Олекса Радивилівський

Олекса Радивилівський

журналіст, оглядач, аналітик

А за спиною війна, плюс тисяча двадцять один день полону…

З циклу «Розповіді про війну»

01.04.2019 21:35   Автор : Олекса Радивилівський
Джерело: RvNews

Про те, що Сашка Олійника визволили з полону бойовиків в Донецьку, я дізнався від Ірини Петрівни, директора Немирівської середньої школи, що на Радивилівщині. Я мріяв зустрітись із Сашком ще тоді, коли він був у полоні й вірив, що ця зустріч рано чи пізно відбудеться. Мені страшенно хотілося, щоби він повернувся живим і не пораненим, хоча ми були зовсім незнайомі. І ось радісна звістка: він удома!

Перед поїздкою в його рідне село Батьків, де він мешкає разом зі своїми батьками, півночі не спав. Питання, які я хотів йому задати, роїлися в моїй голові, мучили й не давали заснути. Сашко для мене – герой.

null
Сашко Олійник. Фото автора

Я бачив, що таке війна не лише із кінофільмів та книжок. Як журналіст і офіцер вважав за честь написати про цього солдата, який добровільно пішов захищати свою Батьківщину, нарис чи оповідання. Лише тоді я не міг передбачити, як це відбудеться в дійсності, чи вдасться мені його розговорити, щоб не тільки розповісти правду, але й щоб і читачам було цікаво читати.

В Україні, на нашій рідній землі, йде війна. Майже кожного дня є поранені й убиті. Це страшно, адже, здавалося б, у ХХІ столітті людство вже повинно було б навчитися вирішувати різні проблеми без війн. Але, на жаль, не навчилось… І ми повинні бути вдячні тим, хто сьогодні захищає наше мирне життя.

… Дорога в Батьків. Асфальт, ще недавно розбитий, пошматований 40- тонними вантажівками, трохи відновили. Але, все одно, це ще не рівень Західної Європи. Обабіч дороги зелені лісосмуги: з одного боку – старі осокори, за якими розкинулось велике поле, а з другого – людські городи, що розтягнулись до берега р.Слонівки, зарослої осокою і очеретом. А далі вже ген-ген вздовж шляху, розкинулось гарне село, з відгалуженням вулиці вправо.

І ось я уже на подвір’ї Олійників. Гарний будинок поруч старенької білої хатинки  під столітнім ясенем. Перед хатою живим килимом айстри із чорнобривцями. На подвірї, перед старою хатою – гора свіжовибраної картоплі. Над невеличким парканом дозрівали сизі грона синього винограду. А далі, за городом, в зарослях високого очерету загубився батьківський ставок.

Розповідь Тетяни Марківни, матері Сашка Олійника

Зайшов до веранди, постукав у двері. Назустріч мені вийшла невисока, приємна жінка середніх років, як я здогадався, то була Сашкова мати. Познайомились. Звати її Тетяна Марківна. Вона гостинно запросила у хату. Сашка вдома не було. Ще зранку поїхав в ліс за грибами. Перша думка була: вернутись назад в Радивилів, приїхати іншим разом. Але в той же час, міркував собі, міг би щось цікаве дізнатись про нього від батьків. І не помилився..

null

Тетяна Марківна виявилась цікавою співрозмовницею. Дістала фотоальбоми, документи, розклала їх на столі. Пригостила мене кавою з ласощами і розповідала. Спокійно, не голосно лилась гарна українська мова. А в глибоких озерах її сіро-зелених очей зачаївся сум. Як і зморшки та сивина – то наслідки пережитого. Слухав цю жінку й розумів, скільки сліз пролила ця мати, скільки вистраждала за період перебування сина в полоні…

В школі Сашко Олійник вчився добре. Із улюблених предметів була історія. Ріс, як і всі його друзі: постійно допомагав батькам по господарству, любив поганяти з товаришами у футбол, порибалити в ставку чи сходити в ліс за грибами. Ще в школі Сашко для себе вирішив, що буде як його батько, Петро Федорович, шофером. Любив їздити машиною і через це відразу після закінчення школи за направленням військкомату пішов вчитися на водія в Козинську автошколу. Отримав посвідчення водія трьох категорій. А невдовзі його призвали на строкову службу в ряди Збройних Сил України.

