Немає жодних сумнівів, що свою найбільшу причетність до Європи Львів набув у часи панування тут Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії (1772-1918).

Ця історична причетність Львова до однієї з найрозвинутіших європейських націй упродовж 146 років не могла минути безслідно для його культурного розвитку. Кам’яниці у стилі історизму і сецесії мають такий феноменальний запас урбаністичної міцності, що навіть незграбним рукам варварів, без різниці, чи то з глибин Євразії, чи то з поблизьких рустикальних галицьких загумінків було не до снаги їх до кінця знищити, і напів сплюндровані й добряче пошарпані, з-під нашарування некультурності їх новітніх мешканців вони все ж і далі гордо сяють своєю шляхетною красою.

Цивілізаційні досягнення Львова за австрійських часів можна перелічувати дуже довго, утім тут дуже коротко зупинимось лише на деяких із них:

1776 – у Львові створено перший в Україні постійно діючий міський театр і вийшла перша в Україна газета.

1785 – засновано найстаріший в Україні готель «Під римським цезарем».

1786 – засновано першу в Україні музичну академію.

На початку XIX століття Львівський університет був одним із найбільших у Європі: 1822 року він налічував 1304 студенти, у той час, коли, наприклад, Берлінський університет 1820 року налічував 910 студентів, а університет у Галле 795 студентів.

1844 – заснування цісарсько-королівської Технічної академії – найстарішого в Україні технічного університету.

1845 – у Львові вперше в Європі засновано спеціалізовану дитячу клінічну лікарню Святої Софії.

1848 – створено першу українську політичну організацію Головну Руську Раду.

1861 – збудовано першу в Україні залізницю Львів-Перемишль.

1864 – засновано перший український професійний театр.

1873 – заснування одного з найстаріших в Європі Природничого музею.

У 1880-х роках Львів за кількістю місцевих газет і журналів випереджав Київ, Москву, Вільно, утім поступався Варшаві і Петербургові.

1890 – створення Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української легальної політичної партії європейського типу.

1894 – відбувся перший в українській історії футбольний матч між командами Львова і Кракова.

1905 – створення першого Українського національного музею.

Золоті часи бабці Австрії неодмінно пов’язують з діяльністю дідуся цісаря, особа якого була адорована українськими співцями красного письменства. Зокрема Омелян Попович у пориві щирої вірнопідданської любові проголошував:

Цісаря щоб хоронила

Рука Божа, днесь молім.

Крикнем, мов з одной груді

Звучно, громко на весь світ:

Цісарь наш Франц Йосиф!

Най панує многа літ!

І руку взял би Цісаря

Уцеловал ю вдєчно

І рєк: «Поздровляє тя

Мой родний край сердечно».

68 років на троні (1848-1916) - на ті часи це був рекорд в Європі, історики жартували, що завдяки Францові Йосифові I XIX століття тривало 116 років.

Якщо коротко окреслити найекстравагантніші моменти життя найяснішого цісаря, то він, називаючи себе «останнім монархом старої школи», упродовж усього свого життя не міг подолати відрази до технічних новацій своєї епохи: ліфта, вентилятора, телефону, друкарської машинки, електричного освітлення, військової маскувальної форми. З труднощами погодившись на проведення до свого палацу електрики, телефону так і не провів. Лише через декілька років призвичаївся до використання ватерклозету, тобто вбиральні з водопровідним пристосуванням для промивання унітазу.

Цісар досконало освоїв професію палітурника, бо після страти під час Французької революції королеви Марії Антуанетти Габсбурги постановили, аби усі представники цього монаршого роду набували якоїсь ремісничої професії на випадок втрати трону.

Найясніший цісар п’ять разів відвідував Львів. Уперше це було 1851 року, коли вдячні піддані на площі Фердинанда (нині площа Міцкевича) спорудили Тріумфальну арку, де й вітали свого монарха. 1855 року, п’ючи увечері каву на терасі кав’ярні на Високому замку, цісар спостерігав за феноменальною ілюмінацією з тисяч вогнів, влаштованою на його честь містом. Замкову гору львів’яни назвали горою Франца Йосифа, але ця назва довго не протривала.

О дев’ятій годині ранку 11 вересня 1880 року гарматний постріл з Цитаделі сповістив, що до Львова потягом прибув цісар. Місто належним чином підготувалося до цього візиту, і усіх жебраків та волоцюг вивезли з міста на таку відстань, аби ті за чотири дні перебування цісаря у Львові пішки не змогли повернутися назад. При виїзді з вокзалу на сучасній вулиці Чернівецькій спорудили Тріумфальну арку. Коли карета монарха проїжджала крізь арку, натовп львів’ян прорвав кільце охорони і у вірнопідданському пориві ледве не перекинув карети. Міська сторожа швидко впоралася із натовпом, розігнавши його палицями. На усьому шляху цісарського кортежу з вікон і з натовпу майоріли чорно-жовті австрійські та синьо-жовті українські фани. Газета «Діло» закликала українців під час візиту цісаря одягати національне вбрання, «бо ми, все ж живемо в Австрії, а не в Польщі».

Вікна прилеглих до маршруту будинків рясно оздобили квітами, портретами цісаря і цісаревої, транспарантами. Аби гасла транспарантів не повторювалися, їхній текст львів’яни були зобов’язані попередньо узгоджувати у відповідному комітеті. Для огляду імператорського кортежу встановили декілька трибун.

Увечері того ж дня на Губернаторських валах біля будинку Намісництва відбувся прийом, на якому хор із 450 співаків заспівав на честь цісаря дві кантати – польською та українською мовами.

