«У літаку були чотири німецькі офіцери у шкіряних пальтах (без воїнських знаків). Літак було обладнано найновішою фотоапаратурою, знищити яку німці не встигли. На плівках виявлено зняті мости і залізничні вузли на київському напрямку…

Яке ж було здивування, коли ми дізналися, що за розпорядженням, яке надійшло з Наркомату оборони, літак з цим екіпажем наказано було негайно відпустити у супроводі (до кордону) наших винищувачів», -  Федір Моргун нагадує цей приголомшливий факт, який наведений у спогадах маршала Рокосовського.

Звинувачуючи Сталіна у змові з Гітлером, автор наголошує, що "22 червня головного удару ворог завдав саме по ділянці 4-ої армії, дислокацію якої добре розвідали німецькі літаки…» 

Федір Моргун – відомий у Радянському Союзі партійний діяч, колишній міністр екології СРСР. Він під час німецького вторгнення визволяв Україну від Донбасу до Карпат, був тричі поранений і на власні очі спостерігав найкривавішу трагедію людства, у книзі «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» засуджує передусім злочини сталінізму, адже доводить, що саме Сталін безпосередньо готував гітлерівське військо до війни.

 Саме у Радянському Союзі проходили напередодні бойовий вишкіл гітлерівські офіцери – льотчики і танкісти. Саме завдяки Сталіну гітлерівське військо було озброєне до зубів найновішою воєнною технікою. Натомість Червона армія була знекровлена розстрілами воєначальників, партійних та державних діячів та дезорієнтована замовчуванням реальної загрози війни.

Фото з мережі Інтернет

Внаслідок злочинної політики Сталіна, ані армія, ні техніка виявилися не готовими до війни. Багато командирів перебували у тривалих відпустках, а танкісти та піхотинці одержали звільнення саме на 22 червня. Тож німці безперешкодно захопили бази з пальним, боєприпасами, продуктами, розбомбили на аеродромах літаки і через непідірвані мости шалено мчали вперед. Вже у перший день нападу танки Гудеріана пройшли 50-60 км у бік Пінська, а танки Манштейна у Прибалтиці – понад 80 км.

Факти свідчать, що Сталін дозволив Генштабу відповідати вогнем гітлерівським військам лише о 6 годині 45 хвилин. А щоб цей наказ дійшов до армій, дивізій, корпусів, полків і батальйонів, потрібно було багато часу. Саме тому вдосвіта 22 червня опір противнику чинили лише окремі частини, але не організована армія.

Фото з мережі Інтернет

 Щороку згадуючи дату 22 червня, як початок вторгнення німецько-фашистських військ на територію Радянського Союзу, поминаючи мільйони жертв, дізнаємося про цю війну щось нове, приголомшливе, таке, що не вкладається до голови, й усвідомлюємо, що правду нам давали дозовано. Ми знали хіба що чверть правди, приправлену червоною ідеологією. Повну оголену правду про війну нові покоління. Тільки на сьомому десятку літ після перемоги, стали з’являтися свідчення колишніх генералів та партійних функціонерів, котрі через ряд відомих і невідомих причин мовчали багато років.

Число втрат народів Радянського Союзу за неупередженими даними сягає 40 мільйонів чоловік. Це ті, котрі полягли на фронтах війни, померли від ран, загинули у полоні та концтаборах, були вивезені на рабську працю до Німеччини. З них 14,5 мільйонів українців. А подумаймо, скільки за цими смертями ненароджених дітей, понівечених доль, моральних каліцтв. 

Федір Моргун, переосмислюючи перший період війни та оперуючи вагомими фактами, доводить, що коли б Сталін зважив на аргументовані пропозиції командуючого Київським військовим округом генерал-полковника М.П.Кирпоноса і залишив на підкріплення армію Конєва та корпус Рокосовського, то гітлерівці були б зупинені ще в тому першому, досить несприятливому для застигнутих зненацька радянських військ моменті війни.  Однак ці сили були перекинуті поїздами на «Північ» і по дорозі гинули від масового бомбардування ворога.

Частини Червоної Армії, завдання яких було розгромити Гудеріана, були розбиті й розпорошені. Саме тому гітлерівці за декілька днів захопили чимало територій, а незабаром і Чернігів, Бахмач, Ніжин, Конотоп, розташовані на найважливіших залізницях, що постачали військам Київського угрупування зброю, боєприпаси, пальне й вивозили в тилові госпіталі десятки тисяч поранених бійців і сотні тисяч цивільного населення.

Кирпонос і його штаб одразу ж оцінили навислу загрозу і шифровкою звернулися до Сталіна за дозволом відступити з Києва, щоб врятувати армію. Верховний Головнокомандувач назвав Кирпоноса боягузом і панікером, про відступ заборонив і думати, вимагаючи стояти на смерть на зайнятих рубежах правого берега Дніпра.

