Вона сідала в автобус. Було трохи не по собі, але рішуче кинула валізу до багажного відділення і оглянулась довкола. Жінки були такі однакові і такі різні — то весело гомоніли, то мовчки вдивлялися в темряву. Що вони там бачили? Хтозна. Єдине, що вона могла розуміти — ті жінки добре знали, куди їдуть.  Вона —  не мала ні найменшого уявлення. Просто якось отак... наважилась. То була мить, коли розпочалась її історія.

Попереду чекали довгі черги на кордонах, потім майже ідеально вистелені польські автобани, а далі німецькі — на той час ще більш вилизані. Години злітали, автобус повернув на південь — заробітчан зустріла сонячна Італія. Мілан, Модена, Флоренція,  Рим - двері відчинялися, люди виходили, а вона все ще їхала далі, допоки не дісталася півдня країни. То був Неаполь — місто контрастів і випробувань, з одного боку – сірий і засмічений темношкірими наркоторговцями, а з іншого — яскравий і романтичний,  перед яким відкриваються мальовничі морські простори. Двері відчинилися на вокзалі. Водій квапливо повідомив, що то «кінцева», і поруч вмить вибудувались високі колони з валіз —  як головна вертикаль між тим, що було там, удома, і тим, що трапиться тут, у невідомій Італії. З тих сумок люди діставали харчі, допоки ті не закінчились. Спали, милися, справляли всі решта потреби між вагонами, допоки не знаходили собі ліпшого прихистку. Так минуло кілька днів. І якось туди навідалася жінка, наша (українка), щоб повідомити добру звістку — в один із барів потрібні на роботу офіціантки. 

– Відправляємось ввечері. Вас заберуть звідси. Заплатити за отриману роботу потрібно буде... - Всі гроші. Для більшості з присутніх така розкіш вартувала всіх паперових, котрі вони привезли з собою, в основному, це були позичені в родичів чи друзів гроші, і для багатьох —  дуже великі. 

Коли стемніло, на вокзал і справді під'їхав автобус. Везли недовго, як можна було припустити, всього лише десь на околицю Неаполя.  Тут запропонували переночувати, повідомивши, що вже зранку відправлять на роботу. Жінки гомоніли між собою і раптом їй стало якось не по собі – з'ясувалося, що не офіціантками в бар їх везуть працювати, а в публічний будинок! Хто б подумав?! Кілька хвилин світ ішов обертом, а потім віднайшла сили зіжмакати у долоні свій паспорт, щоб ніхто не бачив, і вирішила тікати. Темна ніч стелила перед нею освітлену автостраду. Коли повз, як комети, пролітали автівки, лягала у рів, ховалася, а потім продовжувала іти далі. Аж раптом —  побачила автобус. Зупинила. Сіла. Водій намагався щось у неї розпитати — нічого не второпала. Мовчки знизуючи плечима показувала, що їй потрібно їхати прямо. Вийшла знову в Неаполі, та як дістатися до вокзалу, не знала. 

– Cosa sta cercando? Si è persa? Sto da un sacco di tempo su questa curva a fissarla. - Заговорив до неї італієць.

– Я не ку-у-у-у-рва! - Аж тепер, здається, здали нерви і сльози покотилися, як горохи. Витерпіти це все, здається, було не сила... 

«Сurvа» з італійської «поворот». Чоловік хотів допомогти, кажучи, що уже тривалий час стоїть на роздоріжжі і спостерігає за нею, питав, що шукає, чи раптом не заблукала, куди  їй треба дістатися, пропонував підвезти, та у відповідь чув крізь сльози одне єдине: «Я не курва. І нікуди не поїду». Зрештою, сів у машину і відправився на вокзал, знаючи, що там багато українок, і можна привезти когось, щоб допомогти бідоласі. На щастя, цього разу саме так і трапилось. 

Через два дні, під час сніданку, який організували для заробітчан волонтери з «Карітасу», донеслися чутки про те, що ту українку, яка відправляла наших жінок до публічного будинку, повісили. Кажуть, помстилися. Кажуть, свої ж... І це все, що можна було дізнатися. Більше ніхто нічого не говорив. Та і не треба було.

