Кореспондентці «Тернополян» Ігор Семенович розповів про свою благочинну діяльність, про волонтерів, які роками не залишають без допомоги українських хлопців та які чимало зробили для наших бійців.

— Ігоре, більше 3-х років тому доля звела вас із батьком вбитого на Майдані Устима Голоднюка. А за яких обставин ви познайомилися з Володимиром Голоднюком?

— Сам я родом із Бучаччини, що на Тернопільщині. Почав займатися волонтерством від 2015 року, відтоді, як біда мене звела Володимиром Голоднюком. Наші сини познайомилися ще під час Революції Гідності – разом виносили поранених під час сутичок із поліцейськими. Жертвами кривавих подій Євромайдану стали і наші діти. За матеріалами відеоспостережень з місць протистоянь, які пізніше опрацьовували правоохоронці, вдалося дізнатися, що біля Жовтневого палацу, що на вулиці Інститутській, Устим Голоднюк виносив мого сина з-під барикад. А через 20 хвилин після того, як син Голоднюка рятував мого синочка, Устимко сам втратив життя від вогнепального поранення поблизу станції метро Хрещатик.

— З паном Володимиром зараз вас поєднує спільна справа?

— До благочинної діяльності мене підключив Володимир Голоднюк, який перейняв керівництво районним Штабом національного спротиву. До того штабом керував екс-голова Збаразької райдержадміністрації Юрій Горайський, який був одним із засновників волонтерського руху на Збаражчині та який потім вирушив добровольцем на схід України. Як ми знаємо, Горайський отримав смертельне поранення в АТО в результаті ближнього бою з диверсійно-розвідувальною групою противника на Маріупольському напрямку. От Володимир Голоднюк успішно продовжив справу Юрія та продовжує залучати інших краян до волонтерства.

— А чим саме в основному ви допомагаєте АТОвцям та як часто відвозите ресурси на передову?

— Ми почали збирати та відправляти в зону АТО різноманітні ресурси (харчі, ліки, одяг, амуніцію та інше). Почасти ми відвозимо допомогу на передову раз у місяць. Голоднюку випадає частіше виїжджати з вантажем. А я, буває, вирушаю навіть раз на 2-3 місяці, адже не завжди можу мати напоготові власний транспорт. Спершу ми допомагали військовослужбовцям зі Збаражчини, та зараз волонтеримо для всіх бійців. Збираємо для хлопців ті речі, яких їм насамперед не вистачає, а бійці повідомляють нам, що не варто везти. Допомогу збираємо переважно від тих людей, які постійно щось передають для АТОвців та які досі не втомилися підтримувати наших хлопців. Разом зі мною та Володимиром Голоднюком волонтерять не тільки чоловіки, але й жінки, які складають, сортують речі й продовольство. Радію з того, що можу займатися справою, яка спрямована до тих людей, котрі в нашій державі якнайбільше потребують допомоги.

— Чула, що чимало бійців на сході України неабияк раділи яблукам, які передав хлопцям через волонтерів відомий підприємець з Тернопільщини Гадз Петро Іванович?

— Дуже вдячний Петру Гадзу, який відгукнувся на моє прохання та неодноразово виділив яблука для українських бійців. Востаннє я отримав від Петра Івановича майже півтони яблук – 422 кілограми(25 ящиків), хоча я просив утричі менше. Мені дуже приємно, що підприємець не тільки послухав мене, але й надав фруктів набагато більше, аніж я очікував. До речі, яблука Петра Гадза їдять і хвалять бійці в Авдіївці, Широкіне, Дибальцеве, Горлівці, Світлодарській дузі та інших гарячих точках зони АТО. Вояки дуже задоволені таким пакунком з Тернопільщини, адже продукт недорогий, проте й дуже необхідний як основне джерело вітамінів у холодний період.

— Доволі не просто дістатися на передову… Сподіваюся, вам жодного разу не довелося побувати під обстрілами?

— На щастя, нам не випадало потрапляти під обстріли ворожих військ. Тільки подекуди наш транспорт не міг доїхати до місця призначення через погані дороги, тож доводилося або власними руками переносити ресурси до місця призначення, або чекати на підмогу транспорт. Тому що по цій території до передової можна вільно доїхати лише танками, вантажівками. Проїзд через окремі зони для нас зовсім закритий через постійні обстріли на цій території.

— Ігоре, а чи правда, що на сьогоднішній день зменшилась кількість охочих допомагати нашим бійцям? Якщо так, то, на вашу думку, з чим це пов’язано?

— На сьогоднішній день спостерігаю, що благочинна активність людей, які з початку війни на сході України охоче долучалися до волонтерської діяльності, тепер пригасає. Чи то населення настільки звиклося до війни, що вже не хоче допомагати своїм захисникам, чи, можливо, вже не має чим допомагати воякам? З Тернопільщини нас підтримують переважно одні й ті ж жителі. Я особисто вважаю, що головною причиною небажання помагати ресурсами наших вояків є людська байдужість, яку ми вкоренили у свій менталітет. Ми завше звикли казати «моя хата скраю», хоча цей давній козацький вислів насправді має протилежне патріотичне значення – «першим ворогів зустрічаю». Звичайно, кожен українець чекає миру в нинішній державі, проте лише меншість робить щось для того, аби пришвидшити перемогу.

— Доволі часто від бійців доводиться чути закиди, що держава забезпечує вояків лише частиною від усіх потрібних ресурсів. Ви погодитеся з цими словами?

— Якщо «зануритись» в наші ЗМІ – українські бійці на передовій забезпечені всім, починаючи від продовольства і закінчуючи обмундируванням. Тільки якщо поїхати на Схід та на власні очі побачити рівень забезпеченості хлопців усім необхідним, перед нами постане зовсім інша правда. Воякам не вистачає взуття, зокрема гумових чобіт, які в теперішню мокру пору є одними і найнеобхідніших речей. Восени не вистачало одягу, постійно потрібен автомобільний транспорт, щоб переміщатися по полю бою. По болоту їм неймовірно важко пересуватися по території, адже ноги щоразу грузнуть в багнюці. Скаржаться постійно бійці, що їм не вистачає тепловізійних, оптичних пристроїв, біноклів, квадрокоптерів. Якщо воду та харчування хлопцям ще привозять чи від влади, чи від небайдужих громадян, ті іншими речами вони забезпечені в недостатній кількості.

— Оскільки вам неодноразово доводиться бувати на передовій та спілкуватися з АТОвцям, то що, на вашу думку, змушує цих хлопців продовжувати відчайдушно боротися з окупантом?

— Чимало українців на мирній території не розуміють, за що воюють наші хлопці. Я вже втомився доносити до людей принципи, які штовхають наших борців безкорисно боротися за рідний куточок землі, за співвітчизників, за мир та спокій в рідній стороні. За те, щоб загарбник не плюндрував українську землю, не завдавав кривди жителям великої та малої, проте єдиної й неподільної чужими людьми батьківщини. За те, аби на споконвічно омитих кров’ю та стражданнями нескореного козацького народу землі  ніхто не посягав. Аби в краях наших пращурів більше не гинули їхні нащадки – молоде покоління української нації. Наші бійці знають, за що вони ідуть в наступ, за що отримують поранення та гинуть. Я вірю, що ми виженемо ворога, переможемо, тим самим доведемо всім, що ми нація нескорених.

Анастасія Гарасим'як.