Ми звикли говорити про батьківську любов, вона оспівана в піснях, показана у кінофільмах, про неї пишуть письменники, вона звеличена словом. У той же час любов дітей до своїх батьків іде їм назустріч. Про неї мало говорять у кіно та на папері, але це не означає, що її немає. Тісний зв’язок із батьками залишається навіть після їхньої смерті. Ми поспілкувалися з донькою відомого тернопільського поета, прозаїка та культурно-громадського діяча Василя Ярмуша. Мирослава Ярмуш всіляко популяризує творчість свого батька, котрий відомий не лише в Україні, а навіть за її межами. В ексклюзивному інтерв’ю вона поділилася з нашими читачами своїми спогадами про дитинство, розповіла про творчі проекти та плани на майбутнє, - пише Номер один.

«Лікарі мамі казали, що часу ще достатньо і на світ з’явлюся не скоро, та я вирішила по-іншому»

– Пані Мирославо, Ваш батько – видатний поет Тернопілля, а взагалі родом Ви звідкіля?

– Від народження проживала неподалік Тернополя, в селі Острів, з мамою і братом.

У три роки переїхала до Тернополя. Трапилось це після смерті батька, він помер у вересні 1976-го, а в січні 1977 року ми заселилися в нову квартиру, на яку батьки отримали ордер. Дуже шкода, що він не побачив нашого родинного гнізда, лише сам фасад будинку. А взагалі я частково львів’янка, адже народилася у Львові. Тато здавав сесію, а мама за батьком, як нитка за голкою, поїхала. Їм удвох було спокійніше. Лікарі мамі казали, що часу ще достатньо і на світ з’явлюся не скоро, та я вирішила по-іншому (посміхається, – авт.)

– Ви говорите про те, що батько помер, коли вам було всього три роки. Які спогади залишилися у скарбниці пам’яті?

– Я його не пам’ятаю, і мабуть, це підсилює в мені бажання докластися до того, аби про його творчий спадок дізналося якомога більше людей. Можливо, якби я його більше пам’ятала, то не робила би цього такими масштабами, як я зараз роблю. Усі спогади зі слів мами, з наших сімейних фото, але відчуваю його у снах і коли заглиблююсь у себе. У нас із батьком є особливий зв’язок, і знаю, що він мене дуже любив. У його вірші «Мій первоцвіт» є такі рядки: «Ви знаєте, у вересневім Львові у мене народилася дочка! Таке собі малюсіньке маля, така собі росинка веселкова… Від щастя п’яний, я крокую Львовом, багатший за багатства короля!» Я справді відчуваю його допомогу. Мені мама розповідала, що коли стояла біля труни, вона тримала мене на руках, то я питала, чи батькові поклали аркуш і ручку.

– Василь Ярмуш помер у молодому віці, коли йому було всього 36 років. Наскільки мені відомо, це трапилось внаслідок страшної хвороби – туберкульозу…

– Мій батько служив у радянській армії на Крайній Півночі і саме там отримав цю хворобу. Його та трьох товаришів понесло на крижині у Баренцове море. Тоді була страшенна завірюха, і протягом трьох діб їх навіть ніхто не шукав, бо не дозволяли погодні умови. Згодом, завдяки пошукам на вертольоті, їх повернули на берег, але вони отримали сильне переохолодження, яке для мого батька не минуло безслідно. Його демобілізували і почалося лікування набутого туберкульозу, та вилікуватись не вдалося, він помер. Мама залишилася вдовою у 26 років із двома дітьми на руках – мною і моїм молодшим братиком, якому на той момент було всього 6 місяців. Спільні знайомі згадують, що на похороні вона страшенно кричала. Я не пам’ятаю цього моменту, мабуть, дитяча пам’ять таким чином захищала себе і стерла ці спогади чи заховала десь глибоко у підсвідомості. Єдине, що супроводжує мене із похорону, – це непереносимість запаху ладану. Тільки-но чую його, у мене відразу пришвидшується серцебиття і я починаю нервувати.

Сімейне фото родини Ярмушів

«Батько мав незламну твердість такого письма, він був патріотом і дуже любив Україну»

– Ваша ідея популяризації батькової творчості бере початок із дитинства чи Ви цим зайнялися вже у зрілому віці?

