Перший із двох матеріалів про українських трудових мігрантів за кордоном та їх родини в Україні. Як впливає заробітчанство на українців там та на їхніх родичів, що залишилися тут? 

Батьки, що роками не бачать власних дітей. Малюки, яких виховують дідусь із бабусею. Дорослі, які їдуть на рік, а залишаються на десятиліття. Але також возз’єднані родини – діти, які переселяються за кордон, та батьки, які після довгих років відсутності повертаються до України. Які труднощі чекають на розділені сім’ї? І яку роль у підтриманні родинних зв’язків відіграють нові технології?

Неаполь – без перебільшення українська столиця Італії. За офіційними даними, в цьому місті та прилеглій до нього області Кампанія мешкає 42 тисячі українців – це другий показник з усіх італійських регіонів. Насправді українців тут щонайменше вдвічі більше. Адже значна їхня  частина не має дозволу на проживання (т. зв. «пермессо») і роками живе в Італії нелегально.

У Неаполі жити і працювати нелегально простіше, ніж у будь-якій іншій частині Італії – це відзначали всі співрозмовники Громадського. Адже цей регіон, як і південь Італії загалом, відомий тим, що тут процвітає тіньова економіка, на дотримання законів часто дивляться крізь пальці, а у випадку проблем завжди можна домовитися. Поліція рідко перевіряє документи в іноземців, а деякі роботодавці не проти уникнути оформлення контракту, і, як наслідок, сплати податків. 

Українці в Італії – це переважно жінки, які працюють доглядальницями, прибиральницями, нянями. Чоловіків майже в шість разів менше. Більшість українців приїхали на Апенніни на початку 2000-х – найчастіше самостійно. Через кілька років, після отримання документів, дехто забрав сюди родину. Проте у більшості вся сім’я залишилася в Україні – і нерідко відстань має руйнівний вплив на родинні взаємини.

На вулицях Неаполя часто можна почути українську мову, тут чимало магазинів з українськими товарами. Біля центрального залізничного вокзалу на площі Гарібальді раз на тиждень збирається стихійний український ринок із чаями, ліками, газетами, ба навіть ковбасами, оселедцями та салом. Звідси ж відправляються автобуси із заробітчанами та їхніми пакунками родичам на батьківщині. 

Є в Неаполі кілька українських церков і навіть школа. Діти вчаться в ній раз на тиждень – у суботу, решту часу ходять до звичайної італійської школи. По тих же підручниках, що і їхні однолітки на батьківщині, вивчають українську мову, літературу, історію. Саме тут ми зустрічаємо першого героя нашого матеріалу. 

Історія Василя: «Нелегальна» родина

«Школа допомагає пам’ятати про своє коріння», – ділиться з нами Василь із Вінницької області, який разом з іншими батьками чекає в холі, поки в його доньки закінчиться останній урок. Він разом із дружиною та донькою-підлітком переїхав до Неаполя у 2012 році. Вся родина мешкає в Італії нелегально. Пошукам роботи це не завадило – чоловік працює на будівництві, а дружина — у ресторані. І навіть з поліцією можна домовитися.

«Поліцейський тут зупинив, питає – маєш документи? – Маю. – А де? – Вдома лишив. – Чого? – Ви ж розумієте, це Неаполь, ще вкрадуть!»

Саме завдяки доньці родина Василя сподівається легалізуватися в Італії. Вони найняли адвоката і планують скористатися нормою законодавства, яка дозволяє отримати документи батькам дитини, котра відвідує італійську школу. Проте поїздки в Україну для Василевої родини поки неможливі – назад в Італію без документів не впустять. Тому поки зв'язок з родичами підтримують за допомогою інтернету – спілкуються два-три рази на тиждень.

«Вдома залишилась мама і брат, спілкуємося дякуючи технологіям, по скайпу. Мама ніколи не користувалася технологіями, але продала поросята і купила комп’ютер. Для мами важко було, бо ми жили разом в Україні, вона дбала про внучку. Зараз дитина приходить зі школи, вона з роботи, включає комп’ютер і спілкується». 

Василь каже, що слідкує за подіями в Україні, але повертатися, поки там процвітає корупція та старі схеми, не збирається. Як і багато українців в Італії, чоловік залишається там в першу чергу заради своєї дитини. 

«Донька пішла в ліцей, хоче стати архітектором. Тому 5 років ліцею, потім 5 років університет, як мінімум 10 років мусимо ще бути тут. Для дитини хочемо працювати, щоб їй щось дати, квартиру. Ми самі маємо куди повернутися».

Історія Василя водночас і типова, і незвична для українських заробітчан в Італії. Як і він, більшість українців принаймні перші роки живуть в Італії нелегально. Втім, мало хто приїздить туди з родиною, а тим паче з дітьми. У більшості випадків на заробітки вирушає один із батьків. Часом це стає серйозною загрозою для збереження сім’ї. 

Історія Валентини і Петра: Діти, які не почуваються українцями

Валентину і Петра з Тернополя зустрічаємо в українському ресторані Неаполя, куди їх запросила знайома пара на святкування свого «срібного» весілля. Гості співають «Несе Галя воду», на столах – вареники, борщ та горілка: все, як удома. Втім, святкує переважно старше покоління. Є кілька лише зовсім малих дітей. 

