А Ви пам’ятаєте  свою першу книгу? Ну, ту, що Ви прочитали вперше в житті? Скільки Вам тоді було – шість, сім років? У мене це була «Червона шапочка». Чому її запам’ятала? Бо охопив жах, коли прочитала, що вовк проковтнув і бабусю, і її внучку. А потім йому розпорювали живіт. Бр-р-р-р…

Своїм дітям цю, перепрошую, дурню – не читала. Зате особливі спогади у мене від книжки Богдана Чалого «Пригоди Барвінка і Ромашки». Не читали? Рекомендую – ніколи не пізно. До речі, за «Барвінка» автор отримав міжнародну премію (диплом) імені казкаря Андерсена, в часи союзу (1974) це було не просто престижно…. Зрештою, своє треба знати. Читала я у дитинстві з фанатичним «запоєм», дуже часто цим зловживаючи: під час уроків, під час їжі за столом. У моєму портфелі завжди була якась книжка, а то й дві – з бібліотеки. Уявіть собі, що у моєму рідному Мошурові на той час (Черкащина) було ТРИ бібліотеки: шкільна і дві сільські. Одного разу мені виявилось замало шкільної бібліотеки і я записалась одразу у дві сільські. Мріяла перечитати все, що там було. Найбільше тоді нервував батько, бо казав, що треба по господарству більше допомагати, книжка, мовляв, не нагодує. Мама була святою заступницею: «На її вік ще вистачить наробитися». І як у воду дивилася. Мами – вони такі.

Між тим, влітку я зачитувалась  допізна.  Щоб мене покарати, батько «викручував» на лічильнику пробки і після опівночі світла в хаті вже не було. Але і я не була ликом шита, брала ліхтарик і читала під ковдрою. Найбільше мене дратували книжки про маленького Володю Ульянова. У шкільній бібліотеці був на них план. Кожна дитина щочверті мала читати про Лєніна. Бібліотекарка мала окремий зошит і записувала туди тих, хто не читає про нього, відповідно на шкільній лінійці ці учні отримували і в хвіст і в гриву. Я спритно перечитала всього Лєніна, щоб мене лишили у спокої. Але не тут то було. Хранителька книг сказала знову брати ті книжки по «другому колу», бо їй треба було щось записувати, щоб виконувати місячний план… Тим часом моя рука потягнулась до француза Гі де Мопассана, що звабливо сяяв з полиці тисненими золотими буквами на зеленій палітурці, але Катерина Денисівна, так звали шкільну бібліотекарку, строго заборонила, сказала, що я замала таке читати. Власне, це й було великим стимулом записатись до другої сільської бібліотеки, де було повне зібрання Мопассана і якого я з успіхом «проковтнула».

Але одного разу  вперше побачила на бібліотекарському столі неймовірно грубезну книженцію: це був «Капітал» Карла Маркса. Я була у 5-ому класі. У житті ще не бачила таких товстенних книг. Почувши від мене, що я візьму її читати, бібліотекарка широко округлила очі і почала відмовляти. Але це не про мене… Я ледве дотягнула додому той «Капітал» разом з тим Марксом. Поклала на столі і постановила прочитувати по дві сторінки вдень. Еге ж, якби ж то воно так було насправді. Мене відразу знудило від тих речень у тій книжці. Вона була така незрозуміла, що годі. Звісно, й не цікава. Єдине, що з неї тоді запам’ятала, це: товар – деньгі – товар.  Про це дядько Маркс писав по кілька разів практично на кожній сторінці. Але на цьому історія з «Капіталом» не закінчилася. Якось директор школи, який викладав історію та правознавство, забіг до бібліотеки, щоб взяти той толмут, а його – немає. Чоловік через ту оказію мало стрес не отримав. Зате я мала шанс пропустити урок, вже й не пам’ятаю який: на директорських «Жигулях» поїхали до мене додому, щоб терміново доставити «Капітал» до школи.

Згодом був університет, факультет журналістики, перша практика в районній газеті. Одного разу відповідальний секретар приніс мені щось загорнуте в газету і попросив: «Читай тут, але, щоб ніхто не бачив». Я розгорнула газетний папір, а там – «Вино з троянд» Василя Симоненка. Поміж роботою тихенько переписувала прозу Симоненка, вона була особлива, її хотілось перечитувати. Згодом  дали «Собор» Олеся Гончара – читала із шухляди і дивувалась, чому не можна? Чому заборонено? Тепер, до речі, можна все, тільки ніхто не читає. Часи змінились. А, може, не часи, може, то ми такі стали: похапцем читаємо вряди-годи заголовки, але не в книжках, в Інтернетівському віртуальному плетиві, яке називається соцмережами. Про паперові книжки вже й не йдеться. Паперові – вони теплі, випромінюють енергетику не лише слова, а й паперу. А електронні – холодні, ніякі. Чому так сталось? Нанотехнології, сажете? Ні, що Ви, то ми з Вами, люди,  внутрішньо позимнішали. А електронні книги – то наше з вами віддзеркалення.