– У дитинстві я цим практично не займалася. У ті часи вважалася донькою націоналіста, це породжувало певне ставлення. Пам’ятаю, що діти навіть зі мною не спілкувалися. Батько мав незламну твердість такого письма, він був патріотом і дуже любив Україну. Писав доволі гостро і поміж рядками. Усі розумні, свідомі люди знали, про що йшлося в його творах. КДБ навіть у той період, коли вже батька не було, переслідував і цікавився, хто до мами приходить, чим ми живемо, дихаємо. Наша сім’я почувалася дуже замкнуто. Мама працювала на трьох роботах, аби дати раду мені з братом, тому в мене не було можливості таким чином реалізувати себе. Думаю, на все свій час.

– Ви згадуєте про те, що однолітки з Вами не спілкувалися. Яким же тоді було Ваше дитинство?

– Дитинство було складне і звичайне водночас. Мама постійно працювала, я їздила на спортивні збори. Займалася спортивною гімнастикою, стала кандидатом у майстри спорту. Спорт загартував мене, я навчилася ставити цілі та досягати їх. Пам’ятаю, як уперше відчула гордість за себе. На спортивній гімнастиці нам видавали талони на харчування, так як я входила у збірну міста. І ось мама у вихідні повела мене із братом у кіно, а після цього – на обід. Аби мама не платила за обід для нас трьох, я дала свої талони. Тоді відчула вперше, що завдяки своїй наполегливій праці можу допомогти мамі годувати сім’ю (посміхається, – авт.).

– Творчість Вашого батька донедавна була відома лише вузькому колу поціновувачів. Ви ж продовжуєте титанічну роботу з популяризації його творів. З чого все почалося?

– Мій батько – шістдесятник, за національно-патріотичні твори і громадську позицію зазнав переслідування КДБ, велику частину рукописів та поетичних творів було конфісковано і знищено. Одним із перших популяризаторів його творчості був Ярослав Матвійович Гевко. Він знайшов мою маму та попросив показати батькові напрацювання. Бо за життя Василь Ярмуш видав книжечку «Казка про Тебе», а збірка «Граніт і полум’я» вийшла уже посмертно. Все залишилося в рукописах. Мама зібрала дві валізи з рукописами, твори, новели, публікації. Згодом я досягнула певного віку та статусу, коли вже мала можливість докластися до популяризації і фінансово, аж тоді зробила те, що зробила. Великий досвід дало те, що я могла займатися соціальними проектами. Саме тому наважилась на проведення вечора пам’яті батька у драмтеатрі. Адже вивести понад 50 діток на велику сцену, доручити роль ведучого хлопчику, який пересувається на інвалідному візку, представити назагал спів мовою жестів – це великий ризик. Але тоді мене дуже підтримав мій друг, талановитий фотограф, який долучається до всіх моїх проектів, робить безкоштовно фотозвіти, – Андрій Шкварко. Пам’ятаю його слова: «Що ти втрачаєш, якщо у тебе нічого не вийде?» Та у мене вийшло, я це робила щиро, без винагороди і дивідендів. Було важко, бо я не чиєсь протеже, не є членом політичної партії, не дотична до влади. Якщо мені хтось допомагає, я завжди дякую, вмію бути вдячною, бо добре розумію, що підтримає далеко не кожен, навіть якщо і буде мати таку можливість.

«Дітям не так потрібні цукерки на Миколая, як важливо дати ту вудочку, щоби вони навчилися зловити рибку і мати за що жити»

– Так уже склалося, що люди, котрі задіяні в різноманітних соціальних заходах, пересікаються між собою. Мені відомо, що свого часу Ви долучилися до ідеї створення патріотичного табору для діток. Для Вас це було вперше, що підштовхнуло до такого проекту?

– Співачка Анастасія Решнюк, яка виконує батькову пісню, познайомила мене зі співаком Володею Трачем, а він у свою чергу познайомив мене зі своєю сестрою, волонтеркою Наталією Трач. Вона запропонувала долучитися до створення табору. Бо все ж таки задум хороший, батько недаремно загинув, ця патріотична ідея у його віршах має жити, її потрібно донести до людей. Як виявилось, із дітьми мені працювати дуже просто. Вони – як глина, треба лише правильно, без надмірного тиску виліпити з них ту нову молодь, яка змінить Україну. З дорослими в цьому плані працювати важче, особливо з тими, що зі сходу. Вони вже просочені тією проросійською брехнею та пропагандою, а діти – ні. Ідея табору полягала в тому, аби зібрати діток зі сходу та заходу і об’єднати їх навколо спільної ідеї та мети, а заодно й оздоровити. Місце, де розмістився табір, було чудовим, мальовнича природа, озеро, сосновий ліс – усе це дарувало відчуття безпеки.