Службу починав в Чернігівській області, в навчальному центрі «Десна» на посаді курсанта командира танка Т-72. А далі вже був направлений на постійне місце служби у м.Яворів Львівської області. Служив добре. Подобалось Сашкові в танковій частині. Любив техніку. Весною 2003 року звільнився в запас і приїхав до батьків. Допомагав вдома по господарству. Оскільки постійної роботи не було, то деякий час «стояв» на біржі.

І так сталося, що два повідомлення прийшли майже одночасно: одне – з Центру зайнятості, в якому запрошували їхати вчитися в м.Рівне на охоронця, а друге – повістка з військкомату, в якому йому потім пояснили, що у зв’язку зі складною ситуацією на о.Тузла можлива мобілізація «партизанів». Крім того, військовий комісар повідомив, що є рознарядка на контракт (на миротворчу місію в Ірак).

null
Сашко Олійник під час миротворчої місії в Іраку. Фото з родинного альбому

Бажання поїхати в Ірак зі всього району виявило троє чоловік. За відношенням у свою частину Сашко поїхав разом з хлопцем із Козина. Але відношення видали лише Олександру. Пройшов медкомісію. Підписав контракт в Володимир-Волинську. Далі була додаткова підготовка зі спеціальності – снайпер. І уже в лютому був Сашко відправлений зі Львівського Скнилова в Ірак. Прослужив там 8 місяців і наприкінці 2004 року повернувся в свою військову частину в Україну, яка невдовзі була розформована.  Так, що дослужувати свій контракт прийшлося в іншій. Демобілізувався в 2009 році.

Працював в сусідньому районі в рибному господарстві. А коли в 2014 році почалась війна в Україні, він добровольцем через військкомат пішов захищати Батьківщину.

Тетяна Марківна розповідала в подробицях про життя свого молодшого сина і мені тоді здалося, наче вона сама все це прожила, ніби це трапилось не з ним, а з нею… 

Чорна звістка

… Вечірній спокій, заповнений повсякденним спокоєм сільського життя, розірвав дзвінок мобільника Тетяни Марківни. Якась нечувана тривога глевкими щупальцями охопила материнське серце, віяло недобрим, дурним передчуттям. Здавалось, ніби мобільний віддавав колючим металевим холодом-жахом страшної звістки.

Сашкова мати взяла трубку. Дзвонив побратим її сина Саша Кужелюк. Наче гострим ножем по-живому різонула фраза: «Сашко потрапив у полон. - Який полон?!» - крик вирвався з її грудей і розтанув в глухій темряві зимового вечора. Вона ніяк не хотіла второпати і вірити почутому. Цього не може бути! Це якась помилка! Це якийсь дурний жарт! Земля стрімко втікала з-під ніг, хиталась маленькими світлячками діодних лампочок на стелі кухні, вікна щирились нічним мороком і віддзеркалювали стіл і кухонну стінку неначе навиворіт… Її материнська природа піднімалась підсвідомим і диким протестом проти порушення природного закону і права: по-перше, права на життя її дитини, а по-друге – на волю, яку відібрали в її сина…

Тетяна Марківна знала, що лихо, яке скоїли з її Сашком, вона повинна побороти не слізьми, а розумними і логічними діями, продуманими вчинками, направленими на його порятунок. Розум повинен бути вище материнського інстинкту…

Через деякий час по селу чорним гаддям поповзли чутки, що їх односельчанина Олександра Олійника взяли у полон проросійські бойовики і, оскільки він був в АТО снайпером, то навряд чи його колись відпустять з неволі живим. Бо всі знали із ЗМІ: кулеметників і снайперів бойовики відразу розстрілюють.

