Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Замість пафосу й квітів заберімо від неньки трохи клопотів

12.05.2019 14:01   Автор : Людмила Марчук
Джерело: RvNews

День матері, який в Україні відзначають другої неділі травня, вже міцно прищепився в нашій українській традиції. Як і колись, у дорадянські часи, ми вітаємо в цей день своїх матерів. Вони скромно дякують нам, ставлять принесений нами букет у вазу, та й знову до клопотів насущних. Ми ж, сидячи за святковим столом, нерідко навіть не задумуємося, як часто виявляємо свою любов до своєї матері лиш формально, підносячи цей букет чи солодощі раз чи два на рік.

Букет – це звісно приємно. Матір, звісно, посміхнеться, ставлячи його у вазу. Але матір ніколи не осудить свою дитину. Навіть коли прийшов без букета. Навіть коли й зовсім не привітав. Не згадав. І навіть коли образив, коли звалив на її плечі всі свої власні турботи, навіть тоді матір змовчить. Пробачить. Тільки матір і здатна все пробачити. Але якою б щасливою була б вона, коли б її син чи дочка взяли на себе бодай частку її клопотів насущних, бодай трохи зважали на її втому й не навантажували її своїми проблемами.

Чи всі матері знають, що сьогодні День матері? Чи всіх їх привітали їхні діти? Особливо це стосується села. Спитайте матір, яка живе у селі, чи знає вона про те, що нині День матері? Чи несуть їй у цей день квіти, чи вітають? Чи намагаються домочадці в цей день створити їй свято? Далеко не всі. Якщо десь і є така сім’я,то це скоріше виняток, аніж правило.

Її, просту сільську жінку, не побачиш на обкладинках глянцевих журналів, хоч Бог відміряв їй вроди не менше, аніж тим красуням, які туди потрапили. Її не зустрінеш у різноманітних СПА-салонах, модних перукарнях, салонах макіяжу, манікюру й педикюру. Їй ні до чого ця зовнішня розцяцькованість. Вона над цим навіть ніколи й не замислювалася, що можна отак жити і при цьому ще й нарікати на життя.

Сільська жінка рідко нарікає на життя. Вона діє. У всіх скрутних ситуаціях, в які ставить її життя, вона знаходить рішення, приймає його і в бій. На ній тримається не тільки хата, але й усе, що навколо хати. На ній тримаються всі домочадці.

В українській традиції вона найчастіше є тим генералом, який керує всім домашнім військом. А це не тільки чоловік і діти. Згадую свою матір, яку три місяці тому похоронила. За все своє життя вона ніколи не проспала сонця. На світанку вона вже на ногах. До такого режиму її, сільську жінку, спонукало саме життя. Хочеш-не-хочеш, а мусиш. Матір не має права хворіти. Хворіє хіба тоді, коли вже не може підвестися з ліжка.

І не кава, не душ є першою процедурою, як вона підвелася з постелі. Хлюпнувши в обличчя студеної води, бреде сільська господиня з дійницею до хліва, де на неї чекає її чорно-ряба. Як видоїть, то в пору, коли ще не настали холоди, їй треба випровадити свою корівчину на пасовисько. Так починається ранок.

Далі – схема звична: треба мерщій приготувати на всю родину їсти. Центральне газопостачання в Україні мають лише 43% домогосподарств. А що коли жінка живе в такому селі, де про газ навіть не мріють? Там треба принести дров, розтопити плиту, або піч і добре, коли чоловік не п’яниця й не ледар, а завбачливо нарубав лучини…

Бо тоді постає проблема розпалити дрова, а як розгориться, то тільки встигай. Як поспішаєш і занадто метушишся – все виходить не так: то борщ перекипів, то каша пригоріла, то поки побігла на город вирвати петрушки, кіт сир з’їв. А тут дітей вже до школи треба будити і чоловік голодний прокинувся, або ж у літню пору вже з косовиці прийшов.

За сніданком сільська жінка рідко коли сидить за столом з усіма. Вона завжди зайнята: пече деруни, або млинці, водночас прислуговуючи за столом, слідкує, що кому докинути, аби ніхто не залишився голодним.

