Три молоді жінки пили каву в невеличкій кав’ярні в самому центрі міста. Упевнені, вродливі, успішні, стильні — надзвичайно різні й водночас чимось дуже схожі. Можливо, їх поєднувала впевненість у рухах і манері триматися, а може — духовна спорідненість, яка колись звела їх у житті й тепер давала змогу всім усвідомити, що ці леді розуміють одна одну з півслова: вони не грають перед подругами якусь певну роль, а поводяться легко та невимушено.

Мабуть, і справді, легкість, з якою ці жінки сміялися й обмінювалися дотепними фразами, увага, з якою вони вислуховували одна одну, оточували їх настільки потужною аурою, що ніхто з навколишніх не наважувався підійти до їхнього столика і втрутитись у розмову. Справді, ця трійця викликала зацікавлені погляди чоловіків, які сиділи поруч, але щось стримувало їх від того, щоб зруйнувати жіночу ідилію своєю надокучливістю. Як би дивно це не звучало, але серед хаосу кав’ярні — калейдоскопу людей, запахів, голосів та звуків — столик, за яким панували ці жінки, і справді видавався самостійною державою на тлі розрізнених кочових племен.

Цікаво, що й самі панянки ні на кого не звертали уваги. Вони не озиралися на шум, який видавали двері, зачиняючись чи відчиняючись, не кидали поглядів на новоприбулих відвідувачів чи чоловіків за сусідніми столиками. Очевидно, вони не чекали, що хтось приєднається до їхнього товариства, та, напевно, і не хотіли цього, оскільки сповна насолоджувались спілкуванням одна з одною. Їм було достатньо своїх розмов: про книги, фільми, музику, про вічне та прекрасне. Вони говорили й говорили, і цей вечір, коли час наче зупинився на їхнє прохання, давав повну можливість не думати про те складне і тривожне, що ховалося в серці кожної. Коли вони були разом, то здавалося, що звідкись, із глибини їхнього єства, народжуються впевненість і спокій. І ставало вже зовсім неважливим, що одна до сліз переживає зраду, інша мучить себе коханням, а третя страждає від чийогось кохання, не маючи змоги його розділити. Якби кожна з них сиділа вдвох з подругою, то розмова б текла зовсім іншим руслом: хотілося б скаржитись на чиїсь вчинки чи слова, шкодувати себе і знову ятрити незагоєні рани. А так — їх було троє, й особисті проблеми на цей момент принишкли десь у глибині душі, а комплекси та незадоволеність життям, породжені в їхніх душах чиїмось помилками, несправедливість, а то й непорядність, відступали на другорядний план.

Три жінки сиділи, і пили каву, і посміхалися одна одній, і не дивилися на годинники, хоча кожна з них знала, що ще кілька хвилин — і доведеться вставати, руйнуючи могутню стіну підтримки, зведену жіночою солідарністю, та повертатися до свого власного світу, до звичних думок, проблем і клопотів. А всі довкола в цей час були переконані, що вони — найщасливіші жінки на світі: упевнені в собі, сильні та обізнані. Хоч вони і справді такими є, просто не часто їм вдається акумулювати в собі ці риси, щоб мати сили доводити це щодня — як іншим, так і самим собі…

Олена Лайко