Якось у Тернополі організували щось на взірець виставки з ноткою ностальгії: демонстрували вироби, позначені маркою, колись дуже відомою, місцевого фарфорового заводу. Підприємство давно опинилося поза рядками економічних довідників, бо його просто не існує, а фарфорові «дрібнички» залишилися – як пам’ять про той час, коли до воріт прохідної тягнувся на зміну люд.

Нині Наталка Івасюк, колишня працівниця підприємства, хіба зі смутком згадує, як вручну розмальовувала чашки і сервізи, щоразу додаючи своїм пензликом щось особливе. Майстриня пішла з підприємства у бурхливі 90-і, коли новонароджена Українська держава спиналася на ноги, а промисловий потенціал, залишений у спадок есересерівською ерою, потроху переходив під диктат ринкових взаємин. І те, що здавалося вічним і надійним, як ось тодішні промислові гіганти на кшталт комбайнового заводу, бавовняного комбінату, перестало працювати. Нині списані з «економічної карти» Тернопілля численні підприємства. А разом з ними пішли в небуття надії колишніх заводчан мати роботу, зарплату і прибуток від акцій. Пані Наталія розповіла, що свій приватизаційний майновий сертифікат вклала у своє підприємство, як і її чоловік, який працював в одному зі складальних цехів комбайнового заводу, – у своє. «Тепер можемо хіба що на руїни наших колишніх годувальниць подивитися», – каже жінка і з іронією додає: «На пам’ять про відвідини – хіба пучок кропиви нарвати – як «прибуток» від акцій».

Вони давно вже не живуть у Тернополі і на хліб заробляють не тут. Чоловік трудиться в Іспанії на видобутку граніту, а Наталія добре пам’ятає італійські ліри – ними розплачувалися господарі теплиці, де наймитувала. Потім уже були євро, зароблені на прибиранні готелю в Німеччині. Злотими їй платив польський власник полуничної плантації, а тепер жінка перебралася до Ізраїлю доглядати похилого віку подружжя.

Типова історія тернопільської сім’ї Івасюків – схожа на тисячі інших. Бо щороку краяни виїжджають на закордонні заробітки. І потічок трудових мігрантів не міліє, незважаючи на потребу місцевого ринку праці у кваліфікованих робочих кадрах. 

– Без причини нічого не буває, – каже колишній автомеханік Тернопільського авторемонтного заводу Сергій Дорошенко. – Міг би, звичайно, на котрійсь зі станцій техобслуговування влаштуватися чи власний бізнес започаткувати. Але 1000–1500 євро щомісяця, як у Чехії, тут мені не заробити…

Не секрет: ціни в наших магазинах і тарифи на комунальні послуги зростають значно швидше, ніж заробітна плата. А виживати якось треба, та й жити хочеться добре і вже нині, а не завтра. До речі, згадався прямий ефір з міністром соцполітики Андрієм Ревою на одному з телеканалів. Його буквально «атакували» запитаннями на тему, чому так широко розрекламоване владою підвищення пенсій загалу додало гривень 200–300. То де ж європейські стандарти якості життя? Міністр «відбивався» обіцянками чергового «осучаснення» і ніби не помічав резонного у шквалі запитань: чому людина, яка виходила на пенсію кілька років тому й отримувала на той час суму, що становила дві-три мінімальні зарплати, нині і до однієї мінімалки не дотягує…

За даними соціологів, більшість українців шукає роботу в сусідній Польщі. З опитувань тих мешканців наших країв, котрі виїжджали туди на заробітки упродовж останніх п’яти років, четверта частина на такий крок наважилася вперше, третина – більше 2–3 разів, є й такі, хто практично замешкав на території нашої західної сусідки, а додому, на Тернопілля, навідується вряди-годи. Ось перед Великоднем вишиковувалися довжелезні черги на прикордонних постах – в Україну в’їжджали наші заробітчани, повертаючись тимчасово з Польщі, аби погостювати на свята. Час відредагував зміст давнього народного прислів’я «В гостях добре, а вдома найкраще». Нині ж наші повертаються, щоб на Батьківщині… погостювати.

І не відлякує земляків та обставина, що робота, на яку залучають у Польщі 77 відсотків українців, пов’язана з великими фізичними навантаженнями, – сфера для суто чоловічих рук. Ще 16 відсотків співвітчизників зайняті за кордоном наданням послуг – тут задіяні здебільшого жінки. Юна випускниця Прикарпатського національного університету з дипломом філолога Тетяна Богданюк у Тернопіль не прибула, а виїхала у Сполучені Штати Америки працювати нянькою в родині фермера. Рік за роком – і штат Монтана став її постійним місцем проживання. 

Результати соціологічних опитувань нікого не дивують: 92% респондентів заявляють, що мають велике бажання працювати за кордоном. Більшість своє оте бажання пов’язує з надією заробити великі гроші там, бо впевнена, що тут отримуватиме занадто мало для достойного життя. І для цього готові навіть фах змінити: бухгалтерка береться за швабру, інженер буде цеглу тягати на будівництві, якщо потрібно, то працювати не 8 передбачених українським трудовим законодавством годин, а 10–12. Де? Вектори трудової міграції залишаються незмінними – Німеччина, США, Канада, Польща і Чехія… 

Як і сто років тому галичани масово переселялися в Канаду і своїми руками створювали цю країну, так і тепер виїжджаємо в чужі світи, створюючи комфорт там. Чому ж досі українська політико-бізнесова еліта не може освоїти елементарне житейське: кожна людина працює, щоб жити, а не навпаки. Грамотно створити суспільні правила гри, достойні українців, щось поки не дуже виходить. Кебета високопоставленого чиновництва працює в напрямку оподаткування в Україні заробленого співвітчизниками за кордоном, а не допомоги у створенні власного бізнесу такого ґатунку, який надавав би робочі місця із зарплатою тут, як там.

Галина СІРА