Творча зустріч із народним артистом України, легендою театрального мистецтва – Володимиром Ячмінським відбулася  в Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці ім. Затонського. Теплими щирими спогадами ділилися народний артист України – В'ячеслав Хім'як, заслужені - Марія Гонта, Віра Самчук, актори – Михайло Безпалько, Юрій Черненко, завлітчастиною – Ірина Папуша, журналісти – Галина Садовська та я – авторка цих рядків, просвітянка – Дарія Чубата. Ідея зустрічі належить Галині Садовській, а реалізували її  – чудовий колектив бібліотекарів, зокрема – Тетяна Ковалькова. 

- Коли я вперше побачив Ячмінського у Хмельницькому, –  каже В’ячеслав Хім’як,  – то мене дуже здивувало, такий відомий, практично класик, а такий ще молодий. Я чув як дехто перешіптувався: «Ячмінський на виставі, Ячмінський…».  Ну, я думав, що це такий двометровий чоловік, на 120 кг… А згодом довелося з вами працювати. Я давав вам репліки, ви – мені. Ми грали разом в цілому ряді вистав. Чим я, до речі, пишаюся. З вами трудно і легко грати. Ви дуже вірите в те, що граєте. Театр – це таке мистецтво, що сьогодні воно є, вчора його не було, завтра вже є спогад. Володимир Дмитрович ніколи не був молодим актором, він прийшов із Львівської студії. Дали йому другу чи третю роль і він миттєво так про себе заявив, що відразу став майстром сцени. І коли сьогодні хочуть грати «Дай серцю волю, заведе в неволю», мені потай хочеться, щоб зіграли так, як Ячмінський – Івана, а Гонта – Марусю. Трудно минути вас у Мартині Борулі, у Щукареві, в Івані Непокритому. Навіть в маленьких ролях, де ви виходили грати, так би мовити, знічев’я, ви все одно залишалися неповторним. Чому так? Бо Ячмінський ніколи не грав на сцені… він там жив. Коли в образі, дії відгукувалося його щире «я», то це повторити було неможливо. Це найтрудніше, що є в нашій професії. Наблизитися до себе так, щоб ти міг своєю роботою здаватися образом… нашими засобами переконати глядача, що це якийсь там, умовно кажучи, персонаж. Маючи за плечима солідний багаж прожитих літ, Володимир Дмитрович залишається свіжим, оригінальним, талановитим. Він тільки виходить на сцену і в залі його зустрічають оплесками. Коли я вперше поїхав з театром на гастролі, ми ставили «Дай серцю волю, заведе в неволю», я був шокований. Приїхали в Тамбов, ну хто в Тамбові знає оригінальну п’єсу Кропивницького? Хто знає, що є така вистава?Хто знає, що в цій виставі грають такі майстри? Ніхто. Ячмінський виходить на сцену – зала вибухає оплесками. У Ячмінського вже є невидимий зв'язок із глядачем. Він один з перших акторів, який почав зніматися в серйозних фільмах.

- Пам’ятаю, ми вже були провідними акторами, – згадує Марія Гонта. – Режисер у денній виставі дав нам грати ролі: мені – козу, а Володі – зайця. Приїхав тоді якраз відомий театральний критик Бордашевський, який тиждень сидів в нас, переглянув увесь репертуар, а потім написав статті у журналах «Україна» та «Український театр» про те, що такі відомі актори як Ячмінський та Гонта грають у дитячих виставах, бо дітям потрібна правда, а не фальш. А як не згадати працю у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю» у постановці Ярослава Геляса. Я грала Марусю, Володя - Івана…

Володимир Ячмінський: – Моя професія виконала мого батька обітницю, який дуже хотів, щоб я був у тернопільському театрі, бо він тут народився. Я вважаю, що я просто влився в цю професію, це моя природа. І хоч я брав участь у самодіяльності, грав на сцені, я не думав про театр. Я жив спортом. Грав за збірну юнацьку України з футболу. Але якось у Львові виступав московський театр Єрмолової. Між тим мама дуже хотіла, щоб я грав у театрі. Вона пішла туди, знайшла якогось чоловіка, який відрекомендувався директором того театру:

- Ви хто будете?

- Директор театру.

- О! Ви мені треба. У мене дуже талановитий син.

- Пріводітє. (Звісно, що мама дала три рублі – жартує Ячмінський).

Приїхала вона додому і каже: «Одягайся!». Купила мені макінтош. Він довгий, я маленький. Був у ньому смішний до «потєрі пульса». Приїхали. Зустрічає нас такий бомбезний чоловік. А я якраз у шкільному драмгуртку вивчив монолог Арбєніна із «Маскарада». «А за что тебя любить?! Я рад твоїм страданіям! Боже! Боже!» Цими словами я дуже щиро посилаю цьому чоловікові свій гнівний посил, та так, що він аж образився: «Хватіт!». Пізніше ми з мамою переконалися, що цього не треба було робити, бо цей монолог я читав не директору, як згодом виявилося, а завгоспу театру. Бачте, як доля керує в житті людиною. Згодом я вчився у вечірній школі біля Львова, аби згодом вступити до інституту фізичної культури. До нас приїздив вчитель. Він завжди запізнювався. Поки його не було, ми з товаришем співали: «Місяць на небі, зіроньки сяють…».  Одного разу він заходить і запитує: «Хто співав? Встаньте». Товариш мене штовхнув, щоб я мовчав. А я нічого в житті ніколи не боявся, взяв і встав: «Після уроку зайдете до мене». Зайшов.

Ви любите співати?

- Так.

- Хочете грати в театрі?

- Хочу. Чому я так сказав, не знаю.

- Завтра я чекатиму вас біля театру Заньковецької. Там у мене є друг Козачківський, заслужений артист України.

Наступного дня я вдягаю той самий макінтош і – гайда до Львова, до театру… Знаєте, насправді я тішуся, що моя доля саме така, а не інакша, я щасливий. Це щастя, коли збігається в житті багато обставин. А у мене було саме так…

Творчі зустрічі ніколи не закінчуються. Вони – це привід для наступних спілкувань, бесід, ідей, життєвих несподіванок. І як добре, що довкола нас завжди є друзі, колеги, однодумці. Це надихає і животворить. Так само, як і ця зустріч із тернопільською легендою – народним артистом України Володимиром Ячмінським. Та найщасливішим того дня був, без сумніву, найменший – Іванко Черненко, який ще восьмирічним вже встиг зіграти малого Тарасика у відомій виставі «Тарас» Богдана Стельмаха. Володимир Ячмінський благословив хлопчину на велике акторське майбуття…

Фото: Валентина Семеняк