Генеральний директор TV-4 Юлія Винокур розповіла як починалося телебачення в Україні

Генеральний директор TV-4 Юлія ВИНОКУР: «Коли готувала перший радіоматеріал, тихенько плакала в студії. Тепер просто не уявляю, яким би було моє життя без медіа».

19.11.2019 21:43   Опубліковано : Новини Тернопілля
Джерело: Наш день
Вона знає, як зароджувалося те, без чого люди зараз не уявляють своїх життів. Закінчила технічний інститут, але з дипломом інженера несподівано для себе потрапила туди, куди мріяли і мріють потрапити мільйони. Пам’ятає, як приносили техніку з дому й позичали в знайомих, а на роботі буквально жили. І все це – для того, щоб екрани перших українських телеглядачів наповнилися магією кольорів і звуків.

То як це було тоді, коли в телевізорах було кілька каналів? Важко і надзвичайно цікаво – згадує Юлія Винокур, генеральний директор тернопільської телекомпанії TV-4.

Не всі знають, але Тернопіль став піонером у галузі телебачення. І саме TV-4 був одним з перших в Україні й першим у західному регіоні незалежним телеканалом.

Юлія ВИНОКУР розповіла «Нашому ДНЮ», як починалося телебачення в Україні, що цікавило людей тоді та як ті, хто «робить новини», самі від них відпочивають.

–  Ви народилися в станиці Калинівській Наурського району Чечено-Інгушетії в українській сім”ї, виросли на Полтавщині, 27 років живете в Тернополі. Розкажіть, як минало ваше дитинство і чому врешті доля привела вас на Західну Україну?

– Ми, справді,  не обираємо де народитися. Для мене завжди було незвично, що саме я народилася в Чечено-Інгушетії. Але ж вслухайтеся, яка гарна назва – Калинівська! Тато за фахом – інженер механізації та електрифікації сільського господарства, і як молодий спеціаліст отримав направлення на Кавказ, а мама з моїм старшим братом поїхали за ним. Батьки завжди згадували, що місцеві до нас, українців, добре ставилися, поважали,  цінували. Тато був викладачем, мама – директором будинку культури. Ми мали власний будинок, господарку, козу Зою та вівчарку Акбара. Згодом трохи жили у батьків тата в Криму, у місті Саки, та все ж переїхали до маминих на Полтавщину. Для мене і моєї родини Хорол та Полтава і є моя мала батьківщина. Там пройшли найщасливіші роки дитинства, в любові батьків та брата, найкращих бабусі Ляни та дідуся Карпа, а ще великої і дружної родини. Потім були Харків, Київ, Донецьк. А на Західну Україну я їхала тимчасово, прагнула переїхати до столиці, та вже 27-й рік живу саме в Тернополі, який по-справжньому став для мене рідним. За це щиро дякую і місту, і добрим людям, які були і є поруч.

– Перша ваша освіта – технічна. Ви навіть встигли попрацювати інженером. Як потрапили в журналістику? Це був свідомий вибір чи доля випадку?

– Так, за першою освітою я інженер електронної техніки, закінчила Харківський інститут радіоелектроніки. Зі школи дуже любила математику і фізику, а ще тоді це були лише початки комп’ютерних технологій. Навчатися в ХІРЕ було досить важко, але престижно і круто! Розподіл отримала на Донецький «Топаз» інженером-технологом заводу. В журналістику потрапила, однозначно, випадково. У школі хтось з однокласників сказав, що хотів би працювати на телебаченні – тоді це звучало приблизно, як бажання стати космонавтом. Я ще зі школи, інституту завжди була активною – староста, профком, будзагін, організатор різноманітних заходів… Може тому мені, інженеру радіоцентру, директор запропонував спробувати перейти на посаду кореспондента радіостанції. Пам’ятаю, як він сказав: «Ти така активна, ініціативна, та коли з твоєї сумочки випадають плоскогубці та викрутка, якось стає недобре» (усміхається – ред.). Коли готувала перший радіоматеріал, тихенько плакала в студії. Що я наробила, для чого це мені…? Але повернутися назад було незручно. От і старалася. Тепер просто не уявляю, яким би було моє життя без радіо, телебачення, медіа… Але технічні знання, логіка, прагматизм дуже допомагають в нинішній роботі.