Час минав. Прикрі бабуся з дідусем, роботу в яких допомогла знайти подруга, нарешті позасинали. Глибока ніч схилила і їй голову на подушку. Снився чоловік. День їхнього щасливого весілля. Біла сукня, усміхнені гості і найсокровенніше — вінчання. Солодкий сон обірвав момент, як хтось у тій церкві різко зірвав із неї рукавичку...

– То знак. Я б на твоєму місці так спокійно на це все не реагувала. Ну подумай сама. Твій чоловік молодий красивий лікар, мало таких медсестричок, якою ти була, що зараз довкола бігають? От не сміши — уже, мабуть, пригледів якусь. Подзвонити б тобі додому, та й розпитати, - намагалась повчати подруга.

Мама на телефонні дзвінки не відповідала. Подзвонила до себе на квартиру, і замість чоловіка слухавку підняв його брат.

– Надю, ти мусиш мати терпіння — твій чоловік помер.

Вона пригадує тільки, як сіла в якийсь автобус... 

Свідомість до неї повернулася в лікарні.

Приблизно так починалась історія 43-річної  Надії Шувар з Бовшева Галицького району. Вона 17 років тому поїхала до Італії. Зараз живе й працює в Ґуббіо —  близько 165 км на північ від Риму. Має сім'ю, сина,  роботу в пекарні, машину, щорічну відпустку — життя, як-то кажуть, налагодилося. Журналіст «Галицького слова» вирішила поспілкуватися з нею про те,  які саме труднощі доводиться долати на заробітках українським жінкам.

– У кількох словах хочеться продовжити описану мною вище історію... На похорони чоловіка Вам вдалось поїхати? Як розвивались події далі?

– Мене дівчата після тієї звістки знайшли уже в лікарні, в якій я пролежала близько тижня. Щиро дякую волонтерам з "Карітасу", вони мені привозили і одяг, і харчі. Я дуже хотіла повернутися додому, але по-перше, у мене не було грошей, а по-друге, рідні сказали, що нічим я уже там йому допомогти не зможу... Доля правди у цих словах, мабуть, була. І якось мамі зателефонувала подруга, яка також була в Італії, і запропонувала поїхати до неї в Губбіо — помогти з роботою. Я послухалась.

– Смійся, бо тебе ніхто на роботу не захоче взяти, - казала мені вона, коли ми зустрілися після довготривалої виснажливої дороги. А я була, здавалося, просто смертельно втомлена —  як заснула, так прокинулася аж через добу. 

Три тижні доглядала за бабусею, доки ту не віддали в дім перестарілих, а потім мене один адвокат взяв на роботу допомагати його батькам, платив дуже хорошу на той час зарплату - майже півтори тисячі італійських лір. Але, уявіть собі, і тут не обійшлося без пригод — бабуся мене страшенно ревнувала до свого діда. Він мав 86 років, але специфічне почуття гумору: на людях любив називати мене своєю коханкою, тож попрацювати у тій сім'ї вдалося не більше чотирьох місяців. Далі події розвивалися ще цікавіше — я доглядала за однією жінкою та її братом, які разом мешкали і ніколи не були жонатими. Таких скупих людей, як вони, я в житті не зустрічала. Довго я там теж не затрималася. Аж потім мені подруга сказала, що є робота в пекарні. Минуло багато часу, і я досі тут працю.

– Життя налагодилося? 

– Можна сказати, що так. Вийшла вдруге заміж, за українця, свого односельчанина. Живемо тут удвох, виховуємо шестирічного сина. Італійці, власники пекарні, у якій я працюю, люблять його, як свого рідного внука. Хороші люди. Ми не платимо ні за житло, ні за комунальні послуги — в цьому вони нам допомагають. Пригадую, як уже після трьох місяців в декреті мені довелось вийти на роботу, часто і в нічну зміну, то господиня  приїжджала і залишалася ночувати з дитиною. А також моя мама приїжджала, покинувши всі домашні турботи,  щоб допомогти мені з маленькою дитиною — дуже за це їй вдячна. На жаль, моя мамуся також у житті пройшла через багато труднощів, і постійно залишалася при цьому дуже чуйною і хорошою людиною. Я її завжди прошу берегти себе, бо від її щастя залежить і наше — дітей.

Власник пекарні – Маріо Бринетті і його дружина Мануелла Джакомитті

– З українцями часто зустрічаєтесь?  