Сама не їсть. На слова «Їжте, мамо, і Ви», вона скаже, що не хоче. Вигадає, що перекусила, не голодна, насправді ж хвилюється, аби іншим вистарчило. Коли ж нарешті всі домочадці вже відпроваджені – хто до школи, а хто на роботу, на неї чекає гора брудного посуду. Спішить підмести, підібрати та поскладати порозкиданий у спішці одяг, позастеляти ліжка. Якщо сама на роботу йде, тоді окрім цього всього, ще й самій треба встигнути прибратися.

Коли ж матір – домогосподарка, тоді її сільське подвір’я повниться всілякою живністю, яка пищить, квокче, кудкудаче, гелгоче, рохкає, мукає, мекає, гавкає і т. д. І все це також хоче їсти! І дарма, що живемо у ХХІ столітті. Сільська українська жінка на селі нічим не відрізняється від своєї прабабці. Поле і огород на ній. Сапка, серп, граблі – це її щоденне знаряддя, аби всьому дати лад та прогодувати всю живність.

У селах, які розташовані ближче до міста, наша сільська матуся поспішає з великими сумками-«кравчучками» на ринок. Добре, як у хаті чоловік та має родина авто, то підвезе, а коли ні, то поспішає на маршрутку, втискується в натовп пасажирів і нерідко стоячи абияк, доїжджає до потрібної зупинки. І тільки там, на ринку вона відпочиває, з кимсь поговорить, вмикається незнищенне почуття гумору…

За підрахунками соціологічного обстеження Держкомстату України навантаження на українську жінку в селі щоденно становить 15 годин 24 хвилини! Що казати про якісь фізіологічні норми. Тож не дивно, що наші сільські матері так відрізняються від своїх міських ровесниць. Кожна четверта сільська жінка у 50-60 років має серйозний діагноз.

Нема в Україні вже колгоспів, де нашим матерям у ланці відбивали буряки, які вони мали виростити. Де нарівні з чоловіками вони сіяли, орали, вантажили, ковтали пилюку на току. І от заробили. За принизливі трудодні вони, наші матері, сьогодні мають мізерні пенсії, яких недостатньо на купівлю тих ліків, які потрібні при важких діагнозах. Добре, коли дітей виростили вдячних, котрі піклуються про матір. Добре, коли ті діти добре заробляють і можуть вділити матері на ліки. А як ні, то вділяють вони зі своїх малих пенсій ще й дітям, або ж сплачують за них комунальні  послуги.  

У цей святковий день гірко констатувати, що нашу українську жінку не порівняти з тією, що живе за найближчим кордоном – навіть у сусідній Польщі. Бо ніщо так не принижує жінку, як бідність.

Наша українська жінка, наша ненька – свята. Змучена працею, нестатками, обділена увагою та розкішшю, вона в своєму нелегкому житті зберегла найголовніше – свою душу. Носить в серці своїм безмежну доброту, безмежну любов. Її любов безумовна. Не за щось вона любить, як це нерідко трапляється серед дружин. Виплекає, виростить своїх пташенят, напакує харчами торби і студентам, і вже дорослим дітям, віддасть останній хліб зі столу. Вилузуючись зі шкіри, сама не доїдатиме, а дасть дітям освіту, справить весілля, допоможе молодятам і хату придбати, і онуків догляне...

Самій же не раз доводиться доживати віку в самотині й немочі забутою. Нехай це більше виняток, ніж правило. Але скільки є таких випадків. Трапляється й таке, що і в буцімто інтелігентних сім’ях до зачиненої в своїй кімнатчині бабці за день ніхто й словом не обізветься. Бо у всіх справи.

Все більше наших матерів, коли ще мають силу й здоров’я, відважуються пошукати ліпшої долі за кордоном. Щоб і дітям допомогти, й усі хатні дірки позатуляти.

Їдуть в чужі краї, в невідомість, де їх ніхто не чекає, але й там усьому дають раду. Українка елементарно вирішить усі питання побуту, в яких безпорадні пещені європейці. Вона мовчки доглядатиме чужих дітей, чужих батьків, і навряд чи хто здогадається, як крається її серце.

Як важко їсти самій заморську смакоту, коли думаєш, що твої діти в Україні голодні. А як мучить сумління, коли змушена виконувати дурні забаганки вередливої пані, знаючи, що десь помирають твої власні недоглянуті батьки. Сумно про це писати. Чи дочекається коли наша українська жінка, наша матінка-трудівниця кращого життя?


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   52
Загрузка...