– Коли у вашому житті з’явилася відома сьогодні не лише на Тернопільщині, а й за її межами телекомпанія TV-4? Сьогодні в Україні масово відкривають різні медіа, зокрема й телеканали, а тоді ви були одними з перших у країні.

– На TV-4 прийшла 1-го вересня 1993 року. А за два тижні (16 вересня) разом ще з незнайомим колективом в ресторані «Тернопіль» святкувала другу річницю каналу. TV-4 був надзвичайно популярним – перший в західному регіоні, один з перших в Україні незалежний телеканал! На новинах працювало аж два журналісти (вони ж і ведучі): Олег Снітовський і Сергій Сінкевич, які щотижня готували два випуски «Провінційних вістей» (назву придумала режисер Тетяна Почепцова). До цієї бригади додалася я, а пізніше Іван Гресько, який відповідав за спортивну тематику (згодом це переросло в круту програму «Світ футболу»). Я ж вирішила також створити щось своє, авторське. Так з’явилася досить популярна програма «Авторинок», яка згодом стала називатися «Авторинок+Автокавалєрка», адже у мене з’явився телевізійний кавалєр, співведучий Андрій Костюк. Це був чудовий час молодості, жартів, натхнення і творчості.

– Чи важко було залучати аудиторію, що тоді цікавило людей найбільше? Чи була необхідна техніка? Що найбільше запам’яталося з того часу – люди, події, ситуації?

– Глядачам було дуже цікаво дивитися саме своє місцеве ТV, де можна було побачити знайомих, друзів, свої міста і села. А мої колеги з каналу просто «жили» на студії, бо горіли новою цікавою роботою, а з іншого боку, технології і техніка не дозволяти це робити швидко, багато чого приносили з дому чи позичали у знайомих. Андрій Качало та інші хлопці добре пам’ятають, що таке плівочні касетні магнітофони, лінійний монтаж, інсерт та магічні слова «мік» (включався мікрофон в студії), перепрошую, «бздинь» (коротка відеоперебивка між сюжетами) – до речі, це дивне слово прижилося так, що стало корпоративним і вже 28 років його використовує багато поколінь 4tvшників (сміється – ред.).

Старші за віком глядачі пам’ятають популярні перші програми «Глобус», «Кінономінація», «Що природньо, то не гріх», «Тутті-Фрутті», « Пан+Пані на екрані», «Студія «Місто», «Пенальті», «Мандрівник», «Бузя і Рузя», «Жіночі клопоти»… Ще відтоді і нині виходять «Наші вітання», «Погляд зблизька», «Гал-кліп». А якими були популярними перегляди закордонного кіно та мультфільмів! Їх спеціально з англійської та німецької перекладали і озвучували троє професіоналів. Взагалі все, що створювалося тоді й зараз – це величезна команда натхненних, талановитих людей, закоханих в телебачення, відданих TV-4: засновники, директори, редактори, журналісти, режисери, ведучі, оператори, монтажери, звукорежисери, художники, трансляційники, рекламісти, маркетологи, інженери, юристи, бухгалтери, перекладачі.

– Ваш телеканал – ровесник незалежності. Як він змінювався разом з країною? Яким сьогодні є TV-4?