– Дуже рідко. Мій син дуже гарно вчиться, танцює, плаває, катається на роликах, часто бере участь в різноманітних змаганнях, тому ми постійно зайняті. От нещодавно виборов кубок першості на змаганнях. Ми ним пишаємось. 

– Якщо пригадати, як все починалося, то зараз можна щиро за Вас порадіти, а от як змінилися за цей час люди? 

– Оооо... Люди не ті, зовсім не ті. Колись співчували, помагали, а тепер кожен живе своїм життям. Ось, пригадую розповіді моєї подруги... Один італієць узяв її на роботу, і, уявіть собі, час від часу жінка прокидалася, а чи правильніше кажучи, приходила до свідомості, зв'язаною в ліжку. Як пізніше з'ясувалося, він колов її снодійним і робив все, що хотів. Збоченець, інакше не скажеш. Коли вона зрозуміла, що з нею відбуваються дивні речі і звернулася до нас за допомогою, то уже важила 28 кг із шістдесяти, так схудла. Сконтактуватися з нами їй тоді допомогли монахині.  

Інша подруга розповідає, як її вечорами бив роботодаведь, так що аж волосся жменями виривав з голови, забрати її допомогла уже поліція. Ах, скільки всього можна порозказувати, тут кожна жінка має свою історію. Важкі часи були...

– Зараз в Італії жити важче? 

– Моїй мамі сімдесят два роки. Я побудувала на подвір'ї дві хати, ніби все є. Але приїду туди, і максимум тиждень можу спокійно побути. Тепер все по-іншому, і я почуваюся, як в гостях. От приходжу я в Італії в магазин і кажу:  «Сіньйоро, мені потрібні туфлі». Пояснюю які і вибираю. То ця сіньйора не лише допоможе мені їх приміряти, але й на наступний день після весілля, на яке, до прикладу, я їх купляла, подзвонить поцікавитися, чи мені було в них зручно танцювати. А у нас в магазині, поки терпітимуть, а зрештою, спитають:  «Ви ще довго будете мені голову морочити?». Італійці цінують своїх клієнтів. А вдома тільки поїду на ринок і вже тебе зустрічають:

– А що купила, покажи... - Мушу посеред дороги показувати.

– Ой, та що то для тебе сто-двісті гривень...  

Вірите, щось! Люди не розуміють, як тяжко вони зароблені. 

Тут також не гладко. Так, мені пощастило, що я не оплачую комунальні послуги, наприклад, але витрати також немалі — забезпечити дитині басейн, танці, дорого коштує страховка за машину, подорожчало пальне майже удвічі... Більше заробляємо, відповідно й більше витрачаємо. Але загалом тут спокійніше, це факт, люди не заздрять один одному —  тим, хто побудував хату, купив машину... Багатство сприймається легше. 

- Бачу, Ви вимоглива. І до свого сина така ж? 

– Ми живемо в маленькому містечку, де навіть немає української школи, тому навчати сина української мушу самотужки, бо ж невідомо, як далі складеться. А в італійську школу він ходить до 1-а класу, з 18-ти дітей найкраще вчиться. Але зараз я Вам розповім чому. Якось приходжу до вчителів і кажу, що вчора своєму синові порвала зошит з італійської мови, а ті від здивування мало не попадали. Так, порвала, розповідаю далі, бо він писав не каліграфічно. Тому в мене статус найстрогішої в школі мами. І поводжуся так, тому що тут вчителі, я вважаю, надто лояльні і мало вимогливі. 

Син Надії – Алессандро

– Італійці не прагнуть бути освіченими? Я бачу, що молоді люди не вчаться так масово у вишах, як у нас, або ж покидають університети на першому-другому курсі, кажучи, що їм важко, більше того, часто навіть у сорокарічному віці відвідують вечірні школи, бо не спромоглися до цього часу мати середньої освіти...

– Я Вам поясню чому. Добра половина італійців мають свій сімейний бізнес, який вони передають з покоління в покоління, тому синам та дочкам не обов'язково йти вчитися — вони ще змалку мають тверде переконання, що будуть забезпечені роботою. Власник пекарні, на якій я працюю, отримав лист з університету, в якому йшлося про те, що його син не відвідує заняття. Реакція була спокійна та байдужа — якщо не хоче вчитися, то хай ящики носить. І він носить, набагато краще живучи, ніж ми з дипломами з відзнакою.