Обід на честь високого гостя готував особистий кухмістр цісаря граф Кінський згідно зі списком продуктів, заздалегідь надісланим із Відня. На столі лежав перелік страв французькою, музична програма німецькою та картки з іменами сусідів по столу. Усіх гостей попередили, що під час обіду не вільно голосно розмовляти і проголошувати тостів. Зате по обіді цісар проводив бесіди з запрошеними, не обминаючи жодного із присутніх. Двох гостей обслуговував один лакей, і страви міняли так швидко, що гості не встигали їх як слід розкуштувати.

Наступного дня у львівській Ратуші влаштували бал, на який запросили 1 700 осіб. Цісар прибув на нього у супроводі дружини галицького намісника графині Потоцької. Після австрійського гімну музики заграли полонез, а згодом мазурку, з усіх запрошених танцювати мали право лише 32 пари. Після танців імператор спілкувався з гостями.

Під час свого візиту цісар відвідав також новозбудований Галицький Сейм, Латинську катедру, собор Святого Юра, Вірменську церкву, ортодоксальну і реформаторську синагоги, Лісову школу, святкову виставу у Скарбківському театрі, бал у Міщанському казино на вулиці Академічній.

Під час відвідин українського Народного дому, наріжний камінь якого цісар заклав іще 1851 року, його вітали українські красуні, з однією з них, Юстиною Шепаревич, цісар завів розмову і промовив «дякую» українською мовою. Згодом цісар вислав дівчині презент.

Усі чотири дні перебування цісаря у Львові 1880 року оголосили вихідними, щоночі на вулицях міста лунали співи й танці, горіли ілюмінації та пускали феєрверки.

1894 року Франц Йосиф I, вчетверте будучи у Львові, відвідав Крайову Виставку, культурний і бізнесовий захід, найпомпезніший за всю історію міста, який відвідало приблизно півтора мільйона гостей. Тоді цісар гостював у Львові шість днів. Розпочинав свій день із богослужінь у різних львівських храмах, потім кілька годин оглядав виставку, а ввечері у будівлі Галицького Намісництва давав аудієнції і приймав послів від громад міста. Приймаючи українські делегації, зокрема представників НТШ, «Просвіти», «Руської Бесіди», цісар запевнив українців у своїй незмінній прихильності. Під час візиту цісаря до Руської духовної семінарії для нього співів хор під керівництвом Остапа Нижанківського.

Востаннє цісар відвідав Львів у вересні 1903 року, і цей візит тривав лише чотири години. Від самого ранку за багато годин до приїзду цісаря натовпи львів’ян і багатьох напередодні прибулих вечірніми потягами мешканців провінції займали місця на шляху руху імператорського кортежу, причому дуже толерантно формувалися ряди передніх і задніх глядачів. Цісарський потяг прибув на другий перон Головного залізничного двірця, шлях від сходинок вагона до екіпажу на Двірцевій площі був устелений килимами, удекорований зеленню, різнокольоровими прапорами, гербами монархії, краю і міста.

На пероні цісаря вітали очільники міста і краю, а військовий оркестр відіграв гімн. Цісар, коротко привітавши присутніх, віддав честь військовим і рушив до свого екіпажу. Від вокзалу до центру міста на чолі кортежу їхав командувач цивільної охорони, до якої входили представники гімназійної молоді та різних робітничих товариств і парафій, за ним – президент міста Ґодзимир Малаховський, далі цісар, а замикали кортеж маршалок сейму граф Станіслав Бадені і цісарський почет.

Завдяки піклуванню митрополита Андрея Шептицького цісар, змінивши первісно накреслену програму візиту, дорогою до Латинської катедри, спершу завітав до собору Святого Юра. На сходах перед собором цісаря привітав митрополит, духівництво і святково вбрані українці. Цісар зайшов до храму під балдахіном, одразу хор Ставропігії заспів куплет імператорського гімну, а цісар усівся на троні у пресвітерії. Митрополит Андрей при головному вівтарі відправив малу ектенію (сукупність молитов з проханнями і зверненнями до Бога), після чого цісар вирушив до Латинської катедри.

При виході з катедри, в той момент, коли цісар сідав до екіпажу, невгамовний екзальтований натовп, на чолі якого опинилися військовики і єврейські підлітки, посунув упритул до карети. Ще мить – і карету могли перекинути, але, на щастя, обійшлося. Гірша ситуація була з іншими екіпажами кортежу, коні яких, сполохані заворушенням, посунули на щільний натовп, утім серйозних травм ніхто не зазнав.

У Палаці намісників цісар провів зустріч із російським та німецьким консулами а також із групою депутатів Сейму на чолі з маршалком Станіславом Бадені. Бадені виголосив вдячну промову цісареві, почавши польською мовою, потім частину спічу промовив українською, і завершив польською. Цісар зі свого боку виголосив промову німецькою, у якій підкреслив, що цей край є надзвичайно близький його серцю, і пообіцяв чинити усе можливе для його духовного і матеріального розвитку.

Дорогою на вокзал на площі Бернардинській (тепер Соборна) вдячні піддані подарували цісареві букет із чорних і жовтих троянд, що символізувало кольори національного прапора. Дорогою кортежу до вокзалу чиновники приймали від львів’ян численні прохання й петиції. Цісар особисто прийняв лише одного листа з рук восьмирічної дівчинки, яку, окрім нього, ніхто не помітив на вулиці Третього Травня (нині Січових Стрільців). Дівчинка, надзвичайно розчулившись, заплакала.