Була лиш одна надія – на Бога.  Але, якщо будеш сиднем сидіти, то й Бог не допоможе… І вона почала діяти. Робити все можливе і неможливе. В той же час її домашні турботи ніхто не відміняв, а вдома господарство: і корова, і кури, і город. Звідки в неї ті сили бралися?! Правда, значна допомога була від чоловіка та внучки-школярки Христини. Не раз холодок сліпого, чорного гіркого жаху разом із жалем крутив і стискав серце матері, терзав душу і білив сивиною її русяве волосся.

- Як там Сашко? Чи не поранений? А, може, голодний? Де там тримають його ті злочинці? Як вирвати його з пащі смерті, як визволити з неволі? – ці та інші питання не давали спокою ні вдень, а ні вночі. Їй не тільки лишалось, але й долею судилось: надіятись, вірити і діяти. На зло всім смертям і ворогам!

Лихо, що посилилось в їхній родині, надлормило здоров’я батька Сашка, Петра Федоровича, додало йому болячок. Десь пропав минулий лад і душевний спокій. Тетяна Марківна щоденною роботою витісняла відчай зі своєї душі. І ні перед рідними, ні перед чужими не показувала: як їй важко! Вона готова була все покинути і полинути до свого Сашка у в’язницю…

Не один раз вона їздила в Київ з іншими, такими ж як і вона, матерями полонених українських воїнів, зустрічалась із депутатами Верховної Ради, разом з волонтерами стояла перед входом до Верховної Ради із портретом Сашка та написом: «Допоможіть повернути сина».

null
Тетяна Марківна Олійник. Фото з мережі Інтернет

А 18 серпня 2016 року Тетяна Марківна разом з іншими матерями полонених зустрічалась із Президентом України Петром Порошенком. Він їм обіцяв зробити все, що залежить від нього, щоб повернути всіх українських бранців додому. Президент сказав, що повернення їх – справа найближчого часу і вийшла на фінішну пряму. Та тільки фінішу ще довго не було видко…

Час минав, а бранців не відпускали, бо протилежна сторона не спішила виконувати умови обміну військовополонених, виторговуючи в України ще додаткові уступки…

  Зустріч матері Сашка Олійника із сенатором Дж. Маккейном

Якось перед самим Новим 2017 роком на мобільний телефон матері Олександра Олійника подзвонив Олег Котенко, який разом із львівськими волонтерами не раз допомагав визволяти із полону наших воїнів. Він сказав: «Марківна, терміново їдьте і не роздумуйте в Київ на зустріч із американським сенатором Маккейном, якщо хочете, щоб хлопців визволили. Що маєте на душі, те й кажіть!»…

Раз-два зібралась і мерщій на залізничний вокзал! Перед Новим Роком не було білетів на поїзд до Києва, а зустріч – 30 грудня. Добралась до Здолбунова. Там – те ж саме. Але на все ж воля божа: хтось передумав їхати і здав білет. Нечувано пощастило. На зустріч із Маккейном приїхала Тетяна Марківна Олійник і мати ще одного солдата із Вінниці – Віра Олексіївна Кириченко (її син Олексій Кириченко був у полоні більше трьох років).

Ця зустріч назавжди залишиться у пам’яті матері Сашка Олійника.

Вона тоді сказала Маккейну те, що повинна була сказати: «Дякую Вам за те, що ви були на Майдані взимку 2014 року, за те, що в скрутний для України час, Ви, як можете, підтримуєте нас, включаючи американські санкції по відношенню до Росії. Я дуже надіюсь, що Ви допоможете повернути усіх наших полонених синів додому…»

Вона показувала Маккейну і його колегам фото свого Сашка, де він був сфотографований разом зі своїми побратимами, зі складу миротворчих сил в Іраці (2004 р.) на фоні бойової техніки і розгорнутого американського прапора. Зі слізьми на очах і гордістю за сина говорила до американського сенатора проста сільська жінка з Рівненщини. Він зрозумів її глибокі материнські почуття і без перекладачів…

Тоді Маккейн міцно обійняв Тетяну Марківну і через перекладачів сказав: «Дякую Вам за те, що Ви виростили такого прекрасного сина!» Він не лукавив, говорив від душі. І йому, як  нікому, з присутніх на тій зустрічі, було відомо, що таке полон, бо в молоді роки, будучи військовим льотчиком, був збитий в небі В’єтнаму (під час американо-в’єтнамської війни) і пробув у полоні 4 роки…  До повернення Олександра Олійника з полону лишався майже рік. І мати чекала, надіялась і щодня молилась… 

Моя зустріч із Сашком Олійником. Як все починалося

Того дня, коли я приїздив до Олійників, Сашка так і не дочекався. Він пробув у друзів до вечора. На другий день ні у нього, ні у мене не було часу. Зустрілись ми через пару днів, домовившись побачитись на рибалці, на греблі батьківського ставу, о 12-й годині.

