Ігор Павловський (позивний «Маріо») з Лосятина Кременецького району – один із тих, хто пішов захищати рідну землю, не вагаючись. Спочатку відстоював інтереси українців на Майдані, а потім служив добровольцем в АТО, - пише Файне місто з посиланням на 0352.

Зараз, коли він уже вдома, і після численних травм на фронті йому призначили інвалідність, ні на мить не шкодує про свій вчинок і в будь –який момент готовий стати на захист України знову, пише Сільський господар плюс

Два тижні разом із друзями й однодумцями Ігор провів на Майдані. Більше, зізнається, не витримав і поїхав додому. Жахіття та кровопролиття, які творились у Києві, і страх перед тим, що його троє дітей можуть залишитися без батька, здолали нашого співрозмовника, і далі він збирав допомогу людям, які залишилися там.

У якийсь момент наш краянин зібрався повернутися до Києва, але трапилося непоправне, яке повністю переламало його життя і світогляд.

– На Майдані, – розповідає Ігор, – загинув мій найкращий друг Саша Капінос. У нас були спільні думки і переконання ще задовго до тих подій. Тож його героїчна загибель стала стимулом до рішучих дій. Я відразу попросився добровольцем в АТО.

Про його намір не знала ні дружина, ні діти. Підтримували лише однодумці, які поїхали до Києва разом з ним. Рідним він сказав, що їде влаштовуватись на роботу. А вже потім, коли їхав поїздом до Лисичанська, зізнався дружині, куди відправився насправді. Ігор у званні прапорщика служив у батальйоні «Айдар», який і досі згадує із гордістю і повагою.

– Бувало різне, – каже, – але у нашому батальйоні дотримувалися принципу «один за всіх». Аналогічно живемо і зараз. Ті, хто вже відслужили, допомагають одні іншим і тут, на мирній землі, і підтримують побратимів на фронті.

Там Ігор пережив чимало моментів і не раз дивився у вічі смерті.

– Насправді, – зізнається він, – було дуже страшно. Особливо у перших два тижні. Як це не соромно, – розповідає чоловік, – але на все життя запам’ятав перший обстріл нашого батальйону. Спочатку я молився у бліндажі, а потім опинився під «бетеером». Після тривалої атаки я виліз з-під нього пригнічений з опущеною від сорому головою і мокрими штанами. Дякувати Богу, побратими не засміяли, а лише міцно потиснули руку. Це був один із найемоційніших днів за все перебування на фронті.

Наступні бої для «Маріо» були набагато важчі, як і наслідки від них. Він отримав осколкові поранення та дві контузії. Остання, у бою за Щастям, була особливо важкою. Після нього було чимало поранених і вбитих. Ігореві прогнозували лише п’ятнадцять відсотків на те, що виживе. Тому розповідає, що разом із двохсотими він лежав у морзі.

– Цього я, звичайно, не пам’ятаю, – розповідає чоловік, – але мене врятувала волонтерка Алла Чонгар. Із запитанням: «Де айдарівець? У нього троє дітей!» вона розшукувала мене. Коли мене відкрили, я ворухнув ногою, і з її допомогою мене доправили в госпіталь.

Лікування Ігоря було тривалим у трьох госпіталях. До речі, коли він потрапив уперше до лікарні в Харкові, дружині й дітям говорив, що має бронхіт.

Ще однією серйозною втратою для нашого співрозмовника стала загибель його бойового командира Олександра. Він був людиною честі і мав неймовірний талант до командування. Коли товариші по службі запитували: «Яке наше завдання?», – він відповідав: «Передусім вижити, щоб я міг подивитися дружинам і матерям в очі». Проте, сталося так, що не вижив він сам, а разом з іншими потрапив у засаду. Разом з ним загинув ще один боєць, а кількох взяли в полон.

Закарбувалися в пам’яті мого співрозмовника й інші важкі бої: і той, після якого зранку загинуло вісім осіб, з якими ще ввечері розмовляли; і той, після якого його товариші пропали безвісті. Такі випадки він сприймав дуже болісно і часто задумувався: чому не він, а побратими?

А на це, мабуть, воля Божа і молитви трьох дітей. Зараз його найстаршій доньці Соломії 17 років, Лілі – 15, а синові Олегові – 13. І саме він часто запитує вранці: «Тату, а що ти говорив уві сні про двохсотих?»

Про них і багатьох інших друзів з фронту Ігор згадує часто, тому й навідуються вони у його сни.

Що таке жити без сім’ї, Ігор знає з дитинства. З п’яти років і до повноліття, після смерті матері він виховувався в дитячому будинку. Ігор був наймолодший у сім’ї, крім нього, було ще десятеро дітей. Четверо з них потрапили в сиротинець. Тим не менше, незважаючи на важке життя, на батька, який помер рік тому, він не ображається і, каже, Бог дав одного тата, який би він не був. Ігор розуміє важке становище, в якому опинився колись. Тому й свою сім’ю ревно оберігає і переживає за дітей. Так само, як і всі воїни, які боронять нас від ворога на такому далекому і водночас близькому фронті.