Сьогодні в освіті тільки й мови, що про Нову Українську школу. Нагадаю читачам, що реформи торкнулися й освітньої ланки. Ті першокласники, які ось вже 1 вересня цього року переступлять поріг школи, навчатимуться за новою системою 12 років. В області директори шкіл мають клопіт оснастити та забезпечити перші класи закладів загальної середньої освіти необхідними меблями та шкільним обладнанням. Вперше за всі роки Кабмін виділив на це освітню субвенцію. Кошти направлені на Рівненщину в усі райони. А чиновники в контексті реформи освітньої галузі взялися за контроль готовності до нового навчального року і то саме.

Кортить дещо сказати щодо теми  Нової Української Школи (НУШ) та виховання нового покоління українців.

Сама поява такого проекту, нехай пізно, на 27-му році життя в незалежній державі, радує. Адже школа, підхід до виховання нових поколінь, взаємини всередині школи між учнем і вчителем, як і між самими педагогами та директором – це свого роду те дзеркало, в якому відображається саме суспільство, рівень його зрілості. І це, вочевидь, закономірно, що Нову Українську Школу впроваджують не у 1991-му чи навіть 1999-му, а у 2018-му, коли ведуть у перший клас своїх дітей ті українці, котрі народилися на початку в 1990-х. Виросло покоління, на порозі виходу зі школи – друге.

Впровадження нової української школи означає, що наше посттоталітарне суспільство до цього вже дозріло. Далі у своєму розвитку воно вже гальмує через нестачу в суспільстві громадян і фахівців нової якості.

Щоб зрушити у своєму розвитку з мертвої точки, успішно розвиватись, суспільство потребує вільної, гідної, внутрішньо наповненої особистості, яка продукуватиме нові цінності. Суспільство потребує і нових взаємовідносин між людьми та поколіннями. Ось для чого потрібна нам школа нової якості.

Проте, аби впроваджувати щось нове, треба проаналізувати те, що було до цього, що маємо нині, та намацати ту відправну точку, від якої можемо дати старт проекту майбутнього. Тож згадаймо разом власне дитинство, шановні читачі. У багатьох воно проходило в радянській школі, у когось в пострадянській і мало чим відрізнялося. Так, вчителів і вихователів безумовно закликали сіяти розумне, добре, вічне і у радянській школі.

Проте вже з дитячого садочка починалося нівелювання і пригнічення особистості, вправляння її в потрібні рамки. Пригадую, як колись, на зорі своєї педагогічної діяльності я, дев’ятнадцятирічна вихователька дитячого садочка, попросилась до своєї старшої колеги зі званням методиста посидіти в її старшій групі й поспостерігати, як працює досвідчений педагог. Ця група вважалася кращою у всьому садочку. Яким же було моє здивування, коли за дві години перебування у групі, де до трьох десятків п’ятирічних малят, я не почула не те, що звичного дитячого галасу, сміху, а навіть жодного слова, промовленого уголос. Діти в групі спілкувалися, пересуваючись навшпиньках та напівприсядки, лише пошепки. Бо так наказала вихователька. Ослухатися цього наказу не смів ніхто.

Вже після закінчення університету працювала я в середній школі заступником директора. Кращий учитель-предметник, яка викладала в школі хімію, якось на перерві й поділилася зі мною, молодим педагогом, секретом «залізної» дисципліни в класі.

«Я стежу за класом і шукаю заводія, лідера. Коли знаходжу, обираю момент, щоб менше було в класі дітей і закликаю його до себе в підсобку… Там проводжу з ним роботу».

«Що ви робите?» – вдаючи з себе наївну, запитую я.

«Повір мені, – ділиться секретом хімічка. – Ти ще молода, недавно з університету, начиталася різних теорій. Все це дурня. Поки не намнеш вуха, не надаєш запотиличників так, щоб цей хлопчисько духу твого боявся, дисципліни в класі не буде!»

«Але ж бити дітей не можна. Це принижує особистість! Ви ж учитель вищої категорії!» – заперечила я.

«От тому й учитель вищої категорії! Бо нехай спробують не виконати мого завдання», – зухвало відповіла хімічка.

Вчителька ця не мала ані йоти сумніву, що чинить неправильно і не боялася мене, як посадової особи, вищої за рангом, адже була переконана: «Жоден із тих, хто побував у підсобці, про це нікому й ніколи не скаже!» Ось як була поставлена «педагогіка» у кращих радянських вчителів.

А що учні? Учні були тими ж учителями поділені на ранги. Кращі «свої», нейтральні, гірші й дурні. Кращими «своїми» були ті, хто ходив близько біля вчителя з бажанням догодити. Нерідко вони й доносили учителеві на своїх однокласників всю необхідну інформацію: що, хто, з ким, чиї батьки, скільки хто має і т. п.

Клас, у якому довелося в одній зі шкіл Костопільського району навчатися у 1970-х роках мені, просто тремтів зі страху на уроках російської мови. Оскільки нас на уроці було мало (класи для кращого вивчення російської ділилися на групи), то кожен після написання диктанту був викликаний писати на дошці те речення з диктанту, в якому допустив помилку. На дошці та помилка, звісно, була повторена, й учителька веліла її знайти. І горе було тому, хто не міг цього зробити. Бо вчителька згрібала в свою цупку руку твоє вухо, безжалісно його скручувала й тицяла тебе, нещасну жертву, в ту помилку об дошку лобом. Пригадую власне переживання з цього приводу: вухо було червоним, напухло, але найгіршим було не вухо, а те відчуття приниження, яке було пережито. Вухо відійшло, а те приниження, спогад про цю ганьбу, залишився на все життя.

