Микола Гоголь за походженням, родинними та історичними коренями був українцем. І хоч писав російською мовою, однак усе, що стосується України, її землі, її історії, звичаїв, пісень, у нього пронизано трепетною любов’ю. Проте виховувався він у російській культурі й це наклало на нього свою печать. Як відомо, найкращий твір ”Тарас Бульба” мав дві редакції, перша була про Україну, друга – на догоду шовіністичній Росії.

Про цю свою роздвоєність Гоголь писав у листі до Олександри Смирнової-Россет:

“Ви повинні знати, що нова редакція 1842 року дуже болить мене. Всіх деталей я не можу розповісти навіть Вам – про них дам звіт найвищому судді, який і так все знає. Але той другий ”Тарас Бульба” змінив мене. Він змусив задуматися, чи в мені часом не два мене. Що думає і напише один, то через деякий час інший передумає інакше і переписує. Де один напише “Україна”, то другий виправить на “Російська земля”. І здогадайтеся, який взяв гору і зробив мене нещасним”.

Микола Гоголь. Фото з мережі Інтернет

З таким же болем писав Гоголь про своє ставлення до Шевченка.

Російські шовіністи люблять наголошувати на негативному ставленні Гоголя до Шевченка. Що ж було насправді?

Тарас Шевченко пишався своїм великим земляком. Ще до свого страдницького покарання солдатчиною на десять років, написав вірш-посвяту «Гоголю» з глибокою пошаною до нього: “Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже”.

7 березня 1950 року Тарас Шевченко у листі до княжни Рєпніної пише: «1 мая мене поженуть в степ на східний берег моря Каспійського, значить – знов спинять зносини з людьми. Отут-то книжка «Мертвые души» Гоголя буде мені другом в моїй самотині. Ради Бога і всього високого, пришліть мені її».

Тарас Шевченко. Фото з мережі Інтернет

Якось ще на волі у Шевченка зайшла мова з Рєпніною про «Мертві душі». Княжна доволі стримано висловилась про цей твір. Це засмутило Шевченка. Він навіть засумнівався, чи розуміється він сам на художніх цінностях літературних творів? Адже Шевченко не отримав такої систематичної освіти, як княжна Рєпніна. Це йому боліло. Та згодом Варвара Рєпніна змінила свою думку про Гоголя на краще, чому поет невимовно зрадів.

Отож він далі пише до Рєпніної: «Перед Гоголем нашим треба благоговіти, як перед людиною, наділеною високим розумом і найважнішою любов’ю до людей…».

Читаючи та насолоджуючись творами Гоголя, Шевченко додає: «Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жодне перо не вдатне її списати».

Десять років, три місяці, 26 днів перебував у неволі великий український геній. Ще півроку він перебував у Нижньому Новгороді. Не тільки в Україну, а навіть у Москву чи Петербург його не пускали. І ось у Нижній Новгород приїхав до нього його великий друг, геніальний актор, 70-річний Михайло Щепкін. Актор потішив неперевершеною грою у виставі «Ревізор» Гоголя, про що 2 січня 1858 року Тарас Шевченко пише до графині Толстої: «Він трьома спектаклями довів нижегородців до тремтіння, до захвату і переніс не на сьоме, а на сімдесяте небо». Жаль, що не почув цих думок Тараса Шевченка Гоголь.

У свій час у розмові з Бодянським Гоголь висловився про поезію Шевченка, наче у ній “Дьогтю забагато” і пожалкував, що Шевченка начебто схилили писати українською мовою. Одначе після того, як прочитав вірш Шевченка з присвятою йому, Гоголю, його думка про Шевченка змінилася на протилежну.

“До мене враз бурхливо, нестримно прорвався зміст вірша. Прихована енергія слів “великий мій друже” викреслила в уяві історію України, того кирпатого її Бояна, який навіть ідучи по Невському проспекту, бачив лише свою дорогу, свою землю… Перед зором постав лише той симпатичний, надміру сором’язливий юнак, на викуп якого з кріпацтва давали тоді, скільки хто міг, – майже всі українці в Петербурзі й багато щедрих на добро великоросів.

Мене ще так ніколи не пекло усвідомлення вчиненої несправедливості. Я зрозумів, що зверхньо сперечався з Бодянським і лише тепер розгадав чому. Я заздрив Шевченку. За те, що він зумів узяти в своє серце дух і силу землі, на якій зріс, мелодію мови свого народу і не розгубив їх, не перелицював, лише огранив і дорогими коштовностями роздав кожному, хто не лінувався.

Я колись також був сповнений таким духом, але вистачило його лише на “Хутори біля Диканьки”, ”Тараса Бульбу”. А потім він розвіявся на просторах Росії чи розтрясся на дорогах Європи.

Я відчув після того вірша, що в нас обох є багато схожого. У різних колисках гойдали нас різні матері, різні вчителі вчили різної грамоти, по різному – холодний і величний Петербург.

Нічим не схожі, нехай наймані, мої римські і московські квартири на його задушливі солдатські каземати.

Пломінь такої самої свічки горить в обох душах, даруючи Божу благодать до тієї праці над словом, яка гріє не стільки самих творців, як їхніх читачів, що живуть в тіні Адміралтейства і в затінку хутірських верб”.

Так писав Гоголь у листі до коханої жінки. Він щиро жалів, що Тарас Шевченко з його ніжною душею несправедливо несе жорстокий присуд, хоча й розумів, що Шевченко сам вибрав свій хрест і мусить нести його до кінця.

«Не гідно воїну уникати поля битви, а ставши до неї, шукати противника безсилого. Я ж зі слабким своїм здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць…” – так писав Гоголь в листі до жінки, яку любив і цінував за розум.

Гоголь підкреслює, що у нього з Шевченком різне ставлення до царя, що у нього інший погляд на помазаника Божого, як диригента державного організму. Зізнався, що цар російський допомагав йому в скрутні хвилини фінансово, і він не може бути невдячним.

І все ж серце Гоголя здригається від співчуття до тяжко покараного земляка, бо “…занадто тяжка кара випала на його долю”.

Великий і мудрий Гоголь не міг не оцінити жертовну любов Тараса Шевченка до України, яка була дорогою Вітчизною для них обох, за яку вони мучились і страждали по-різному.

Тож зрозуміло, чому шовіністи так яро виступають проти українського українця Шевченка і так прихиляють до себе, до російської культури російськомовного українця Гоголя, намагаючись зобразити стосунки між ними як антагонічні. Насправді все було інакше. Про це можна дізнатися з романтичних листів Гоголя, опублікованих у книзі Миколи Босака “Остання загадка Гоголя”, виданої у Києві 2008 року. 

Жаль огортає душу, що два українські генії – Гоголь і Шевченко – не зустрілись, не змогли об’єднати своїх творчих сил для добра дорогої їм України.

 Матеріал надано Євгенією Гладуновою