– Мою подругу одного разу спитали, чи в Україні так само видно місяця, як тут в Італії...

– А я Вам про що. Вони не тяжіють до знань. Їх вчать користуватися калькуляторами, а не таблички множення. Мій господар, наприклад, не може усно до 36  додати 18.  Натомість італійці знають, що мають двічі в тиждень поїхати до ресторану повечеряти, влітку відпочити на морі, а взимку покататися на лижах і т. д. Солодко нічого не робити — так вони кажуть.
– Шкода, що наші люди такі розумні і такі здібні гнуть спини на чужині. 

– Можна копнути глибше чому. Штори на вікнах в італійських будинках висять ще ті, які, умовно кажучи, повісила прабабця. Прати їх не можна, максимум — винести на вулицю і легенько витріпати. В українки: шість років тому, як побудувала хату, все у ній новесеньке-чистесеньке, та вона уже їде до міста міняти штори, бо ще висять в тюльпани, мода цього року на ромашку, а тре си купити в троянди, бо казали, що такі наступного будуть в тренді.  Ви подивіться, як італійці вдягаються. Всі речі, які я привожу собі з України, лежать у мене в шафі в коробках. Я тут їх  не ношу. Все значно простіше. Через рік знову їду додому, і мода знову міняється, мама свариться, щоб купила собі щось гарне і не ходила, як збідована, і так по колу. А з іншого боку, я тішуся, як у нас в селі все гарно поробили. Приємно глянути.

– Українки в Італії мають не дуже добру репутацію? Боляче про це питати, та все ж.

– Та жінка, яка сидить замкнена в хаті двадцять чотири години на добу, хоче і уваги до себе, і вийти прогулятись, і кави попити, і відпочити. Італійці часто до неї заговорять, розрядять, повезуть показати якесь містечко, і вона вже тим радіє. Їхні чоловіки загалом вміють завоювати прихильність жінки.

Якщо він тобі скаже: «Привіт, красуне. Як ти поживаєш?». - А тоді продовжить розмову, то від нашого почуєш: «Що ти знов від мене хочеш? І т. д.». Скажіть мені, котрий з наших чоловіків спитає свою жінку, чи вона поїла добре, чи не втомилась на роботі і чим їй допомогти. Одиниці таких, мабуть. А тут — звичне явище. Тому логічно, що їхнє «ой, бідненька, ти так втомилася сьогодні, зараз я тобі вечерю приготую, почекай» візьме гору над нашим невдоволеним «а шо ти уже йдеш спати»... 
(Сміється, - авт.).

– Все ж Ви вийшли заміж за українця...

– Так, бо італійці добрі, але їх потрібно бавити. Шоста година —   він уже хоче їсти, перша година — він знов хоче їсти, вони такі більш дитячі, мамині синочки. Мій чоловік  коли вперше приїхав до Італії, я йому приготувала на вечерю два стейки такі гарні, салат зробила, словом, так, як прийнято в Італії. Але чую, дзвонить до мами: «Дала мені два шматки м'яса, кров шваркотит звідти, якось обсмажила туда-сюда, накидала трави... і просить їсти? Ото-о Італія».

Алессандро освоює пекарську справу

Я те все слухала, побоюючись, що вже в селі свіжі плітки будуть, і не знала, де дітись. А тепер, коли мій Володя приїздить до мене, то не хоче ані борщика, ані вареників, ані картопляного пюре, а м'яса з салатиком — та ще й так, щоб «кров шваркотіла».

– Італійська кухня ж славиться на весь світ... 

– Розкажу Вам, як я перший раз мідії готувала. Приніс якось господар їх з моря. Я італійською ще добре не говорила, але зрозуміла, що їх треба приготувати на обід. Телефоную подрузі питатися, що з ними робити. Та мені каже, почисть гарно, кинь на сковорідку і спробуєш, як стануть м'ягенькі, то вже готові. Додай для смаку помідори та спеції, от і вся історія. Так і зробила. Минає година, друга, уже зараз італійці на обід прийдуть, помідори майже вивітрилися, додаю іншу банку, а мої мідії м'якими не стають ніяк... Де ж я тоді розуміла, що шкарлупу їсти не треба... (Сміється, - авт.).