Приїхали на греблю, старі верби тихо хилились до води. Ставок добряче обмілів, бо давно вже не було серйозних дощів.

Сашко невисокого зросту і худорлявої стрункої статури ніяк не вписувався в книжковий образ героя. Це був звичайний молодий чоловік в джинсах і кросівках, з правильними рисами обличчя, короткою молодіжною стрижкою, глибоко посадженими голубими очима, в яких радість і сум змішались настільки, що не можна було відразу визначити чого в них більше: першого чи другого.

null
Сашко Олійник. Фото автора

Присіли на лавці. За спиною гребля, а спереду ставок. Осінній день то хмурився крізь прижмурені очі, то сміявся ласкавим промінням сонця, що пробивалось крізь затягнуте хмаринами небо і вода в ставку від суму, що витав навколо, здавалася ще холоднішою. Позаду нас в машині тихо грала музика. Сусіди-рибалки по черзі витягували з води карасів і штрикали один одного веселими репліками і сміхом. А ми сиділи неподалік і то мовчали, то розмовляли.

 – Як же ти потрапив на війну на Схід? З чого все почалось? – звернувся я до Сашка. Він дістав з кишені пачку сигарет, запалив цигарку і почав розповідати.

… Події в Києві, на майдані, сколихнули всю Україну. А далі, коли після анексії Криму почались бої в Луганську і Донецьку, він уже не міг спокійно все це спостерігати, сидячи вдома. У строкову службу був командиром танка, а в миротворчій операції в Іраці – снайпером. Знав, що отримані в армії знання і навики будуть потрібні там, де вирішується питання незалежності України.

Можна багато говорити, як це пустомелять більшість наших депутатів про свою любов до Батьківщини, а от Сашко Олійник завжди вважав, що свою любов до рідного краю треба доводити діями, тому довго не роздумував. Ще в березні 2014 року записався у військкоматі добровольцем. Кілька разів дзвонив у військомат і запитував: «Коли?». Аж на початку серпня 2014 року з військкомату подзвонили додому і запитали, чи не передумав їхати. Відповів, що ні.

Приїхав у Дубенський військкомат, добився повістки для себе і для свого товариша. У зв’язку із задовільним станом здоров’я написав відмову від медкомісії, адже вже формувалась бригада і на медкомісіцю часу вже не вистачало. Отримали повістки і поїхали додому збиратись.

Добрались у Здовбицю на пересильний пункт, а звідти у Мукачево в 128 бригаду. Там був зарахований у штат розвідроти на посаду розвідника-снайпера. Дві неділі в Мукачево. Далі – тиждень в Ужгороді. Завантажились в ешелон. Вночі прибули в Ромодан. Вивантажились. Стояли під Лубнами в лісі. Там прикривали стратегічний шлях на Київ. Під вечір 2 жовтня завантажились знову у військовий ешелон, а 3 жовтня 2014 року прибули на станцію м. Ізюм. А звідти вже своїм ходом під Дебальцеве. Там стояла окрема 128 гірсько-піхотна бригада і окремі підрозділи. Їх підрозділ міняв 11 батальйон «Київська Русь». 

А далі була війна…

Про ті події не мало розповідали ЗМІ, можливо, повну правду про них колись, через багато років, скажуть історики. Майже кожного дня були обстріли зі сторони ворога. Наші дотримувались Мінської угоди,а ворого – ні. Міцний був бойовий дух наших воїнів, хоча фізично було дуже важко. Із боєприпасами, пальним проблем не було. Значну допомогу воїнам надавали волонтери, забезпечуючи продуктами і амуніцією. Ночували в землянках, за містом біля якогось парку. Львівський батальйон міліції патрулював місто. До Водохреща все функціонувала, аж поки ворого не розбив щитову. Бої розгорялися з кожним днем.

