Людська пам’ять має здатність зберігати в своїх глибинах найважливіші та найтрепетніші миттєвості життя, адже стільки пройдено, побачено,  пережито й вистраждано,  що забути несила. Спогади не відпускають, турбують безсонними ночами, занурюють в далекий світ молодості. Думки, як жайворонки, то до неба, то за хмаринку, то до землі…

Свого часу довелося поспілкуватися з  Петром Бадерою, жителем села Великий Олексин Рівненського району. Гортаючи книгу свого життя, розповідав чоловік про всі перипетії свого життя. Навіть плин часу не зміг притупити гостроту відчуттів того, що довелося пережити.          

Петро Бадера. Фото з родинного архіву

Побратими. Фото з родинного архіву

 Петро Бадера  народився та проживав з родиною на  хуторі Анелівка Деражнянського району. У 1945 році через брата, котрий  був  сотником у курені Гамалії, батьків вивезли  до Сибіру. Сам же Петро залишився з сестрою, мав завдання від вояків УПА відстежувати пересування військ у Деражному, а ще зрідка – розповсюджувати листівки. 

«На них я і погорів. Принесли мені листівок із 180 штук, розповсюдити треба. То я у себе, в сусідів порозклеював. А друг мій хороший у другому селі проживав – візьми, кажу. Я йому штук 20 дав. А він мене і здав. Наприкінці 1948 року мене арештували і держали в Деражному в льосі десь місяця півтора, а тоді перевезли в Рівне в тюрму на Пушкіна. Там був слідчий ізолятор і сидів я дуже довго.  Передач від рідних  не приймали. Можна було тільки білизну передати. А коли закінчилося слідство, мені не було й 18 років. І  почали мене возити  з однієї тюрми в іншу. 18 літ мені виповнилося, коли перебував у Дубенській тюрмі. Викликали мене, зачитали вирок: «Осужденный особым совещанием на 10 лет строгорежимных лагерей». Нас везли в Караганду  майже півтора місяця. В дорозі давали їсти солону рибу,  хліба дуже мало, а води не давали взагалі. Привезли на місце, причепили номери. Там тільки за номерами розрізняли, ніби прізвищ взагалі не існувало». 

Працювати в сталінських виправно-трудових таборах доводилося по 12 годин на добу. Годували препогано – люди пухли від голоду.  

«Получали пайку, але яка вона була: юшка така, що якщо картоплина десь буде, то це добре, а то вода. І кусочок хліба – 250 грамів. А коли виробиш норму, то давали 300 грамів. Як виробиш 121 процент, то півкілограма.  А вкусиш його, а там і просо, і пісок, тріщить під зубами, але все їли». 

 А ще дошкуляли «стукачі», яких за зайву пайку «купували» охоронці. Вони доносили до вух охоронців все, що чули від співкамерників. Коли вже не стало сили все це терпіти, в’язні організувалися і вбили шістьох «стукачів». 

«Коли вбили цих чоловіків, усіх нас голими вигнали надвір. Вибрали 30 чоловік і відправили в ізолятор, де вели слідство – що, де, коли, як. Це тривало з місяць. Попотягали нас, але нічого не добилися й  відіслали у штрафний  табір, що був розташований у Кемеровській області, де відбували покарання «злодії у законі». 

Думка про втечу виникла відразу, бо жорстокі знущання «місцевих» над політв’язнями не передрікали нічого доброго. Завдяки винахідливості вдалося здійснити задумане, хоча заховатися від невсипного ока енкаведистів не судилося. Отож за втечу додали ще три роки і відправили на будівництво нового табору глибоко в тайзі.  

«Одягнули нас у все нове – рукавиці, бушлат, валянки. Нас із Малинівки 240 чоловік взяли, долучили до нас ще частину  в Таштаголі. І пішки по річці,  що замерзла, по снігу, погнали нас.  Їсти ж давали боби, що були у скляних банках. Прилетить літак, кине ящики, ті боби змішаються зі склом. Зачерпнуть отого місива  – на, їж.  Відстань у 80 кілометрів ми йшли 18 діб. Дійшло нас  на місце  лише 120 осіб, усі ж інші залишилися лежати на кризі. Вся дорога була встелена трупами. Коли ж пригнали на місце, – у нас нічого не було: ні сокири, ні пилки. Проте охоронці виділили дві сокири і пилку.  Ми різали ліс і палили, щоб хоч трохи тепліше було, адже спати теж доводилося  під відкритим небом. Розтоплювали  сніг до землі, хвої накладемо і на ніч лягаємо. А  наступного дня цю хвою палимо, другу наносимо, щоб була земля тепла.  І так до весни якось дожили. Навесні нагнали ще в’язнів, і відразу почали будувати аеродром».

Кожен день на межі життя і смерті. Петро Бадера терпів задуху і сморід тюремних камер Рівного та Дубна, пекельні муки кількох сталінських таборів, знущання та приниження конвоїрів, нестерпні холод і голод, але завжди жевріла іскорка надії в серці й свідомості, що навіть у тих нелюдських умовах він виживе, бо ще молодий і не бачив життя. Додавало сили й почуття побратимства, яке панувало серед засуджених. А згодом виявилося, що терпів все… несправедливо. Приїхала комісія із Москви, і один із її членів сказав: «Вас могли и не судить, но время такое, что нужно было».

Після звільнення вирішив їхати до батьків, котрі перебували  на поселенні в Республіці  Комі. Згодом там познайомився із землячкою Серафимою Бабешко, яка теж  відбувала покарання, одружилися, дочекалися народження старшої доньки. А от щоб прогодувати сім’ю, доводилося проявляти притаманну українцям кмітливість та винахідливість. 

«Я поїхав в Ухту – кілометрів за 120-130, і купив двоє поросят. Ті хто бачив це, то  говорили: «Хохол совсем с ума сошел». А все тому, що там були страшні морози, до 60 градусів доходило. Горобець вилетить із комина, бац і впав. А я так зробив: у хліві збив буду, як собаці,  і напхав туди сіна. То літом  свині туди не лазили, а зимою тільки там і сиділи. Почують, що двері брязнули, вилізуть, поїдять і шурх назад, тільки пара звідти йде. Десь отак літом кілограм 100-120 було в кабанчика, забили ми його. Думаємо, треба продати трохи, адже грошей взагалі не було. Вишикувалася черга, дають стільки, скільки скажеш. І ще кричать, щоб по кілограму давали, бо не вистачить всім. А другого кабанчика забили, коли від’їжджали вже додому в Україну».

 «Дружина пішла в колгосп, щоб землю дали. Їй сказали,  беріть на горбочку в  Малому Олексині. На проект грошей не було. Приїхав архітектор,  дав малюнок і ми по ньому почали будувати. Свою хату будували, кажу, і це будемо будувати. І я три роки виходив туди. До замка, все зробили. А в 1993 році почали службу Божу відправляти». 

Із пагорба, на якому стоїть церква, як на долоні  видно село. Кожної неділі, по святах, допоки ще дозволяло здоров’я, неквапливими кроками прямував Петро Пилипович до храму. І складав молитву Господу  із вдячністю, що допоміг йому вижити в нелюдських умовах сталінських таборів, а ще просив захисту  родині від усякого зла, а державі Україні повного розквіту та очищення від усякого бруду.