Будь-яку справа, за яку беруся, завжди доводжу до кінця. Перший проект ми зробили спільно з Наталею, а другий вже окремо. І тут треба зауважити, що трапляється так, коли людям просто не по дорозі.

Коли був другий заїзд, у нас вийшла накладка із поваром-волонтером, і мені довелося разом з Миколою (один із співорганізаторів табору) готувати їжу протягом 12 днів на 70 чоловік. Було, звісно, важко, бо ж це певна специфіка. Діткам потрібно харчуватися правильно – сніданок, обід, вечеря, а ще при цьому встигати проводити різноманітні конкурси і в цілому проводити час із дітьми. А скільки посуду довелося перемити за цей час, то взагалі окрема історія (посміхається, – авт.)

– Ваш перший проект – яким він був?

– Він вийшов трохи сирим, у мене був задум, аби батьків вірш «Дума про Україну» розповіла якомога більша кількість людей. Бо коли вірш декламує хтось один, то вкладає лише свої переживання та емоції, а коли його розповідають і дорослі, і діти, вкладають по крупинці щось своє, це такий шалений калейдоскоп емоцій. Відеовірш «Дума про Україну» прочитали люди віком від 4-х до 70 років. Після цього я зрозуміла, що залучати дітей – це цікаво. Адже це дає можливість виховувати їх на патріотичній хвилі.

Згодом був проект, в якому діти з інвалідністю малювали картини, які ми продали, а кошти, виручені з аукціону, передали на будівництво пандуса. Дітки мені досі пишуть, цікавляться, коли буде щось подібне. Тепер я розумію, що не так багато коштів потрібно, аби дати можливість діткам себе реалізовувати. На жаль, наша держава далеко не справляється з матеріальною допомогою. Але зрештою, як показала практика, дітям не так потрібні цукерки на Миколая, як важливо дати ту вудочку, щоби вони навчилися зловити рибку і мати за що жити. Тому я їм не даю коштів просто так, а залучаю їх і даю можливість зробити щось самостійно.

У мене є благодійний фонд «Право на шанс». Така назва не випадкова, адже, на мою думку, це головне, дати можливість дітям реалізувати себе. У моєму фонді немає ні приміщення, ні бухгалтера, ні юриста. Я все роблю самостійно і рада усім, хто відгукується і долучається до таких заходів.

– Ви викладаєтесь у своїх проектах на всі сто, відповідно це витягує і багато енергії, мабуть, і втомлюєтесь відповідно. Як вдається набратися сил?

– Я спостерігаю за навколишнім світом та людьми. Це мене заспокоює. Також такі спостереження дуже корисні у плані того, що бачачи, чим займаються люди, я можу спрогнозувати, кому запропонувати співпрацю і кого можна залучити у подальші соціальні заходи.

«Я більше виступаю як менеджер батька»

– Ви знялись у кліпі Володимира Трача, який виконує пісню, написану на вірш Вашого батька, «Не говори»…

– Я не лише знялась у кліпі, а й виступила в ролі режисера-постановника. Створила той образ, відчуття, як я бачу. У мене була готова картинка, адже сама пісня об’ємна і передає всю велич неземного кохання, і мені хотілося неймовірної висоти. У кліпі зображена надзвичайна природна краса Тернопілля. Автором музики виступив наш талановитий земляк, автор пісень та композитор Андрій Підлужний. Взагалі Андрій не пише музики до чужих текстів, але, мабуть, його щось зачепило у вірші і він погодився. Сцена, відзнята на буцнівському мості, не випадкова, адже там є та висота і сама локація знаходиться недалеко від батьківської хати. У кліпі відзнялася також красива дівчина, вона не чує і не розмовляє, спілкується мовою жестів, та хлопець, який також погано чує. У кліпі є такий момент, коли вони співають мовою жестів рядки «Не соромся, обійми, он мрія наша, подивись». Це було надзвичайно важко об’єднати, та вийшло все дуже органічно і гармонійно.

– Можливо, Ви також пишете вірші?