 Аж потім все почалось… Спочатку позиції наших військ утюжила артилерія бойовиків: ствольна, реактивна, міномети. Потім були танки, БМП, БТРи. «Мішок» оточення закривався поступово…

Основну роль бойових дій зі сторони ворога відігравали російські регулярні війська. Так, підтвердженням їх присутності був підбитий під м.Дебальцевим російський танк Т-72Б3, яких ніколи не було на озброєнні Збройних Сил України. Також були захоплені в боях у ворога трофейні – «Шмель» (ручний піхотний вогнемет), РПГ-28 – «Вампір» (ручний піхотний гранатомет). А також під с. Рідкодуб був захоплений в бою у полон російський морський піхотинець.

null
Фото з альбому Сашка Олійника

Ворог нахабно насідав. Українські воїни стійко оборонялись. Та сили були не рівні. Спочатку впало с. Некішино, а потім село Рідкодуб, м. Вуглегірськ, села Мала Орловка, Ольховатка, Чернухіно…

Село Логвінове переходило із рук в руки, хоч дуже маленьке: 30 дворів, не більше. Місцевих жителів практично не було. Навкруги свистіли кулі, рвалися снаряди й міни. Лишились від того села лиш чорні обгорілі руїни…

null
Фото з альбому Сашка Олійника

За селом Новотроїцьке виднілися невеликі зелені насадження із молодих сосон, які хоч трішки прикрашали сіро-чорну картину війни. Ніде практично не було освітлення. Газова магістраль перебита. Продуктами, що доставляли волонтери на передову, військові завжди ділилися з місцевими жителями, які з певних причин не змогли залишити свої домівки і жили під постійними обстрілами.

Напруження на передовій росло не по днях, а по годинах. Очікували, що ворог піде в наступ і далі. Це підтверджували ті розвіддані, що отримувала українська розвідка. Але наші воїни сподівались на те, що не тільки зможуть зупинити ворога, але й розбити. Та щось пішло далі не так… Не було добре спланованої і налагодженої взаємодії між різними підрозділами.

Фатальний день

… 9 лютого 2015 року. Було по полудні. Розвідники Олександр Олійник і Петро Ярошевич поїхали на цивільній машині на виконання бойового завдання. В їх задачу входила зустріч із розвідгрупою, що  мала повернутись із ворожого боку. Зустріч не відбулася. В зазначене місце і в потрібний час група чомусь не прибула. Тоді Олійник із Ярошевичем не знали, що в тил наших військ прорвалось велике угрупування бойовиків із російськими регулярними частинами. Розвідники мчали по трасі Ростов-Артемівськ. Під колесами зеленого «NISSANA» брудними бризками плювались калюжі, місцями траплявся набряклий від води іржавий сніг, а десь попереду назустріч їм бігли і скалили зуби дві невидимі подруги: біда зі смертю. І одна другу старалась випередити в цій страшній фатальній гонці.

Грязюка, яку понатягувала військова техніка, ліпилась на кузов, гальмуючи біг стального коня. Але двигун (під сотню кінських сил) рвав холодний напір зимового повітря і легко накручував на шиповані колеса кілометри асфальту. Проскочили досить чималий шматок шляху; зліва до дороги прилаштувалась торцем лісосмуга, яку раніше проїжджали не раз.

І раптом: - Трах! Бабах! Тра-та-та! – заговорила злива осколків і куль, що посипались вогненим градом назустріч. Наче страшний рій розлючених ос і бджіл обліпив машину.

Стріляли зі стрілецької зброї, гранатометів. Ще декілька вибухів гранат змусили двигун перестати виконувати його монотонну і точно виконувану роботу. За інерцією машина вилетіла обабіч дороги в рів, наостанок двигун загарчав декілька разів і заглох.

