиянськими. Якби папа був істинним послідовником Христа, то він не допустив би, щоби польський єпископат, ксьондзи і миряни, як його духовні чада, робили такі злодіяння, які перетворили життя православних в Польщі в суцільні муки, в одне нестерпне пекло. Очевидячки, папа не може діяти інакше, в силу моральної природи свого єретичного віросповідання, тобто в силу тіє ж надмірної пихи, такої властивої католицтву, що немає нічого спільного ані з православною вірою, ані з істиною християнською моралью…

Однак чим ми, возлюблені во Христі браття і сестри, можемо надати допомогу нашим страждаючим браттям в Польщі? Будемо молитися, аби Сам Господь Своїми шляхами знищив гоніння на Православну Церкву в Польщі. Будемо вмовляти Його, аби Він дарував відраду нашим братам, страдальцям за істинну віру Христову. і да сповнить Господь молитви наші і да явить Він в житті православних руських людей в Польщі перед лицем всього світу божественну силу непорушних Своїх слов: «...созижду Церковь Мою, и врата адова не одолеют ей» Мф. 16,18). «Не оставлю вас сиры; прииду к вам» Ин. 14,18), и: «се, Аз с вами есмь во вся дни до скончания века (Мф. 28,20). Аминь».