– Я більше виступаю як менеджер батька, не пишу, я не творча особистість, але якби всі були творчими, то хто б це реалізовував. Це колосальна праця, така логістика, в якій задіяно багато людей. Але ми працюємо всі над спільним, над тим правди святим зерном, що зараз проростає. Я його підливала, підливала – і ось уже з’явився росток. Чому я це роблю? В батька є такі слова у вірші «…і я продовжуюсь в новім житті дитини, в котрої мій, але міцніший крок». Це та правда, яка гріє мою душу.

– Яке Ваше життєве кредо?

– Це слова Матері Терези: «Нехай кожен, хто приходить до тебе, піде, ставши кращим і щасливішим». Саме за таким принципом намагаюся жити. Я займаюся підприємництвом, це мені дає невелику частину доходу, а все решта і моя діяльність  приносять задоволення.

– У 2017 році на Алеї зірок в Тернополі було встановлено зірку Василя Ярмуша. Це була ваша ініціатива?

– Так, це була суто моя ініціатива. Я років п’ять бігала, ходила, просила. А мені кажуть: «Слухай, у твого батька і так важка доля, ще будуть ходити по його зірці ногами. Воно тобі треба?» Я зрозуміла, що не до тих людей іду. Мабуть, такими словами хотіли відвернути моє бажання вшанувати батька. Але, як бачите, це вдалося.

– Зараз друком вийшла збірка дитячих віршів авторства Вашого батька «Кіт Мацько». Знаю, що це благодійний проект, але розкажіть про нього більше.

– Перебування у  підвалах КДБ наклало відбиток на всю подальшу долю поета. До кінця життя він не міг влаштуватися на роботу в жодній із редакцій тодішніх газет, хоч мав диплом про закінчення факультету журналістики. Такі були часи. Відповідно не зміг випустити навіть книги з дитячими віршиками. Зараз ця збірка нарешті побачила світ. Ідея цього проекту полягає в тому, що  50% прибутку від її продажу буде перераховано адресно для Олександри Кравець, обдарованої дівчинки-сироти, а решта 50% – на наступний тираж.

Зараз у планах видати цю збірочку англійською мовою. Переклад віршів зробила талановита дитина – Віра Грабчук, вона ж і підготувала словничок із ключовими англомовними словами. Зараз дівчина поїхала у США за програмою обміну школярів. Не можу не розповісти про неї, адже у своєму юному віці вона керує аматорським театром, поставила виставу і на виручені кошти закупила ліки хлопчику, який їх постійно потребує. Вона мріє про театральний, але є проблеми зі вступом, бо, скоріш за все, не пройде хореографії у зв’язку зі станом здоров’я. У Штатах Віра була однією з організаторів концерту «Hear our Voices», що в перекладі звучить як «Почуйте наш голос». Він включав виступи іноземними мовами та інтерпретації пісень мовою жестів. Участь брали американські учні, а також інші студенти по обміну – представники Киргизстану, Південної Кореї, Монголії. Частину концерту було відведено на презентацію України, де розповідали про життя і героїчну смерть студентів під Крутами, оскільки концерт проводився 29 січня.

Коли вдасться випустити англомовну збірку «Кіт Мацько», то 50% прибутку від її продажу буде перераховано адресно для Олесі Струтинської, яка навчається у школі-інтернаті для слабочуючих та співає мовою жестів, а 50% відповідно на наступний тираж. Через півтора року дівчина завершить навчання у школі й піде в широкий і жорстокий світ, тому хочу ці гроші покласти їй на депозитний рахунок. Також є ідея цю книжку популяризувати шляхом «висячої» чи, як ще називають, «очікуваної» книги. Суть її полягає у тому, що ви оплачуєте не лише свою книгу, а й другу таку ж. Інша людина/дитина, яка не має можливості придбати збірку, може скористатися отримавши її за рахунок невідомого благодійника. Загалом потрібно 19 000 грн. на 500 примірників.  У Тернополі вдалось зібрати  4290 грн.  В Америці -300 доларів. Тепер потрібно ще 7000 гривень для друку. Можливо, хтось із підприємців, меценатів готовий долучитися та перерахувати. Ці примірники можна буде подарувати в усі бібліотеки міста та області для того, щоби діти мали можливість вчити англійську мову.

«Від влади мені потрібна не стільки матеріальна підтримка, скільки інформаційна, але і тієї, на жаль, немає»

– З усієї розмови я зробила для себе висновок, що Ви розраховуєте лише на себе й однодумців. Таким чином розумію, що влада не дуже горить бажанням долучатися до підтримки Ваших проектів?