– На 20-річчі каналу режисер Наталя Денис сказала: «Якими є усі ми, глядачі, таким є і телебачення, бо воно є відображенням всього навколишнього, людей і їхнього життя». За 28 років в житті країни, світу багато що змінилося, а отже, змінилося і телебачення. Сьогодні це інша техніка, інші – новітні цифрові технології, мультимедійна редактура, а телевізор є просто в кишені споживача (смартфон, планшет). Тому змінилося і традиційне телебачення, воно мобільно поєдналося з Інтернет-платформами, стало оперативнішим, доступнішим. Сьогодні вже дивним є запитання «А де можна побачити сюжети, програми вашого каналу?» Та скрізь, у будь-якій частині світу! Але, на мою думку, головним для нас залишилося, що ми є місцевим, саме своїм рідним, сімейним телебаченням. Ми і сьогодні, як і майже тридцять років тому, показуємо і розповідаємо саме про людей області і краю, їхні переживання, потреби, здобутки, перемоги. Саме вони на вулицях щодня начитують прогноз «Тернопільської погоди», дарують рідним музичні привітання чи вмикають «Провінційні вісті», аби дізнатися, що важливого за день трапилося в місті та області.

– Що вважаєте найбільшим своїм здобутком?

– Найбільший здобуток – це колектив TV-4 (ми вважаємо, що колишніх не буває) – справжня школа тележурналістики, а також дружня атмосфера, яка була і є між усіма нами.

– Якою є Юлія Винокур, коли вимикаються телекамери? Хто є вашим тилом і чи є люди, до чиєї думки ви завжди дослухаєтеся? Хто найбільше вплинув на формування вашої особистості?

– На роботі я директор, менеджер, журналіст і ведуча своєї програми «Межа правди», сподіваюся, що я є і непоганим другом, наставником для своїх колег (усміхається – ред.). А якою є поза роботою, поза кадром? Я любляча донька (моєму татові Миколі Пантелеймоновичу 19 грудня виповниться 90 років!). Для мене тато – мій великий друг, порадник і авторитет. Саме мої батьки (мами Ніни Карпівни вже немає три роки) найбільше вплинули на моє формування як особистості. Інтелігентні, освічені,  талановиті, добрі, люблячі – горджуся ними і безмежно вдячна їм за все!

Для мене родинне спілкування є дуже важливим, тому намагаюся усіх рідних пригорнути і горнуся до них сама, де б вони не були: в Полтаві, Хоролі, Диканці, Харкові, Києві, в Ізраїлі чи Америці. Намагаюся цю родинну теплоту передати і найдорожчим для мене – донечці Дашенці та сину Богдану. Крім дітей, моєю підтримкою і опорою, звичайно, є чоловік Іван. Часом жартую, що йому пощастило, адже його дружина також рибалка. Влітку ми швидко можемо зібратися і вже на ставку.

– Чи є у вас хобі, як узагалі відпочиваєте від інформаційного потоку?

– Люблю книги, музику, хороші фільми. Мій улюблений кіноактор Ентоні Хопкінс (скоро йому 82, а він активно знімається), подобається співачка Тіна Тьорнер (у грудні їй 80). Хочеться на таких активних і драйвових рівнятися. Люблю куховарити! Напевно, це відтоді, як після 2-го курсу в будзагоні два місяці одна готувала для 35 завжди голодних хлопців-студентів. А ще дуже люблю природу, подорожі – з них черпаю натхнення, ідеї, енергію. Люблю активність, постійний рух, навчання, вдосконалення, розвиток. Люблю своїх друзів (шкода, що дехто трохи далеко), зустрічатися з подругами нашим «жіночим клубом» Люблю людей, спілкування, просто люблю життя…

– Про що мрієте зараз?

– Як і кожна мама, хочу, щоб мої діти були здоровими, щасливими, успішними. Хвилююся за них, молюся, підтримую, допомагаю. Хочу, щоб татко жив максимально довго… А ще завжди люблю приїжджати на Полтавщину, це ніби повертатися в дитинство, бо і справді, скільки років нам не було б, добре там, де ми бігали малими, де мама і тато були молодими і бабуся з дідусем завжди для нас мали щось смачненьке, де ще живим був мій братик. Там і садок був таким великим, і річка такою глибокою, і моя улюблена шовковиця, яку збирали з мамою, найсолодшою і найсмачнішою на світі…


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Наш день  

Загрузка...