– Чи відчували Ви коли-небудь комплекс неповноцінності, і коли відбувся так званий переломний момент?  

– Бувають моменти, що я це відчуваю і досі. Коли у нас почалась війна, то мене мало не звільнили з роботи. Словом, приходжу якось на роботу і кажу про те, що спати не можу, бо у нас в країні біда, що хлопців везуть на Схід, вбивають... На що чую:

– Та подумаєш, на двісті менше, на двісті більше, вас і так багато.

Як беру я його, людоньки, за барки... і з криками:

– Хай Бог боронить, щоб ти, скотино, коли-небудь побачив похорони свого сина, так, як це бачать наші матері.

Та й усе. Так це мене обурило, що я спакувала валізи і вже готова була повертатися додому. В результаті, на колінах він у мене просив пробачення. Залишилася, але, чесно кажучи, тримаю образу й досі, тому що більшість італійців, мені здається, підтримують Путіна. І я розумію чому: якийсь час дивилася виключно італійські телеканали, після чого отримала таку дозу пропаганди, що під час телефонних розмов з матір'ю, жартувала, що скоро сама стану на бік Росії, як ще трохи подивлюсь телевізор.

Я іноді їм розповідаю, які гарні наші Карпати, яка мальовнича Україна, на що чую у відповідь: «Так, що ти тут робиш, повертайся додому». Інакше мислять ті, що побували в нашій державі, з ними уже можна предметно говорити, вони нас розуміють. Решта — все одно мають нас за наймитів. А ще —  наші люди настільки добрі, що їх просять зробити одне, а вони у відповідь продемонструють ще добрий десяток своїх інших здібностей, не вимагаючи  взамін нічого. Цим, звичайно, користуються.

Буває, що принижують тут. Я, якби на все звертала увагу, то мене, мабуть, не стало би вже. Мама любить казати: «Ворогові не побажаю поїхати на заробітки». Бо вона була тут у мене в гостях і все бачила. Тут наші жінки живуть не в теперішньому часі, а фотографіями рідних з України.  Ви думаєте, ті, які повертаються додому, говорять правду?! Ні, звичайно. Вони її ніколи не розкажуть.

– І Ви також не говорите правди?

– А хто мене вдома зрозуміє? В кожного своє уявлення про заробітки: мовляв, за кордоном гроші падають з неба. А відчути складність моєї роботи дуже легко: не треба особливих зусиль, просто сядьте вночі, відкрийте мікрохвильову піч і засуньте туди голову. Ми за одну ніч виготовляємо тисячу-півтори буханок хліба: я посеред ночі біжу сама в пекарню, мішу тісто, а вже потім всі приходять і мені допомагають. Як тільки зробиш найменшу помилочку, на тебе відразу ж кричать і обзивають путаною, тобто легковажною, можуть навіть чимось кинути... А почнеш жалітися, то відразу відправляють додому. І так хочеться іноді виплакатись в подушку, а потім думаю — всі живі, здорові, дитина поруч, все погане забудеться. 

Тому мені прикро, що в людей досі залишається стереотипним уявлення про те, що ми жінки легкої поведінки, які дуже легко отримують гроші. Це не так. Кожна опинилася тут не просто: ради свого чоловіка, сина, дочки... Ви навіть і близько не можете відчути, як тут важко перебути Великдень,  Різдво — ти ніби ідеш в ту саму церкву, освячуєш ту саму пасочку, але все одно все це було і буде чужим.

Мати Надії – Марія Якимівна біля доньчиного персика

Найбільше мені хочеться, щоб наша Україна процвітала. Бо так приємно повертатися додому і бачити позитивні зміни, розвиток, а не сльози і нарікання. Мені прикро усвідомлювати, що масово виїздить за кордон наша молодь. Люди тут гуртуються повними сім'ями, забирають один одного. І я також, напевно, уже додому не повернуся, хоча мій син поки дуже хоче і постійно називає себе справжнім українським козаком. Єдине, що тримає, це стабільність: отримала зарплату, і знаєш, що тобі цього до наступної вистачить. Але й ностальгія нестерпна... Особливо, коли мама подзвонить і розкаже, що вдома уже розцвітає персик, який я посадила, а син плоди починає ділити: «Оце тобі, оце бабусі, а оце татові...».  Хотілося б повернутися. Дуже.

Мар'яна МАЗУР