Але ця розумна і складна, розігріта до високої температури залізяка – творіння сотень рук інженерів-конструкторів, техніків і робітників прийняла на себе основний смертоносний шквал вогню. Кузов був неначе решето. Дісталось і водієві з пасажиром. Непритомний Ярошевич завалився скривавленим обличчям на кермо і на весь світ сигналив тривогу. А Сашко Олійник, що сидів збоку, поранений і непритомний, схилився на плече свого товариша. Защеміло в ту мить серце не в одної матері…

Ворожий полон

Страшною сіро-зеленою зграєю оскалених від диких радощів і злоби вони бігли, скакали до машини. Це була засідка під Логвіново із російської диверсійно-розвідувальної групи чесельністю до 20 чоловік і близько півсотні сепаратистів, що їх прикривали. Витягли з машини скривавлені тіла, снайперську гвинтівку, автомат. Водночас з’явились телевізійники з російського телеканалу. Знімали «наживо» для ангажованих новин російським ЗМІ…

Хтозна, можливо cаме присутність російських журналістів і військових і врятувала життя українських розвідників. Знущатись над полоненими під прицілом телекамер ніхто не наважився…

Привезли їх і кинули в якийсь підвал. Потім перевезли в райвідділ поліції в м.Горлівці. Там дві жінки в білих халатах, напевне медсестри, надали їм медичну допомогу. Оператор з російського телеканалу знімав все на камеру. Зрозуміло, що це робилося з пропагандистською метою. Пізніше відзняте показували Олександру Олійнику на відео.

Далі на протязі трьох днів їх допитували російські військові. В ці дні їх ніхто не бив. А потім, коли вже їх перевезли в Донецьк, колишнє управління СБУ, то там сепаратисти вже змогли добре відігратися над полоненими…

Зустріч із ненависними слідчими, допити, знущання; камера в’язниці, в яку вони потрапили після фейкового суду сепаратистів, тюремна пайка, сирість стін. Тягучі гливкі години, дні і місяці – все змішалось в одному, якомусь дикому, жахливому і огидному коловороті життя. Судді- фарисеї судили його – воїна ЗСУ, як у свій час Ісуса Христа, в 33 роки, та ще й за українським законодавством, інкримінуючи йому те, чого він не здійснював – тероризм. А він же захищав, воював за Україну!

Потрібно було вижити і жити в умовах, коли годі говорити про справедливість. Далі вже була колонія в Макіївці, де він пробув з 22 червня 2016 року по 27 грудня 2017 року…

Спочатку до суду ще дозволяли дивитись телевізор, можна було подзвонити додому. А потім вже в колонії, виганяли їх лиш один раз в день подивитися новини.

Приїжджали до них в колонію кілька раз представники місії ОБСЄ, два рази Надія Савченко із Рубаном. Приходили провідати священники і казали: «Тримайтеся і вірте в Бога».

Він тримався. Ніколи не забував про тих, хто загинув в Дебальцівському котлі. Там серед побратимів було немало земляків і друзів: Віктор Коренівський із Львівщини, Євген Герасевич і Володимир Полупанов із Вінничини та інші.

Думками Сашко вже був давно вдома – на рідній Волині. Згадував рідних, свою першу вчительку – Галину Миколаївну Касьян і класного керівника, вчительку англійської мови Валентину Іванівну, хоч англійської ніколи не любив, більше до вподоби була йому історія. Так хотілося рвонути додому, сходити в немирівський ліс за грибами, або в Батькові на ставку половити рибу. Рятували вісті з дому, читання книжок… Більше 300 книг перечитав він в колонії, хоч цікавих там майже не було. Просто потрібно було тупо вбивати час. А часом хотілося сісти за важелі танка Т-72, він же як не як, і механік-водій, і командир танка. А далі бити й давити ненависного ворога за себе, за побратимів, за рідну Україну…

Кілька разів його матері вдавалось передати через Червоний Хрест посилку із продуктами в колонію. Сашко дуже вдячний рідним і всім, хто його підтримував, допомагав визволенню з неволі.

