Спробувала згадати, коли ж я вперше відкрила для себе українського письменника, літературознавця, тернополянина (світлої пам’яті) Петра Сороку? Було це наприкінці буремних 90-х. До  молодіжної  газети «Ровесник», де  на той час працювала, учні різного віку надсилали свої поетичні спроби: у когось виходило краще, у когось  – гірше. Почувши про поетичне засідання при обласній спілці, куди запрошували юних і талановитих, зібрала дітей і ми поспішили за вказаною адресою…

Нас зустрів непосидючий, високий і стрункий чоловік із щирою усмішкою на вустах. Ми ще не знали, що це був Петро Іванович Сорока. Це була тепла і невимушена розмова! Він уважно вислухав усіх, хто прийшов, розібрав на «атомному рівні» кожну букву і строфу, назвав плюси і мінуси прочитаного. Головне, зробив це делікатно і толерантно, щоб часом не «підтяти» поетичних крил у ще не сформованих юних душах. Пригадую, які всі були щасливі, довго не розходились… Згодом, наводячи вдома лад на книжковій полиці, побачила геть пошарпану дитячу книжечку авторства Петра Сороки «Горобці про літо мріють». Насправді книжечка була вже дбайливо мною «полікована» давніше: підшита голкою і ниткою, підклеєна. Невсипучими читачами були мої маленькі дітлахи, які буквально – зачитали колись книжечку до дірок. Але там такі були теплі і сердечні віршики разом з ілюстраціями, що я не змогла її позбутись. Одним словом – латка на латці. «Невже це той самий Сорока?»  –  подумалось  мені і я вирішила на наступному засіданні поетичної студії показати книжечку вже знайомому поетові. Бачили б ви, як втішився Петро Сорока: притиснув книжку до грудей, нагадував дитя – усмішка на все обличчя, а в очах – радісні світлинки. Далі було таке: «Можна вас обійняти? Ви собі не уявляєте, яка це для мене радість! Я ж давно не маю цієї книжки. А те, що вона зачитана – тільки  радію, отже  – затребувана. Дуже прошу –  подаруйте!». Як тут можна було відмовити, звісно, подарувала і була щасливою не менш від автора.

Що було далі? Одного разу запросив мене до «Літературної вітальні?», автором і ведучим якої був на ТТБ. Пригадую, як я хвилювалась! Мене тоді дуже вразило, ну, хто я така, щоб брати мене на запис, он поряд скільки іменитих і знаних, хто справді щось написав суттєве… «Не переживай, я й сам боюсь!»  – заспокоїв під час телефонної розмови, але й попередив: «Буду нещадний під час ефіру, я ж спеціально не готуюсь». І коли в студії серед безлічі інших запитань у нього зненацька прохопилось: «Як ти ставишся до реінкарнації?» –  мені мало мову не відібрало  –  довелось добряче напружити мізки, щоб швидко і влучно відповісти, аби не образити жодну із п’яти основних релігій світу.

Ще й досі дивуюсь, але разом з тим – пишаюсь, що Петро Іванович запросив  взяти участь у його омріяному проекті – суспільно-мистецькому часописі «ТО». На той час у Тернополі не було журналів такого рівня: глянцева обкладинка, сторінки на лискучому крейдяному папері, а зміст! Гортати його було справжньою естетичною насолодою для душі і серця. Щоправда, читачі, які брали журнал до рук, навіть не підозрювали, скільки це видання коштувало насправді… здоров’я і нервового напруження не тільки Петру а й його дружині Галі, яка була незамінною підтримкою і правою рукою у всіх його задумах і починаннях. Відмова спонсора продовжувати фінансування журналу неабияк вплинула на подальше самопочуття тодішнього редактора. Не помітити це було неможливо. Спостерігаючи щоразу за творчим процесом народження нового числа видання, дивувалась – як цей чоловік переймався тим, що робив. Іншими словами – брав близько до серця. Це було якесь вибухове творче горіння. Такі особистості, направду, довго не живуть, на жаль. Але така вона – правда життя.