– Я не розраховую на підтримку влади. Ми з родиною власним коштом свого часу видали збірку батька  «Правди святе зерно». Ярослав Матвійович Гевко був редактором цієї книги. На той час про Василя Ярмуша мало хто знав. Цю збірку ми роздали по районних бібліотеках. Зараз творчість батька вивчається на позакласному читанні у школах Тернопільщини, тому існує необхідність у додатковому тиражі. Коли я звернулась за допомогою до влади, мені відмовили. Зараз у мене немає коштів, аби видати цю збірку, та сподіваюся, вона все ж таки побачить світ. Ось згадала, що Богдан Яциковський знайшов мене 29 вересня та викупив 30 примірників збірки дитячих віршів, які запропонував роздати по бібліотеках. Якщо чесно, то від влади мені потрібна не стільки матеріальна підтримка, скільки інформаційна, але і тієї, на жаль, немає.

– Як ставляться члени родини до Вашої діяльності?

– Свої проекти я фінансую самостійно, але враховуючи те, що кошти потрібні немаленькі, то матеріально підтримує ще й рідний брат, а мама благословляє кожен мій проект. Для мене це дуже важливо, що мої рідні виступають у ролі не лише близьких людей, а й однодумців.

«Чоловіки крутяться біля мене, але бояться підходити, бо розуміють що я сильна жінка»

«Любов насправді є, і це приклад моїх батьків»

– Є мрії маленькі, а є великі. Якщо брати глобально, то про що Ви мрієте і чого хочете досягнути?

– Мені дуже подобається працювати з дітьми, вони мене люблять і довіряють.

Добре розумію, що діти з інвалідністю, діти-сироти, обдаровані саме ті, з ким би я працювала до кінця життя. Є багато планів і задумів. Хочу поставити виставу на великій сцені. Аби пісні батька заспівали відомі українські виконавці, щоби він жив не лише у моєму серці та на папері, а й у піснях. Зараз пишу книжку, в якій переплітаю матеріали з батькового щоденника та спогади матері. Це буде ода їхньому трирічному коханню. Адже на своєму шляху воно пройшло багато перепон. Батькові та матері не дозволяли одружуватись. Мама ж працювала в лікарні, де лікувався батько. І тоді їй співробітники казали: «Тобі треба туберкульозні діти?» Але мама і тато кохали одне одного понад усе і поклялися сонцю, що будуть зберігати вірність усе життя. Батько розумів, що він може померти, тому інколи у віршах оспівував те, що мама може знайти іншого чоловіка. Але, залишившись вдовою, мама більше не одружилася і до сих пір носить у своєму серці любов до батька. Коли книга вийде друком, то планую зняти художній фільм. Звісно, це все буде зроблено на високому рівні.

– Ви дуже красива і розумна жінка, Ваше серце вільне?

– Так, вільне (посміхається, – авт.).

– Як же так? Біля Вас, напевне, крутиться багато чоловіків… Невже серед них не знайшовся той, хто ліг би на серце?

– Ви правильно сказали, що чоловіки крутяться біля мене, але бояться підходити, бо розуміють, що я сильна жінка, тому відповідно мені потрібен не менш сильний чоловік, з яким я буду почуватися слабкою, але при цьому матиму можливість робити навколо себе світ яскравішим та добрішим.

– Якими якостями повинен володіти чоловік, аби він зміг претендувати на Ваше серце?

– Красивим душею, з яким буде завжди цікаво розвиватися разом і при цьому залишатися собою, щоб обов’язково підтримував мене у моїх соціальних та благодійних проектах. Це повинен бути чоловік цілеспрямований, який не кидає слів на вітер.

– Як Ви проводите вільний час?

– Дуже люблю подорожувати. Особливо в гори. Вони надають відчуття простору, безкінечності та свободи. Вправно стою на лижах, люблю їздити верхи. Не люблю занурюватись під воду. Робила це раз із аквалангом, більше не зроблю цього ніколи.

– Щоби Ви побажали нашим читачам?

– Напевне, напередодні Дня святого Валентина варто побажати усім закоханим  кохати і бути коханими. Любов насправді є, і це приклад моїх батьків. А ще подякувати усім! Щиро вдячна тим, хто з’являється поруч і допомагає мені у житті. Завдяки Вам я маю можливість допомогти іншим. Ось так народжується і примножується Добро.

Вікторія Ушакова