Чоловік та жінка в Італії вже 17 років, спершу приїхали самі, а за три роки забрали дітей. «Діти вже починали чуть-чуть забувати. Дистанція своє бере. Із-за чого ми вирішили або їх сюди привезти, або… сім’я розпадається. Діти без батьків не повинні бути», – каже Петро.

Зараз сину 23 роки, доньці — 21. Вони закінчили італійську школу, а тепер обоє навчаються в університеті Неаполя. До ресторану з батьками діти не пішли – за словами Валентини, молоді просто нудно на традиційних українських святах.

За багато років в Італії всі члени родини оформили собі документи, Валентина і Петро знайшли стабільну роботу. Батьки регулярно спілкуються з родичами в Україні, але їхні діти поступово втрачають зв’язок із батьківщиною. 

«Вони не відчувають себе українцями. Вони виросли тут, в школу тут пішли, спілкуються тут, вдома між собою практично італійською розмовляють. З нами говорять українською, але між собою італійською». 

Сім’я повністю інтегрувалася в італійське суспільство. За словами пари, навіть Різдво та Великдень діти тепер святкують тоді ж, коли італійці.

Історія Наталі: Мама, яка втратила контакт з донькою

Наталя із Запоріжжя поїхала до Італії, щоби заробити на лікування доньки. Коли через три роки жінка отримала документи і змогла вперше приїхати до України, то зрозуміла, що стосунки з чоловіком зайшли в глухий кут.

«Він, виходить, не зрозумів різниці – є я чи мене немає. Яким він був, таким і залишився, нічого не змінилося. І коли я була вдома, ми розлучилися. Він сказав, що знайшов іншу жінку, що живе з нею. З дитиною у нас жодних стосунків».

З донькою, якій зараз 20 років, Наталя не говорила вже більше року – дівчина звинуватила маму у розпаді сім’ї і відмовляється йти на контакт. 

«Ми спілкувалися, спілкувалися, потім вона приховала, що тато живе з іншою жінкою. Коли я про це все дізналася, кажу – чому ти мені нічого не сказала? А вона каже – я боялася. – Чого ти боялася? Ти йдеш до тата, тато спілкується з жінкою, а від мене все це приховуєш. Потім ми почали з нею сваритися і вона припинила зі мною спілкуватися. Мовляв, мама погана, я її покинула».

До того, за словами жінки, вони щодня спілкувалися телефоном. Мама регулярно надсилала доньці гроші, а двічі на рік приїжджала до України. Донька мешкала у дідуся з бабусею, а після закінчення школи переїхала до батька. Наталя намагалася відновити спілкування з дитиною, але марно. 

«Якщо вона не хоче, це право вибору кожної людини. Я не наполягаю, я намагалася. Але коли тебе не поважають, а дивляться лише на гаманець з грішми чи ще на щось… Я вважаю, це дарма».

Наталя підтримує зв’язок із батьками та братами, які залишились у Запоріжжі. Але повертатися до України поки не планує. 

Історія Віри: Пенсіонерка, яка утримує дорослих дітей  

Ця історія досить типова – мама вже дорослих дітей заробляє на життя для них і для внуків. Віра з Хмельницької області виконує в Неаполі найпоширенішу серед українських жінок роботу: доглядає за немічним 85-річним італійцем. У свій єдиний вихідний – неділю – вона приторговує чаями на вулиці біля українського магазину неподалік площі Гарібальді. Працюючи в Італії, Віра утримує в Україні чоловіка, 38-річну доньку, 30-річного сина та маленьку внучку.

«Маю пермессо, дозвіл на проживання, отримую зарплату 600 євро, по контракту маю працювати 4 години на день, але працюю 14. І того я приходжу ще трошки підзаробити, ще 10 — 15 євро, щоб мати телефон поповнити, на білет, того що 600 євро це мало. Я мушу помагати на Україні своїй дочці, яка не має роботи з вищою освітою, чоловік дуже хворий в мене раком після інсульту. І я тягну на своїх плечах всю сім’ю».

Віра приїздить додому раз на рік у серпні, мріє якось запросити до себе дітей. Але оскільки вона живе у будинку свого італійського роботодавця, зробити це непросто. Жінка з ностальгією згадує про Україну і сумує за сім’єю.

— Не вистачає дуже. Якби була можливість, в Україні я б уже заробляла пенсію. Ця пенсія в перерахунку 35 євро. Прожити неможливо. 

— Ви приїжджаєте раз в рік додому – як змінюються стосунки з сім’єю?

— Трошки є якась відчуженість. Так як ми вже ніби відвикаєм. Втрачаються такі сімейні зв’язки, цінності. На жаль, без грошей важко…

— Внучка ваша пам’ятає бабусю?

— Пам’ятає весь час, впізнає і каже «Ну що там бабуся робить в тій Італії? Коли вона приїде?»

Коли Віра згадує про свою родину, на очах у неї проступають сльози. Але жінка швидко опановує себе – якраз нагодився покупець. 

Новітні технології (інтернет, мобільні телефони) змінили саму концепцію міграції – завдяки їм відстань уже не здається такою нездоланною, родичі мають можливість підтримувати зв’язок. Попри це, близькість часто залишається ілюзією, а віртуальне спілкування не здатне компенсувати реальну відсутність члена сім’ї, який живе за тисячі кілометрів. Навіть якщо сім’ям таки вдається об’єднатися і жити разом за кордоном, з роками їх контакти з батьківщиною слабнуть, а українська ідентичність – розмивається. 

Ольга Токарюк, фото і відео Себастьєн Ґобер