Львівський художник-іконописець, а нині – військовослужбовець ЗСУ, бойовий медик Роман Барабах обирав підрозділ, в якому служитиме, переглядаючи вакансії на платформі з працевлаштування.

Як розповів Суспільному Роман Барабах, він склав резюме, визначився з тим, що вміє та що хоче, і почав пропонувати свою кандидатуру на вакансії, які розміщували військові підрозділи.

"Я ще з початку повномасштабного вторгнення хотів долучитися до війська. Але був залученим до різноманітних волонтерських справ. Також почав шукати, де б я міг бути корисним в армії. Зробив резюме, почав надсилати за вакансіями. Хтось відповідав, хтось – ні. Комусь не підходив. Одному підрозділу моє резюме сподобалося, вони мене взяли як на роботу. Спочатку я працював у пресслужбі, за кілька місяців перейшов на посаду бойового медика", — говорить він.

Каже, було лячно йти до війська. Але друзі, які вже служили, радили не очікувати повістки, а самому шукати собі місце в армії.

Доки Роман підбирав собі нову роботу та очікував відповіді від потенційних роботодавців, використовував можливості навчитися тактичної медицини, стрільби та іншим навикам й відвідував мілітарні вишколи.

Після мобілізації іконописець поїхав у навчальний центр.

"Було важко. Незвично, зовсім інший світ. Я дуже свободолюбивий, ніколи навіть в офісі не працював, бо мені не подобалися рамки. А тут я цілком підзвітний командирові. Для мене це був трошки важкий досвід. Вчили того, що й усіх – сотий ВОС. Медичний ВОС я здобув пізніше, в Іспанії", — каже військовослужбовець.

Збираючись до війська, Роман поклав у наплічник папір та олівці: думав, що буде там малювати. Виявилося, що в армії не до малюнків.

"Я думав, що зараз приїду – художник на війні, у мене кожного дня мільйон робіт, я такий знаменитий-класний, всі мене люблять. Але воно лежало місяцями, перш ніж я почав малювати. Малювати виявилося важко. Не фізично, психологічно. Малювання для мене – улюблена робота. А тут я в іншому середовищі. Я себе змушую малювати, щоб не втратити навиків, як музикант", — говорить він.

Коли побратими дізналися про фах свого медика, до нього вишикувалася черга з охочих отримати свій портрет.

Поїзд до Краматорська

Зараз, коли минуло трохи часу, Роман малює та відтворює своє нове життя у малюнках. Один з них – як він заходить в поїзд, який повезе його до Краматорська.

"Я був у Києві. Моя дівчина приїхала мене провести. Її поїзд на Львів був трохи швидше. Я її провів. Весь у сльозах, з тим величезним важким військовим наплічником. За десять хвилин був поїзд до Краматорська. Я ті десять хвилин кожну секунду відчував. І ось той поїзд приїжджає, двері відчиняються. Я розумію, що я заходжу в поїзд і це вже нова реальність. Та картинка досі в мене перед очима", — розповідає медик.

Перші скетчі Роман почав робити через кілька тижнів служби. А вже серйозний малюнок зробив, перебуваючи на Херсонщині.

"Якраз був дуже сильний обстріл. У під’їзді стояла налякана бабуся. Мене це вразило. Я намалював роботу, де Ісус стоїть і ці вікна – його рани. Ця ідея мене зачепила. Намалював відразу того ж дня. Це був емоційний малюнок", — говорить Роман.

І додає, що цей малюнок лежить серед його речей на Донеччині.

Наступна картина — вокзал в Краматорську.

"Я приїхав у Краматорськ і перше, що побачив – всі вікна забиті ДСП. Замість скла – ДСП. Мене це вразило. Я такого ще не бачив. У нас, на щастя, такого нема", — каже він.

І додає, що протягом семи годин дороги вже налаштував себе на нове життя. На вокзалі його зустріли нові побратими.

"Приїхав за мною армійський джип, такий брудний, з хрестами. Зараз я це згадую з гумором. А тоді мені було дуже незвично. Інша реальність", — пригадує вояк.

Каже, що до того найсхідніше, де був, це – Кривий Ріг. Тому з цікавістю оглядав терикони, зруйновані будинки.

