Професійно-технічна освіта є наріжним каменем функціонування ключових сфер промисловості і розвитку всієї інфраструктури у нашій державі. Якісні фахівці творять і дають можливість новітнім менеджерам й управлінцям розвивати економіку, розширяти малий та середній бізнес, удосконалювати найбільш важливі для країни сфери.

Ще за радянського періоду – часу, який не породив якісних управлінців, але гарантував виробництво як основу економіки, професійна і технічна освіта вважалася однією із пріоритетних.

Нині бачимо іншу картину – влада поволі знищує цю освітню галузь, і, як наслідок, – у суспільстві стає все більше менеджерів і все менше фахівців, які своєю працею можуть гарантувати якісне виробництво і висококласну сферу послуг.

Упродовж років української незалежності були часи, коли випускники шкіл часто йшли навчатися на «модні» спеціальності, які насправді не потрібні державі. Відтак згодом молодь не могла знайти роботи, виїжджала за кордон, втрачала перспективи власного становлення. 70% українців мають вищу освіту і лише половина з них працює за спеціальністю.

Влада давно відпустила у вільне плавання професійну освіту, а керівники цих навчальних закладів були вимушені переорієнтувати навчання на більш популярні (але менш потрібні) спеціальності. І це не дивно, бо аби молодь захотіла опановувати робітничі професії, потрібні серйозні стимули. З-поміж них варто назвати: відродження промисловості, гідну заробітну плату, можливість професійного росту, соціальний пакет та багато іншого – того, що гарантує будь-яка держава, яка прагне економічного росту, а не стагнації. На жаль, чиновники так і не удостоїлись вибудувати відповідну систему мотивації і популяризації потрібних для неї спеціальностей.

Нинішня «постреволюційна» влада, яка мала б виправляти недопрацювання минулого, навпаки, займається черговими експериментами у сфері професійно-технічної освіти. І це на тлі проблем із серйозним браком фахових кадрів для виробництва і розвитку інфраструктури. Залишившись без зварювальників і малярів, слюсарів і ремонтників, водіїв і кухарів, навряд чи зможемо гарантувати успішний розвиток освіти. Маляр може стати якісним менеджером, а от менеджер маляром уже не буде. Те, що в країні не вистачає кадрів, підтверджує Державна служба зайнятості – наприкінці минулого року було відкрито понад сто тисяч вакансій.

Минулого року Верховна Рада України вже скасовувала фінансування професійно-технічних училищ винятково з місцевих бюджетів. Відповідно до ухвалених парламентом змін до держбюджету, училища отримували кошти з обласних бюджетів, а також за рахунок освітніх субвенцій із державного бюджету. Цього року ситуація не змінилася порівняно із минулорічною, але поступок влада вже не робить…

При розгляді Закону «Про освіту», який парламент прийняв у вересні торік, фракція «Батьківщини» наполягала на тому, щоб фінансування  ПТНЗ з державного бюджету було закладено в зазначений закон. Проте ці поправки не були враховані.

У результаті у місцевих радах розводять руками, мовляв, не мають впливу на цю галузь, і кивають на обласні бюджети. А відтак складається враження, що місцева влада також зацікавлена в закритті навчальних закладів – хоча б через те, щоб у майбутньому продати приміщення та землю, які належать училищам… Керівники більшості ПТНЗ перебувають в очікуванні закриття їхніх навчальних закладів уже цього року або ж шукають варіанти додаткового фінансування.

Дистанціювавшись від усіх проблем, центральна влада за цим процесом спостерігає збоку… На жаль, столичні чиновники не розуміють, що оптимізація професійної освіти в Україні може завдати неабияких негативних наслідків і для економіки, і для безпеки усієї країни. І тут мусимо зупинитися трохи детальніше…

В Україні широко розгалужена система професійно-технічних закладів – понад 800, у них навчається приблизно 300 тисяч осіб. Це переважно діти з малозахищених, неповних сімей або тих родин, які не можуть забезпечити платну вищу освіту для своїх дітей. Професійна освіта в Україні доступна кожному – і це великий плюс, адже для великої частини молоді вона є єдиним шляхом для інтеграції у професійно-ділове середовище країни. Окрім того, ПТНЗ – це соціальний захист для дітей, які лише починають доросле життя і потребують наставників для того, аби пройти життєвий шлях гідно. Недарма соціальні служби скеровують дітей після виходу з дитячих будинків на навчання в училища, адже там забезпечують і місцем проживання, і харчуванням, і стипендією, а у майбутньому і робочим місцем. Це шанс отримати першу робітничу професію з хорошою зарплатою. Зрештою, ПТНЗ дає шанс молодій людині соціалізуватися, а не стати на шлях криміналу і тим самим забезпечити собі місце, до прикладу, у виправній колонії для дітей… Працюючи начальником Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України, особливу увагу приділяв вирішенню цього питання, бо пенітенціарна система в нашій країні далеко не найкраща, а дитячі колонії – це не виправна система, а залишена недосконала радянська модель в’язниці. І я робив усе, щоб ці установи не калічили дитячі душі і туди потрапляло якомога менше дітей… Нині, в умовах оптимізації ПТНЗ, буде важко стримати ріст дитячої злочинності, бо банально діти не матимуть чим зайнятися, а отже, і знаходитимуть джерело прибутку не в роботі, а в крадіжках.

З отриманням Україною «безвізу» з Європейським Союзом все більше молоді виїжджає не з туристичною метою, а отримати там роботу. 80% попиту робочої сили з України полягає саме у робочих професіях, тобто кваліфікована молодь, окрім нашої держави, має нагоду реалізувати себе і за кордоном. Це не означає, що  повинні мотивувати молодь виїжджати за межі країни, але ми, як держава, просто зобов’язані дати їй таку кваліфікацію, яка буде затребувана у всьому світі, а потім мотивувати молодих фахівців таки залишатися в Україні. Це і є ідеальною моделлю побудови держави!

Мав нагоду поспілкуватися із керівником одного з АТП м. Львова, почув від нього традиційну проблему – у нього на підприємстві нестача кадрів і він думає запрошувати водіїв з інших держав. А власниця одного з відпочинкових комплексів неподалік Яремчі нарікала, що немає кому працювати, і жартувала, мовляв, китайців буде кликати на роботу… І було б дуже смішно, якби не було так сумно – українська молодь залишається безробітною, а підприємці не можуть знайти кадрів – фахівці з Туреччини вже ремонтують нам дороги.

Центральній владі терміново потрібно переглянути свою позицію щодо стратегічно важливих пріоритетів, які мають значення не лише для окремого регіону, а й для всієї країни. Нищити – легко, а для творення потрібні час і ресурс. Набагато ефективніше залишати найкраще і на його базі творити нове. На жаль, відбувається все навпаки, у результаті потерпають звичайні українці…

Михайло Цимбалюк,
доктор юридичних наук,
Заслужений юрист України.

Джерело: Високий Замок.