Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Обіцяю ніколи не красти… Де пута – ти ніколи не матимеш ані свободи, ані волі

19.07.2019 09:43   Автор : Валентина Семеняк
Джерело: TeNews

Увесь тиждень вони мене скрізь переслідують. Зранку, вдень, увечері. Вони лізуть в душу, у свідомість, підсвідомість немов енергетичні кліщі або павуки. Більше того, навіть у сни. Овва! Один з них просто так, удосвіта, проходжався кімнатою. Від побаченого мене кинуло в холодний піт, бо був він із вилами, із роззявленою пащекою. Бр-бр-бр…  Інший, взагалі – нахаба і лузер: вибирав на городі мою картоплю і складав її у свій… «Range Rover»…

Але це ще нічого, у порівнянні із світовою революцією. Її ми пережили, щоправда, ще й досі відчухуємося від наслідків. Але хочу повернутись до Них, до тих, хто переслідує. Увесь карамболь в тому, що від Них нікуди неможливо заховатися. Вони як ті колорадські жуки або воші, намагаються залізти у будь яку шворку чи щілинку, аби зачепитись, присмоктатися…

Переспала липневу ніч – на душі незрозуміла тривожна бентега. Крізь відчинене вікно чути як у сільській церкві калатають дзвони. Це завжди так, якщо хтось помре і душа переставиться по той бік Часу. Майнула думка: хоча б у неділю, 21 липня – не калатали…

Місце «сили» кожного з нас (особливо вранці) – кухня. Бо тут починається день. Неймовірний кавовий аромат, наперекір всім і всьому, заповнює хатній простір. За звичкою (чи традицією), вмикаю Тернопільське суспільне радіо… «Обіцяю ніколи не красти!» – горланить із гучномовця місцева політична реклама вустами одного великого цабе. А бодай тобі! Знову Вони! Від почутого мало не поперхнулася ковтком кави, поверхня якої вже встигла вкритися ніжним кожушком. Все чула, але аж таке – і так відверто! «Обіцяю ніколи не красти!» – який примітив, яке безглуздя! Виходить, що до цього часу він тільки те й робив, що крав, а тепер обіцяє більше не робити цього … Кінець світу. Абзац. Приїхали. Дно… Нульова точка.

Виходжу на вулицю. Поштова скринька тріщить від листівок, паперів, газет і ще якогось паперового політичного хламу. Бо так воно і є. Адже передплачую лише кілька газет. І тільки ж вчора звільняла її від подібної «окупації». Знову Вони! За звичкою оглядаю колеса авто, чи бодай не спустило: так і є – у диску стирчить якась агітаційна газетка. Прислуховуюсь, ніби хтось поряд схлипує. Підходжу ближче до воріт. Старенька сусідка тримає в руках якийсь папір і… реально плаче. Мені аж в грудях потерпло. Син в неї на фронті. Не дай Бог…

- Омелянівно, у вас все добре? – гукаю через паркан.

- Ой, та тепер вже буде добре, то я з радості плачу. Сама Юля написала мені листа, каже, що маю несправедливу пенсію і вона з новим президентом мені її підвищить. Диви-но, дізналася про мене і написала…

- Казна-що! Ну, як ви могли повірити, що вона вам написала особисто?! Омелянівно! Ви чуєте мене чи ні? Ага, їй немає більше що робити.

Знову Вони!Тим часом чую, як у хаті «розривається» мобілка. Хутчіш біжу назад до кімнати. Номер невідомий, дзвонять із стаціонарного телефону. Торкаюсь зеленої «плямочки» з надією про приємну звістку: «Доброго дня! Це ….. (щоб не робити реклами, не називаю прізвища провладного екс-чоловіка). Я вам нічого не обіцяю, але я…». Як добре, що в мобільному окрім зеленої цяточки є ще й червона. Завчасу можна вимкнути. Натискаю. Бо нудить. Дістали!

Вони – це кандидати у депутати. Особливо зі  «старими» обличчями.  Дістали не лише мене, а й мій народ. Ні для кого не секрет, що слово «депутат» набуло віднедавна в Україні образливого значення. Його походження латинське, що дослівно означає – посланий. То, може, б замінити його на інше, приємніше – посланці, обранці. Бо у «депутаті» криється інше – загрозливе слово: ПУТА. А це – окови, ланцюги. А де є пута, там ніколи не буде ані свободи, ані волі. Це, по-перше, а, по-друге, це слово із чотирьох букв не викликає у вас певних асоціацій з одним ну, дуже вже відомим прізвищем? Ото ж бо воно і є!

«Нація крайнощів – неврівноважена, стихійна, імпульсивна, не прогнозована… Нація безпросвітнього рабства і диких бунтів, сліпої покори і кривавої гайдамаччини. І що таке наш шлях за так званої незалежності? Від кайданів – до Майданів» – написав колись у своїх «Денниках» (світлої пам’яті) Петро Сорока.  Ну, ніяк не хочеться, щоб це було остаточним вердиктом.


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews  

Загрузка...