"Вразив місцевий ринок: наполовину знищений, а збоку люди продають продукти, наче нічого й не сталося", — говорить Роман.

Перша евакуація

Через чотири місяці військовослужбовцю запропонували перейти на штабну роботу. Мовляв, ніжному митцеві не місце там, де бомблять. Але він навпаки шукав більш гарячих точок війни. Тому напросився у медичну службу.

"Медиків завжди бракує. Здивувалися, але погодилися. Я проходив різні медичні курси, мав сертифікат. Але мене ще підівчили на рівень СМС (combat medical/corpsman, — ред.). І став членом екіпажу кейсеваку", — говорить він.
Першого свого пораненого Роман забирав вже на третій день після завершення навчання.

"Так, страшно. Так, губи пересохли від адреналіну максимально, аж потріскалися. Але я зумів, не застопорився, зробив. Це була весна, сонечко вже пригріло. Я якраз чистив автомат, коли повідомили про пораненого. Я так розхвилювався", — згадує медик.

За його словами, у пораненого сильно кровоточило обличчя і була думка, що в нього пошкоджене око. Тому намагалися евакуювати швидко та обережно.

"У стабпункті його оглянули. Виявилося, що все не так страшно. У мене є навіть фото, де він мені показує "люкс", що все добре. Тоді збоку вибухало. Але ця перша евакуація утвердила мені, що я можу бути бойовим медиком", — каже він.

Святий Миколай – це бойовий медик

Святого Миколая Роман намалював 6 грудня минулого року. Це був день ЗСУ та вже вдруге українці святкували день святого Миколая з усім світом. Художник малював Миколая у куртці бойового медика.

"Це така сама куртка як у мене, така сама шапка бойового медика. Мені дуже імпонує Миколай. Він такий же як бойові медики. Він мені уявляється або медиком, або водієм еваку. Таким брутальним. Він може скрутити пораненого, бо часто поранені та контужені поводять себе неадекватно, кричать. Він може дати в писок, щоб поранений не заважав йому тампонувати рану. Мені уявляється, що Миколай міг би їздити зі мною в екіпажі. Він не звертає уваги на крики поранених, робить свою справу та рятує людину", — говорить він.

Цього дня медики кейсеваку мали дуже важку евакуацію.

"Це був гарний день. Дружина мене привітала з днем Збройних сил. А потім був терміновий виклик. Довго ми їх не могли знайти. І це була моя перша евакуація, де було кілька загиблих. Було двоє загиблих і двоє важкопоранених. І мені треба було вирішувати чи того рятувати, чи того. Кажуть хлопці, що справився. Але тоді я відчув війну цілком. Це була небезпечна зона, обстріли. Одного загиблого ми відразу забрали, іншого – трошки пізніше. Поранені вижили, досі лікуються. Нам головне було їх якнайшвидше забрати", — каже Роман.

Херувим з крилами

Серед робіт художника-медика є янгол, який взяв свої крила під пахву і кудись йде. У цьому янголі Роман зобразив свого побратима.

"У мене є друг, який навчав мене бойової медицини. Він зараз лікується. Він просить мене: "Намалюй мені щось". Та що я тобі намалюю? Намалюю голу жінку. Тобі підійде? А він такий: "Намалюй щось з думкою про мене". І ось після чергової важкої евакуації я поринув у важкі думи про війну. Раптом мені уявився такий янгол дуже побитий, втомлений, але крила свої не викинув, він ще повернеться до цього свого стану. Такий він у мене трошки дитячий, ще не втратив свою наївність", — говорить він.

Побратим втішився цьому малюнку і вирішив зробити собі татуювання з цього малюнка.

Невіруючих на війні нема

До того як Роман Барабах мобілізувався, його знали як іконописця. Він створив ікону для 103 бригади ТрО. А також малював мініатюрні лики святих.

Нещодавно, відвідуючи полеглих побратимів на Личаківському кладовищі у Львові, побачив на одній з могил свою роботу – ікону святого Михайла.\

"Я не був знайомий з цим полеглим. Мабуть, цю ікону для нього замовила його близька людина. Мені цікаво, де зараз ці ікони, де вони побували", — каже художник.

А на війні він часто молився.