Здається, що питання обміну полонених давно було вирішене і влагоджене на всіх рівнях, але «сценарій» наче хтось вкотре переписував.

Звільнення з полону

І ось, нарешті, – все вирішилось. Це був морозний день 27 грудня 2017 року. Їх, 74-ох українських бранців обміняли на майже 300 сепаратистів. Обмін відбувся в місті Майорську, на підконтрольній бойовикам території. Перевозили українських полонених в автозаках, а бойовиків – в українських автобусах. На обмін зі сторони України прибули офіційні особи: Ірина Геращенко, Ірина Луценко, Посол Франції в Україні.

Було багато журналістів і телевізійників. Звільнених бранців перевезли на територію підконтрольну Україні, переодягли в нову військову форму, а далі на військових вертольотах направили в Харків.

null
Трепетна зустріч в аеропорту 27 грудня 2017 року. Фото з мережі Інтернет

Прилетіли в Харків пізно ввечері. Зустрічали їх в аеропорту, як справжніх героїв: із музикою і квітами. На зустріч прибули: Президент України Петро Порошенко, посли декількох країн Європи, І.Луценко, І.Геращенко, Міністр оборони України П.Полторак та багато інших офіційних осіб. І дуже багато було журналістів. Потім з Харкова, визволених із полону переправили до Києва.

Олександр Олійник був у групі колишніх в’язнів, що летіли президентським літаком разом із Президентом України. Під час польоту П.Порошенко спілкувався із визволеними з полону воїнами, обіцяв кожному з них грошову допомогу, але все поки що лишилося на папері.

Вночі прибули в Київ.

null
Рідні Сашка Олійника під час зустрічі в аеропорту

Там, в аеропорту, вже було справжнє велике свято: їх зустрічали рідні, друзі, волонтери та офіційні особи. На зустріч Олександра Олійника приїхали мама, рідний брат здружиною, хрещена, лікар з Радивилівської лікарні Ірина Перетятко. Далі були три місяці лікування і реабілітації в Київському військовому шпиталі, пізніше – тиждень в санаторії Трускавця.

А звідти О.Олійника вже з іншими полоненими запросили на тиждень відвідати Іспанію. Повернувшись з Іспанії, відгуляв відпустку вдома, прибув у свою військову частину у Володимир-Волинському, де невдовзі звільнився в запас, уже втретє.

Його сумна одісея врешті-решт завершилася щасливо. Завдяки наполегливим старанням і рішучим діям матерів, волонтерів, громадських діячів, депутатів, влади України та всіх небайдужих людей з інших країн…

Ми сиділи на лавочці біля греблі ставу і розмовляли. Поруч нас хлопці витягували вудочками сріблястих карасів. Клювало непогано. Поважно і граційно пропливала неподалік берега сім’я лебедів. Накрапав дрібний дощик. Вражень від зустрічі було дуже багато. Немало випробувань випало на долю Сашка Олійника. За спиною війна і тисяча двадцять один день полону…

А полон для нього – це та «мертва» точка, від якої він повинен відштовхнутись руками і ногами, як від від страшної реальності – випробування, що йому піднесла доля, на мить зупинитись на цьому рубежі життя і визначити своє місце в природі, суспільстві, своє значення і відношення до оточуючого нас світу. Слабких і немічних духом такі випробування ламають, а сильних – роблять ще сильнішими. А Сашко не зі слабких…

І після полону він не перестав вірити людям. Головні риси, які він цінує в людях: щирість і довіра, готовність прийти у важку хвилину на допомогу. Зневажає тих, хто заздрить, а сам нічого в житті не хоче добиватись. Як кажуть, під лежачий камінь вода не тече. Він вдячний всім, хто його рятував, допомагав визволити з неволі. Сашко глибоко сумує за  тими побратимами, що разом з ним воювали і загинули.

Постійно спілкується з тими, хто повернувся з війни живим. Та дружба перевірена війною. Я запитав у Сашка: «Яка у нього найбільша мрія?» – він глянув на мене голубими, повними суму очима, подивився на воду, підняв зір до неба і відповів: «Скоріше б закінчилась війна і ми у ній перемогли»…

 


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews