- Ой, Маргарито Іванівно, ви нині така, що аж-аж. І сукня вам до лиця, і туфлі так підібрали в тон… Ви така імпозантна жінка, що не цим ковроліном вам ступати, а червоними доріжками…

Маргариту Іванівну завжди такі компліменти від колег жіночої статі заганяли в глухий кут, який на той момент мав вигляд тріумфільної арки.

Вона чітко усвідомлювала, що це такий словесний хабар. Бо ж не просто так мовилося. Бо відчувала фальш буквально шкірою.

- Чому довкола так мало щирості? – не могла вона з висоти своїх тридцяти літ  роздивитися всі ті глибини. Чому щирість – це той недолік, який не прощається слабохарактерними? Бо вони на щирість неспроможні?

- Маргарито Іванівно, ви справжнє сонце, яке світить не тільки нашому дорогому шефу, але й нам…

До лестощів вона дослухалася та не слухала. Бо не любила перебільшувати свої успіхи, але й не любила применшувати. Так, вона симпатична , так, вона дружина відомого бізнесмена. Так, її сприймають лише як дружину шефа і компліменти роблять не її талантам. Це така лицемірна гра, яка часто прикривається  правилами пристойності і називається  життям.

Кажуть, в  людях ми бачимо тільки дві речі: те, що самі хочемо побачити, і те, що нам хочуть показати. Їй показували велику дружбу, підтримку та повагу. А  повернувшись спиною, «видихали», знімаючи з обличчя маску дружелюбності.

Вона й сама вже  не така, як кілька років тому, коли вперше дивився в очі коханому...

«Така любов буває раз в ніколи» - це наче рядок про них, тих колишніх, закоханих, залюблених одне одним. Вони одне одного шукали, обоє перейшовши через перші невдалі шлюби. Обоє прагнули, щоб хтось дізнався, зрозумів їх по-справжньому.

І коли їх душі доторкнулися,  зустрілися на вустах, весь світ зупинився. Їх почуття виповнились змістом, їх життя наповнилось барвами щастя.

А чуже щастя завжди надто сліпить усім очі.

- Ой, дивіться, іде наша парочка, цілуються під парасолькою. Молодята, блін…

Полову таких слів  вітер пліток розносив компанією, та очей не засипав. Ті очі могли перекліпати що завгодно. В цьому переконалася, коли чоловік ввечері допитувався, чому до неї так часто заходить П. і від кого приходять есемески. Шептунів довкола вистачало. Бо лестощі легко переходять у наклеп.

Маргариту тішило одне – що її коханий у підсумку не зважав на всі ті інсинуації та спроби розділити їх і бачив лише її одну. А коли вона, незважаючи на всі вироки лікарів, завагітніла – його щастю не було меж.

Та не натішились вони, не намилувалися… Дитинка завмерла на шостому місяці вагітності. Маргарита схудла та змарніла, стала подібною на підлітка, ображеного на весь світ. Колеги телефонували зі співчуттями, але вона відчувала, що майже всім їм  – все одно. Слова співчуття звучали для неї як удари молота по дзвону, відлунювали одним: втрата….

Чоловік почав частіше затримуватись на роботі і приходив частенько напідпитку. Горе їх розкидало, роз’єднало, як не могли розбити «добрі» люди. В Маргариті наче висохла її життєдайна ріка, яка живила почуття.

- Чому він віддаляється, чому втрачає мене? – запитувала вона саму себе і не знаходила відповіді.

Коли знову чоловік прийшов додому далеко за північ, вона сіла коло нього, запитуючи одними очима. Він випростався і голосно видихнув: « Я повертаюся до своєї колишньої. Там є донька, там у мене є майбутнє…»

Вона знепритомніла. Коли прийшла до себе, у квартирі чоловіка вже не було. Маргарита не плакала, не кричала, не вила з горя. Просто лежала цілу ніч, дивлячись на стелю без поруху та звуку. Над ранок в її голові наче хтось промовив: все буде добре. І знову провалля забуття.

Відлежала тиждень, висохла, як билинка, стала майже прозорою, світлою та слабкою. Телефон давно розрядився, але вона і не спробувала з’єднатися зі світом. Зрозуміла, що через найближчих людей до нас приходять  найголовніші і, часом, найскладніші уроки. І треба їх засвоїти.

Захотілося їсти вперше за довгий час. Маргарита вдягла якісь речі і пішла до магазину. Як часто буває, коли ти не хочеш нікого зустріти, завжди надибуєш на знайомих. Назустріч їй йшла колега з компанії, яка щодня робила їй компліменти. Коли вони порівнялися, та відвернулася і зробила вигляд, що вони незнайомі. Маргарита полегшено зітхнула і усміхнулася. Також вперше за довгий час.

Коли повернулась додому, на дивані сидів чоловік, весь якийсь зібганий, пом’ятий з винуватими очима. Казав, що злякався, бо не відповідала на дзвінки. Що він остання скотина. І те, що тоді сп’яну говорив – дурниці. Він любить її, а не ту, колишню, яка вміє тільки кров пити і гроші тягнути. Що він розуміє її стан і більше такого в їх житті не повториться.

Маргарита мовчала. Колись його запах, звук його голосу, весь він був для неї наркотиком. А тепер він був наче за склом – нічого її не зворушило, за заставило серце битися, лише стиснулося  надсадніше.

Вона забула, що хотіла їсти, мовчки вийняла дорожню валізу, кинула в неї кілька речей. Але потім облишила цю справу. Взяла сумочку, накинула на себе плаща і вийшла з квартири, залишивши в ній здивованого чоловіка, який кричав услід, що вона до нього ще приповзе. Вийшла в нове життя. Де щирість і простота будуть присутні.

Зоряна Замкова