"Добре вірити, коли тобі легко. Коли тобі важко, то складніше. Коли тобі дуже кепсько, починаєш думати: ні, Бога, певно, нема або Він нас покинув. І тут з’явиться якась людина з добрим жартом або подарує щось класне. І відчуваєш тепло: ага, ти тут між нами", — ділиться військовослужбовець.

Кожного вечора, дивлячись на терикони та молячись, Роман уявляє себе в Карпатах. А як Боже чудо розповідає історію, коли боєць не тільки вижив, але й подряпини не мав, хоча повідомили, що він загинув.

"Нам повідомили про пораненого та одного загиблого. Ми їх забираємо і я питаю: де загиблий? Це був вибух і від вибуху зруйнувалася будівля. Мені кажуть: ми не дістанемо загиблого, бо його зовсім засипало. Поки ми доїхали з пораненими до лікарні, нам повідомляють, що треба повертатися. Боєць не тільки вижив, він ще й вибрався сам і знайшов як про себе повідомити. Ми приїхали. А він увесь білий від тиньку, але цілий. Навіть контузії не мав", — згадує медик.

Хоча, за його словами, Бог йому відповідає навіть у звичайних побутових речах.

"Бувають моменти, коли ти не можеш нічого контролювати, на тебе нахлинає і ти лежиш як вареник і нічого не хочеш робити. Тоді у нас було дуже багато брудних речей, не було як попрати. Товариш приходить та каже: "Тут є якась церква, у них є пральня". А я день перед тим молився: "Боже, допоможи, ну не можу я себе витягнути з тої темряви". І ми заходимо в ту церкву, там хрест підсвічувався. І жіночки до нас: "Хлопчики, давайте свої брудні труси, ми вам зараз все поперемо". Я не можу передати як їхня усмішка, те, що вони випрали нам наші речі, а там ще й гарячий душ був. Я вийшов з душу і кажу: Боже, я розумію, що Ти є, Ти є в інших людях, які допомагають, Ти нас ніколи не кинеш", — розповідає Роман.

Смерть не страшна, якщо над нею сміятися

Серед героїв, яких зображує художник, є і смерть.

"Це були часи моїх перших евакуацій, коли я розумів наскільки тонесенька оця лінія між життям і смертю. Було, як під час евакуації ми ввімкнули РЕБ. Нам потім ребівці повідомили, що прямо на нас летіла ефпівішка, вони її перебили й вона впала. І я розумів, які міліметри нас відділяли. Захотілося намалювати ту смерть нестрашною. Вона є, але не треба її боятися", — говорить він.

І додає, що на багатьох його малюнках є смерть. Але вона трошки смішна та приємна.

"Ми сміємося зі зла. Це нам допомагає витримати. Армійський гумор досить гострий. Смерть у мене виходить більш приємна: має велику мультяшну голову. Це терапевтичний момент. Я боюсь смерті. Але коли я намалював її кумедною, то вона вже не така страшна", — переконаний медик.

Кохана сказала "так"

Збираючись до війська, Роман радився зі своєю дівчиною, яка зараз стала його дружиною.

"Вона казала, що розуміє мене. Але – плакала. В перші місяці мого перебування на війні вона мене дуже підтримувала. Коли я потрапив на війну, то зрозумів, яка вона прекрасна людина. Й подумав: чого я швидше не одружився?", — згадує він.

Тож домовився з командиром та випросив два дні, щоб освідчитися коханій в день її народження. Попросив брата купити квіти. Але не зізнався для чого.

"Розповів тільки одному другу. Я замовив обручку, а він мав її забрати та тихцем мені передати. Розмір обручки не знав, тому дуже хвилювався чи підійде. Але вгадав з розміром, підійшла. Це ж такий ризик, я не буду її питати, відразу себе викрию", — каже Роман.

Олександра дуже зраділа, коли її коханий приїхав до неї на день народження. Прийшло багато друзів, всі її вітали. Але чоловік хотів освідчитися без свідків.

"Два дні – так мало. Я хотів побути подовше з нею. Коли гості розійшлися, я покликав її, став на одне коліно й освідчився. Вона аж розплакалася. Я — теж", — згадує він.

У березні молодята одружилися. Весілля було скромним. Цьогоріч Роман та Олександра святкуватимуть першу річницю своєї родини.