Радянська школа мала виховати покірного слухняного середнячка, виконавця. Їй не потрібні були індивідуальності, лідери, які випирали своєю інакшістю з-посеред загалу. Тому вона продукувала насилля. І було те насилля не тільки фізичним. Адже словом можна принизити не менше і навіть вбити. І цей інструмент завжди був в дії. Ми були дурнями, ідіотами, дебілами, свиньми…

Проте, мудрі вчителі й батьки знають: коли дитині щодня втовкмачувати в голову, що вона тупа, то через якийсь час вона й сама про себе думатиме, що ні на що не здатна. «Садись, тупица, единица!» – ніколи нам, сільським підліткам, не забути російськомовної хімічки, яка не зважала, що працює в україномовній сільській школі, де ні одна дитина до кінця не розуміє хімії на російській мові. Учителька ж наче знущалася з нас і зумисне послуговувалася тільки російською та принижувала нас вже самою своєю зверхністю до нас.

Вбити віру в дитини в себе можна одним тільки словом, емоційним вигуком: «Та хто ти такий? Ти ніхто! Й робитимеш те, що я тобі велю!» І таке чинилося, було чи не на кожному кроці. І дозволялося, і вважалося нормою. Тоталітарна система була скрізь. Навіть удома. Адже коли ми приходили зі своїми протестами проти несправедливих дій учителя додому, наші радянські батьки дуже рідко ставали на наш захист.

«Запам’ятай, дочко, учитель завжди правий. Навіть коли не правий. Тож ніколи не сперечайся. Тихенько послухай і вдавай, що ти з усім погоджуєшся. А своє знай, але на люди не показуй», – таке повчання чула з уст матері не тільки я. Ось вам і те, звідки подвійна мораль.

Та найгірше це страх. Ми, паралізовані страхом, щоразу влипали в парти, коли ручка вчительки російської мови блукала по списку в класному журналі в пошуку чергової жертви… Той страх, і та сформована школою низька самооцінка зіграла з нами злий жарт у нашій долі. Дуже багатьох моїх ровесників саме це зупинило в особистісному рості й розвитку ще тоді, в шкільному віці. Стали за станки, за прилавки, взялися за мітлу, сіли за трактор, а от вищу освіту із класу з 32-охучнів здобули лише четверо, на рівень керівника вийшли двоє.

Відраза до шкільної науки, небажання вчитися – все це бере початок зі школи. Дитина не хоче йти туди, де її не люблять, ігнорують її запити, називають лише за прізвищем, як у казармі, а то й відверто зневажають. Та коли помилку лікаря видно зразу, або ж через тиждень, чи через місяць-другий, то помилки системи навчання й виховання розтягуються в часі й потім від них страждає суспільство.

Щодня інформують нас про крадіжки, вбивства, непомірні хабарі й інші злочини вельможної верстви. А коріння веде до школи, виховання.

Тема шкільних взаємин, психології спілкування між учнем і вчителем, дитиною і батьками складна й багатогранна. І невичерпна. Тому хочеться порадити тим, хто працюватиме над створенням нової школи, не ігнорувати її. Треба згадувати стару школу, окремі випадки й розбирати, аналізувати, обговорювати, багато дискутувати публічно.

«Якщо не зміниться вчитель, нової української школи не буде», – заявив під час одного з виступів перед освітянами заступник Міністра освіти і науки України Павло Хобзей.

Добре, що цю істину розуміють нагорі, добре, що організували курси для вчителів тих першокласників, котрі переступлять 1 вересня поріг вже нової школи. Але є ще таке складне поняття як укорінені стереотипи. Ми можемо розуміти, що так діяти неправильно, але стереотипна поведінка, закорінена в нас, вискакує з нас попри нашу волю й ми кричимо на власну дитину, піднімаємо голос, а то й руку в школі й на чужу, ту, яку нам довірили інші батьки. Стереотип не викорінюється одним махом. Він живе покоління, а то й два-три, допоки його геть витісняє інший стереотип поведінки. От Нова школа й покликана це зробити. Проте педагоги нової школи самі мусять осмислити, винести зі старої школи для себе уроки, корисні висновки.

Коли цього не зроблять – не зміняться самі. Чого тоді чекати? Змін, окрім хіба що нових парт, пофарбованих в яскраві кольори стін і вишиванок, – не буде. Сам учитель передусім має бути гідною, самодостатньою й самовизначеною особистістю, щоб із учителя-ментора перетворитися в друга дитини, її помічника, чи то пак, – проводиря по сходинках знань до успіху. Вчитель сам має бути найморальнішим, найчеснішим, вимогливим передусім до себе, а тоді й до учня. Він повинен бути взірцем найкращої особистості. Лиш тоді має право бути вчителем.

Повага до особистості – ось що має бути в основі нової школи. Без поваги, без надання навіть найменшому права на власний вибір у діях і вчинках, вільна людина не народиться. А має ж бути не тільки вільна, а ще й творча особистість, успішна особистість, позбавлена страху висловити власну думку, не погодитися з думкою учителя й будь-кого.

Дай нам, Боже, здорового глузду, щоб у цій важливій реформі все зробити, як належить і не переборщити, не перетворити реформу в чергову показуху й самохизування.