Через декілька днів німецькі танки захопили Ромни і Лохвицю. Залишалося лише 40 кілометрів до старовинного міста Лубни, через яке проходила єдина, що залишилася, залізниця у східному напрямку. Кирпонос знову звертається до Сталіна дозволити здати столицю України, вивести війська у бік Полтави й Харкова і зайняти оборону на річці Псьол. Сталін знову, але з ще більшим цинізмом, звинувачує його в панікерстві і забороняє відступати.

Михайло Кирпонос звертався до Сталіна тричі. Ці документи сьогодні не можна читати без валідолу. Але Сталін знову забороняє, принижує і ображає. Зі Ставки одна за одною в штаб Південно-західного фронту надходять директиви: «Будь-що утримувати Київ!», «Київ не залишати і мостів не підривати!»

І фатальний час настав. У лічені дні й години танкісти Гудеріана з півночі, а Клейста з півдня увірвалися до Лубен і Лохвиці. Пастка зачинилася 15 вересня. Звідусіль оточені радянські війська ще шість діб — до 21 вересня — перебували в Києві. Сам генерал Кирпонос відмовився покинути оточених воїнів на літаку і героїчно загинув у бою 20 вересня 1941 р. у Шумейковому урочищі біля Лохвиці.

Трагічний вересень 1941р. Опір радянських частин зламано. Фото з мережі Інтернет

Мудрий Кутузов колись здав французам Москву, щоб зберегти армію, бо без неї не було б ні Москви, ні Росії. Сталін чинив навпаки. Його фраза «Людей у нас хватить!», як і «Нет человека – нет проблемы» – відома усім. На усіх етапах цієї кривавої війни людей не рахували і не берегли. Вибору в пересічного солдата не було. Попереду був ворог, а позаду особісти. Опинившись у ворожому кільці на початку війни, за підрахунками істориків у фашистському полоні опинилося біля 5-6-ти мільйонів солдатів та офіцерів Червоної армії.

За сталінським наказом військовослужбовці, котрі потрапили у полон оголошувалися зрадниками. Коли до Політбюро з пропозицією налагодження обміну важкопораненими полоненими та постачання полонених продовольчими посилками звернулися представники Міжнародного комітету Червоного Хреста, їм відповіли, що у полоні тільки боягузи і зрадники, тож піклуватися про них ніхто не буде. Тому полонені червоноармійці у німецьких концтаборах були єдиними, хто не мав ніякого захисту. Вони не одержували жодної медичної допомоги, не мали права на листування з рідними й на одержання продовольчих посилок. Німці ставилися до радянських солдатів та офіцерів вкрай жорстоко. Конвоїри тижнями гнали колони полонених, у сльоту чи лютий холод голодних і роздягнених. Коли хтось падав від знесилення – його чекав розстріл. Комусь припекло вийти з колони по нужді – також розстріл або цькування собаками. На ніч заганяли в кар’єри чи на обнесені колючим дротом пустирі. Люди сотнями гинули від виснаження, голоду й холоду.

Жахливо було опинитися у німецькому полоні. А ще жахливіше було повертатися додому, знаючи, що на тебе чекає розстріл або роки інших таборів – від Кольського півострова до Колими – нерідко ще жорстокіших за гітлерівські.

Інша, не менш трагічна сторінка нашого народу, – це окупація. Рятівниками українського народу Федір Моргун справедливо називає жінок і дідів України. А ще дітей, які в ті суворі роки дуже рано ставали дорослими.

А після війни ці люди, котрі винесли на собі тягар окупації, масово потрапили під нечувані репресії. Автор доводить, що метою Сталіна було виселення з України усіх українців, особливо західних… Починаючи від першого дня війни і включно по середину 50-их років мільйони людей опинилися відірваними від своїх родин. Чоловіки, котрі мобілізовані в армію, коли й вижили, то перебували в армії по 1945-46 роки. Мільйони тих, котрі вціліли після гітлерівського полону, до 1954-55 років відбували покарання у сталінських в’язницях і концтаборах.

Окрема сторінка історії – наша Волинь. У перші дні війни у Рівному, Дубні, Луцьку, Кременці та інших західноукраїнських містах оплакували тисячні жертви розстріляних у тюрмах НКВС.

За два з половиною роки жорстокої нацистської окупації Рівненщина втратила щонайменше 100 тисяч загиблими. Майже 22 тисячі осіб були насильно вивезені на примусові роботи до рейху.

 А коли у 1944 році на місце коричневого окупанта, прийшов червоний, розпочався новий лік жертв.

Схилімо голови у глибокій скорботі за тими, кому не судилося повернутися на рідне подвір’я, кого не дочекалися дружини, матері, діти, брати і сестри… Вічна пам'ять усім безневинно убитим двома жорстокими режимами.