Бувати у цьому мальовничому куточку Рівненщини мені доводилось і весною, коли все лише пробуджується від довгого сну, і влітку, коли все буяє в зелені та квіту,  і восени, коли чарівниця-осінь вимальовує пензликом все навкруги у жовто-червоні барви. І якщо з берега це споглядання дає одні відчуття, то коли сидиш у байдарці (а мені пощасливилось сплавлятися Случем на цьому плавзасобі) посеред річки і дивишся у височінь, здається, що хмари зачіплюються за шпилі замку. Цікаво, а який він з висоти пташиного польоту? Над цим варто подумати, а може колись здійсниться й ця фантастична мрія!

А от наших предків вабила насамперед стратегічна вигідність високих пагорбів і скель, а також наявність повноводої річки, що сприяла торгівлі. Не дивно, що майже на кожній величенькій горі тут виявлені давньоруські городища.
Кожного разу, відвідавши це місце, мимоволі відволікаєшся від повсякденних клопотів, думками поринаєш в історію. А ще це життєдайне місце  дарує неймовірну силу духу та заряд позитивної енергії надовго.

Фото автора

 Отож здолавши крутосхили і видершись на вершину гори, бачу уламки древніх мурів, сліди башт із бійницями. А он заросла зіллям виямка: тут, кажуть,  був колись глибоченний фортечний колодязь. Торкаюсь пальцями гранітних брил і червонястої цегли, дбайливо укладених у мури десь понад пів тисячоліття тому, уявляю, яким було це кам’яне гніздо, яке споруджували місцеві зодчі десь наприкінці XV століття. Високі башти і мури ніби виростали з природнього горба, були його продовженням у небо. З-поміж руїн відкривається  неповторна панорама: мальовниче ложе старого Случа з порогами, нависаючими каньйонами зі скелями, крутими обривами і  дивосвіт із зелені. Роздивляєшся і дивуєшся: як порівняно «млявий» Случ зумів пробити собі дорогу крізь потужну гранітну перепону? Може, в те незапам’ятне стародення він, юний, був напористий і бурхливий, а нині, створивши на землі диво, втомився і «самозаспокоївся»?

Фото автора

Це важкодоступне місце – відносна висота гори над рівнем ріки, за приблизними підрахунками, понад 32 метри, абсолютна – майже 200 метрів – місцеві правителі облюбували давно. Існують  історичні знахідки експедиції Юзефа Нікольченка, зроблені у 1974 році, які доводять, що перший дерев'яний замок виник у Губкові ще в Х-ХІІІ століттях, але його разом із поселенням знищила монголо-татарська навала.  А в 1504 році татари знищили вже кам’яну споруду, хоч вона вважалася однією з найдосконаліших оборонних твердинь того часу.  У кінці XVI століття під час повстання Северина Наливайка замок взяв сотник Григорій Лобода зі своїм загоном, про що зараз нагадує меморіальна дошка, прикріплена до залишків замкових стін.  Але найбільшого лиха замок зазнав у 1704 році, коли війська Петра І зруйнували не тільки його, але і усе містечко Губків. У 1708 році шведська армія довершила загибель колись грізного укріплення. І фортеця, і Губків, що був тоді містечком із власними гербом, бургомістром і управою, після руйнації вже ніколи більше не підносилися. Власники перенесли резиденцію у сусіднє село, але за кілька років унаслідок вимирання від хвороб його мешканців, на іншому березі річки заснували нове містечко Людвипіль, що тепер іменується  – Соснове.

Фото автора

Зараз  на горі, що піднімається над Случем, видно залишки мурів замку. Руїни чимось нагадують кам'яну піч, що залишилася після пожежі на попелищі дерев'яного будинку, хоча у другій половині XIX століття один із мандрівників, описуючи руїни замку, зазначав, що було ще видно де-не-де навіть розташування кімнат, особливо добре збереглася східна башта з двома ярусами. А за описами він мав чотири вежі з бійницями і ворота з підвісним мостом. У внутрішній частині розташовувалися господарські приміщення, глибокий колодязь, а також підземелля з в'язницею і льохами. Та з того часу не залишилося навіть приблизних замальовок, як же виглядав цей форпост у глибокому Поліссі, а руїни кажуть про це дуже мало... А от легенди навпаки – стільки оповідають див, що й не знаєш, де ота тонка грань між реальністю і переказом!

Фото автора

Перша легенда розповідає про взяття містечка і замку татарами в 1504 році. Й підтвердженням цього є урочище, що має назву Татарський груд. Ворожий загін, який повертався поліським бездоріжжям до Криму, заблукав у непрохідних нетрях і не міг віднайти шляху до виходу й став табором. Провіант у них закінчився й воїни стали поїдати вже й їздових коней. Тоді жінка якогось Сергія, яку вважали чарівницею, показала їм дорогу до Губкова, кажучи: «У велику п’ятницю почуєте, як дзвонять у церкві, то  йдіть у тому напрямку, на схід керуйтесь, там знайдете те, що вам потрібно». Того ж року жінка пішла в ліс за ягодами й несподівано біля броду померла. Чоловіка, який пішов шукати жінку, розірвали вовки. Відтоді й виникли назви трьох урочищ: Бабине гало, Татарський груд і Сергійова хмираль.