Так, він був самітником. Самітником у доброму значенні цього слова. Прагнув бути подалі від людського ока, хоча довший час працював зі студентською аудиторією. Скільки його знаю (знала), його завжди цікавили таємниці внутрішнього світу – світу душі, які прагнув пізнати через призму зовнішнього, як от: ліс, поле, трави, квіти, пташки, річка, небо, зорі, пори року, окремою була тема – Творець і Його творіння. Після чергової поїздки до Індії запросив до себе додому: ми довго спілкувались. Тема розмови крутилась довкола метафізики: чи є життя після смерті? Я все його виправляла: не після смерті, а після життя. Життя після життя продовжується, тільки набуває іншої форми і якості. Слухав з якоюсь недовірою. З цього приводу ми багато сперечалися. Кажу йому: «Забудьте слово смерть, її немає. Це слово придумали люди, щоб посіяти страх, є Великий Перехід». І як втішилась, коли якось в одній з літературних рецензій прочитала сказані мною слова, які Петро Іванович підхопив, немов вітрила, і вже не використовував надалі у своїх публікаціях холодне і лякливе –   «смерть», а лише – Великий Перехід.

Щось не пригадую жодного велелюдного творчого вечора Петра Сороки. Їх просто не було. І якщо чесно, навіть не уявляю, яким би він міг бути той «вечір»? Мабуть, десь підсвідомо, поет не розмінювався на такі дріб’язки : поспішав жити і творити. Боявся не встигнути. Щось таки та відчував. І про це тепер свідчать практично всі: родина, друзі, колеги, місцевий священик. Усі його творчі «вечори»  –  насправді це його «Денники», проза, поезія, рецензії, літературознавчі розвідки, публіцистика, есе… зібрані докупи.

Одного разу попросив: «Прийди на факультет мистецтв, тут хочуть презентувати мої «Лісові псалми». Насправді мені це не треба, але важлива твоя думка». Якщо чесно, то почувався він на тій презентації доволі ніяково і ніби не міг дочекатись, коли все те скінчиться… Одним словом – не любив піаритись. До слова, всі статті підписував адресно: Петриківський Ліс. «Ліс» писав з великої букви. Віднедавна Петриківський Ліс… осиротів.

Ніколи не думала про спілку письменників. Це було чимось недосяжним і витало десь там  – на якомусь захмарному Олімпі. Але після виходу моєї чергової книжки «Спитай у свого Янгола» (під час випадкової зустрічі) Петро Іванович ніби мимохідь сказав: «Пиши заяву до спілки. Нам такі люди потрібні. Рекомендацію я напишу». Я не сприйняла це серйозно, але згодом відомий письменник розвіяв мої сумніви: задзвонив і нагадав ще раз.

Його улюбленим філософом був французький мислитель Мішель Монтень. Він зробив потужний вплив на світогляд Петра Сороки. Я це зрозуміла, коли сама (за порадою Сороки) занурилась у чтиво відомого француза. Віднедавна і він мій улюблений.

Коли я брала до рук газети «Слово просвіти», «Наша віра», «Українська літературна газета», «Літературна Україна» і бачила там статті за підписом «Петро Сорока», то читати починала з них. Це особливий стиль письма, який змушує (змушував) думати, аналізувати, порівнювати, зрештою, отримувати інтелектуальну насолоду від Слова. На моєму робочому столі «свіжа» стаття Сороки «Не пастка мороку, а поклик світла» –  це не просто відгук на книгу Івана Дзюби «Чорний романтик» –  це крик (болісний зойк  – як хочете так і розумійте це) душі. Мова про те, що наша література сьогодні насправді хвора «жаданізмом» і завдання кожного письменника стати в обороні Світла. Кожний рядок статті можна розбирати на цитати. Ось, хоча б це: «У світі Жадана Бога немає, і тому в ньому дихається астматично важко, нестерпно гірко, дискомфортно кепсько. Це ж, принагідно кажучи, стосується прози Уляненка, Бегбедера, від яких, мабуть, немало почерпнув Жадан. Не сильний духом обходиться без Бога, а сліпий духом. Можна собі тільки уявити, скільки незрілих умів звів з пуття чорний романтик, скільки душ повів за собою у морок. Добре, коли оханеться, як Бокаччо після написання «Декамерону» і напише ще 15 романів хоча б для противаги. Але надії на це, чесно кажучи, мало. Він уже отруєний чорнухою, як морфієм, і зіскочити з цієї голки навряд чи зможе». Читаючи статтю в «Українській літературній газеті»,  ще не знала, що вона – остання (18 травня цього року). А 5 червня Петра Сороки вже не стало. Він здійснив той Великий Перехід, до якого сам звертався безліч разів у своїй творчості. Важко змиритися, коли відходять у розквіті творчих сил яскраві особистості, це ще треба усвідомити і прийняти. «Дописав денник. Відгукнувся там на твої дитячі книги» – остання розмова, останні слова на мою адресу. Дякую Вам Петре Івановичу, за те, що були у моєму житті. Так я і не навчилась звертатись до Вас на «Ти», як Ви не раз мене просили…

Валентина СЕМЕНЯК