Тримаю в руках унікальну книжечку кишенькового формату  «Як Москва нищила Україну» (видавництво «Навчальна книга – Богдан), у серії «Magistra vitae».  Це вже друге її перевидання. Перше було здійснене у 1991 році з ініціативи письменника і журналіста Богдана Мельничука і з його ж передмовою. Автор досліджувальних текстів  –  вимушено забутий за прокомуністичного режиму В’ячеслав Будзиновський (1868-1935), уродженець села Баворів, Тернопільського району.

Підзаголовком служать ось ці рядки «На підставі старих українських пісень зладив В’ячеслав Будзиновський». Вперше збірка побачила світ у 1917 році (друкарня Адольфа Гольцгавзена) в столиці Австрії Відні. Відтоді минуло понад сто років, а це унікальне видання ще й досі залишається, на жаль, актуальним. Щоб читачі переконалися у написаному мною, вдамся до переліку тем, які наш краянин вивчив а потім оприлюднив: «Як Москва цькувала татар на Україну», «Хто оборонив Україну від татар», «Як Москва нищила Українську гетьманську державу», «Як Москва нищила Гетьманщину», «Як Москва нищила наших чумаків і селян», «Як Москва вигубляла українське козацтво тяжкими роботами», «Як Москва нищила Україну рекрутчиною», «Як москалі перший раз руйнували Запорозьку Січ», «Полтавський погром», «Як Москва помагала ляхам проти українських гайдамаків», «Як Москва другий раз руйнувала січ», «Як Москва намагалася знищити недобитки козаччини», «Як Москва довела до загибелі Задунайську Січ».

У невеличкій за форматом книжечці, враховуючи те, стільки разів нищилась і переписувалась правдива історія нашої державності і не тільки, надзвичайно цінна і вкрай важлива інформація для сучасного люду. Поміркуйте самі. Для прикладу. Розділ «Як Москва цькувала татар на Україну». Цитую (стиль мови автора збережено): «Думають звичайно наші люди, що Україна увійшла у відносини з Московщиною перший раз тоді, як Богдан Хмельницький 1654 року піддав Україну «під протекцію» московського царя. Се неправильно. Вже 1169 року московсько-суздальський князь Андрій Боголюбський напав на Київ, зруйнував та пограбував його немилосердно, а людей вирізав і взяв у полон. Коли ж коло 1250 р. прийшли зі сходу, з азійських степів, татари й осіли над Чорним морем і в Криму, тоді московські «великі князі», а потім «царі» підмовляли татар раз по раз нападати на Україну. Робили вони се тому, що наш народ слабів і тим легше ставав добичею Москви. Особливо ж діялося се в XV столітті, коли ханом кримських татар став Менглі-Герай (нащадок Чингізхана), що був великим приятелем московського великого князя Івана. Ось так 1482 року за намовою Івана напав Менглі-Герай на Київ, здобув його й ограбив, а зграбовані в Софійському Соборі золоту чашу й золотий таріль послав своєму приятелеві Іванові в дар. Року 1485 і 1487 кримці, знову з намови Івана, пустошать Поділля; 1489 р. вони руйнують Київ і пустошать через півроку Київщину, а 1490 р. нападають на Поділля і Волинь. Отсі напади повторюються опісля рік-річно. Се татарське лихоліття, яке на нас наслала Москва, пригадують нам ще нині народні пісні з того часу. Тяжкі то мусили бути часи, коли такі пісні народ ще й тепер співає. Багато маємо сих пісень, але тут подамо лише дві:

«Зажурилась Україна, що ніяк прожити, –

Витоптала орда кіньми маленькії діти.

Ой! Маленьких витоптала, великих забрала.

Руки назад пов’язала, під хана погнала».

А друга пісня така:

«За річкою огні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А по ногах ланцюг б’ється,

А я бідний з діточками

Піду лісом стежечками».

Судячи з оприлюднених текстів, можемо лишень уявляти, який великий історичний пласт було сховано в «спецсхрони», аби начисто стерти з народної пам’яті істинну правду, натомість підмінити її і знівелювати. Однак, не було враховано важливої деталі: душа (генофонд) українського народу має в собі надважливу сакральну рису: коли туга й біда – складати пісні.

«В’ячеслав Будзиновський – письменник, журналіст, історик, громадсько-політичний діяч, – каже автор передмови Богдан Мельничук. – Для багатьох сучасників це ім’я невідоме, оскільки твори його були заборонені. Історія рідного краю – основна тематика творчості. Освіту здобував у Львівському та Віденському університетах. А починав творчий шлях як журналіст – разом з І. Франком випускав журнал «Товариш». З-під його пера вийшли ґрунтовні наукові розвідки «Культурна нужда австрійської Русі», «Аграрні відносини Галичини», «Рільництво в Галичині». Згодом були надруковані історично-економічні брошури «Хлопська земля», «Хлопським коштом», «Хлопський рай», «Державні будови водні і дороги», «Виборча програма», «Наші права», «Пересторога», «Новітні революції», «Злодійська рука», «Хрунь і чорт», «Страйк чи бойкот», два томи «Історії України» («Княжий вік» та «Литовсько-княжий вік»), а ще – книжки соціально-побутової прози «Оповідання» тощо. Творча спадщина цього непересічного й талановитого чоловіка щедра. І це щастя, що вона дивом збереглася для нащадків. Кілька слів про обкладинку. Творчий задум належить письменниці Ірині Дем’яновій. А  зреалізував його реально і досить вдало художник Володимир Басалига.