 Фото автора

Отож народна мудрість свідчить: за скоєний гріх, за зраду свого народу завжди чекає сувора відплата.

Звичайно, не обійшлося і без легенд про підземний хід, що начебто вів аж до Марининського монастиря, а ще про скарби, що до цих пір приваблюють шукачів пригод. Розповідають, що власник замку Семашко нібито заховав чи то в підземеллі, чи у стінах свої численні скарби. Охочі збагатитися порозбивали вцілілі стіни та поруйнували підземелля, от тільки чи знайшли щось – невідомо. Зі скарбами пов’язана ще одна легенда. Було це так. Син убогого селянина з Губкова бавився на замковому дворі. У трав’яних заростях раптом відкрилася западина і хлопчик провалився у глибоке підземелля. Злякався – навколо суцільна темінь. Аж ось недалечко спалахнув вогник. Пішов хлопчик на нього. Там на великій скрині біля палаючої свічки сидів якийсь чоловік. Хлопчик із переляку ледь не заплакав. Але чоловік лагідно промовив: «Не бійся, я дам тобі чим забавитись». І насипав йому повну шапочку золотих грошей. Потім провів його до отвору і хлопчик неушкодженим дістався замкового подвір’я.  Зачувши про це, заможний селянин, охоплений жадібністю, кинув свого сина також до підземелля, але той пропав під замком без сліду назавжди.

Фото автора

Цей фольклорний сюжет, пов’язаний з уявленнями про багатство замку, у поліських краях досить популярний. Але варто знати, що жадібність, нестримне прагнення наживи, ніколи не приведуть до добра.

А от глибокий колодязь, сліди якого збереглися й донині, кажуть, насправді був початком підземного ходу, який вів аж до Марининського чоловічого монастиря. Принаймні, мало не в кожного губківця в арсеналі є історія про прапрадіда чи прапрабабу, які на власні очі бачили, як у колодязь пускали качку, а випливала вона аж у Маринині. Чи хтось із предків сам спускався у колодязь і бачив там старезні двері, що вели у підземні ходи.

Ще одна легенда розповідає про булаву гетьмана Богдана Хмельницького, яку заховали тут-таки, десь поблизу Губківського замку і Соколиних гір. Нібито охороняють клейноди душі загиблих козаків, чекаючи того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади. Цей щасливець зуміє відродити славу України і ввійти в історію, як видатний державний діяч. Замкова ж гора вважається пристанищем невинно убієнних душ, стверджують, що їхній стогін і тепер можна почути, притуливши вухо до землі.

А от щодо виникнення назви місцевості Соколині гори, то існує  дві версії. Одна з них прозаїчна – через велику кількість соколів, що колись жили по горбкуватих берегах Случа, а друга романтична.  Легенда розповідає про те, що місцевий князь заборонив дочці брати шлюб з простолюдином і замурував її у високій вежі. Кохання ж молодих було таким палким, що вони перетворювалися на соколів і літали на побачення. Про це дізнався батько, прокляв їх, а закляття було настільки сильним, що воно на віки вічні прирекло закоханих літати у соколиній подобі. Відтоді гори називають Соколиними і вважають їх домівкою молодят.

Тут  ліс, гори і степ ніби перемішалися,  а ще природа наділила цю місцевість цілющими джерелами  та збереженою рідкісною рослинністю. Розповідають, трапляється в цих краях реліктова рослина – азалія понтійська або рододендрон жовтий, що занесений у Червону Книгу. Невідомо, як ця рідкісна рослина тут з’явилася. Адже найближче місце, де вона росте, – Кавказькі гори. Азалія понтійська є прикрасою багатьох ботанічних садів світу, а у нас на Поліссі росте самостійно у дикій природі. І це ще одна головоломка, а  звідки вона тут з’явилася? Тоді як появі тут диких орхідей, які ростуть переважно тільки в тропіках, пояснення існує в легендах. Говорять,  нібито квіти занесли на Полісся на кінських копитах монголо-татарського війська. Ще поетичнішим є пояснення, що начебто насіння орхідей привезла з собою ханська дочка і висіяла, щоб нагадували батьківщину. Щедро политі слізьми в час її смутку за рідною землею, вони прижилися і почали розростатися у тутешніх лісах.

Отож за незвичайним не варто далеко ходити, адже воно тут, поруч, й вже  кличе в дорогу. Доїхати до Губкова можна власним автомобілем або рейсовою маршруткою  Рівне-Губків або Рівне-Соснове,  від якого здолати п’ять кілометрів – не проблема.