Тернополянка Наталія Барнич щаслива на роботі. Вона – не вміє плакати, не дотримується в колективі дрес-коду і ніколи не скаржиться на чоловіка. Працює головним спеціалістом відділу комунікації ГУНП в Тернопільській області. А яка Наталія поза роботою? Про це вона розповіла сайту Про Те.

– На роботі я відповідальна. Як щось треба, розіб’юся, але зроблю. Кайфую від своєї роботи. Колеги іноді о третій ночі можуть скинути мені на пошту фото, щоб вранці мала з чим працювати. У нас дуже класний колектив. З цими людьми можна і працювати, і понадіятися на них, і потанцювати на дискотеці.

– Часто ходиш на дискотеки?

– Якщо мене витягнуть, йду. Не ігнорую. От недавно у Тернополі відкривали нічний клуб і я була з колегами. Просто хотіла подивитися. Ми прийшли, потанцювали, все культурно. Також якось їздила у відрядження до Чорткова. Ми там ходили на дискотеку. У мене є коліжанка, в якої часто збираємося з друзями. Навіть у хаті можемо зробити дискотеку.

– Чоловік легко відпускає на дискотеки?

– У нас ще від початку так було – відкритість і довіра. Йому треба, він іде. Мені треба, я йду. Чоловік не контролює і не каже: «Ні, ти з тими не йдеш». Бувало, ми сиділи з друзями в кафе, відзначали чиєсь день народження, а чоловік міг вночі приїхати по мене і навіть друзів порозвозити додому. Він не обмежує мене в спілкуванні. Взагалі ні в чому. Так само і я намагаюся. Його друзі часто дивуються, що він сидить десь з кимсь, а я не видзвонюю. Навіщо видзвонювати? Це вже як контроль. Я можу подзвонити лише тоді, якщо чоловік поїхав в дорогу чи везе кудись дітей.

– А як щодо стереотипу тої галицької порядної господині?

– Ой. Не галицька господиня і взагалі не, не і не… Мій мінус з дитинства – я страшенно не люблю прибирати. Можу приготувати їсти, можу щось спекти, але щоб почати прибирати – дуже складно себе змусити. Легше піти і попрацювати щось по роботі. Це мій мінус і я це знаю. Не намагаюся себе перебороти.

Я ніколи в житті не мала села. Була дача. Десь у сьомому класі бабця покликала мене на дачу садити картоплю, то я так нила, що вона сказала: «Йди краще додому». Зараз так само. Я працюю, чоловік працює і ми можемо все купити. Не варто гнутися на городі і не знати що там робити заради картоплі.

– Як сприймаєш і чи розумієш стиль життя жінки, яка і на городі працює, і вдома, і сумки важкі носить?

– Я навіть трошки заздрю таким жінкам. У мене знайомі є. Вони приходять додому з роботи і пилинки витирають. По 10 разів на рік вікна миють. Я б хотіла так, але я не така. Мені подобається чистота, але…

– Тобто таким жінкам справді заздриш? Чи це жарт?

– Заздрю, що вони мають таку силу волі прибирати. Я – не можу. Звичайно, приємно, коли все чисто. Я це зроблю, бо треба, але щоби отримувати від побуту задоволення чи щоби робити це кожного дня, цього нема. Вкінці тижня попідкидаю щось, повитирати і все. А є жінки, які кожного дня прибирають. Тоді жінка не бачить життя.

Якщо приходиш додому, бо діти і чоловік без тебе не розігріють їсти і нічого не зроблять, це теж неправильно. Мій чоловік зранку встає і сам собі готує сніданок. Діти також самі щось готують чи розігріють готову їжу. Нема такого, що я мушу зранку встати, бо треба зібрати дітей до школи. Вони самі все роблять.

Вважаю, що жінка повинна за собою доглядати. Мені кажуть: «О, ти йдеш в спортзал, але тре щось вдома робити. Зараз період закруток». Ну, я розумію, закрутки. Я розумію, ще якась робота. Але і на себе потрібен час. Коли жінка тільки в побуті, вона зношується, навіть зовні це видно.

– Але ти вишиваєш…

– Крім вишивання, освоїла техніку макраме, бісероплетіння, різьбу по дереву. Вмію різати по дереву лобзиком.

Я не вишиваю образів. Подобається вишивка на чорній тканині білими і сірими відтінками. Вишила кілька однакових картин Марлен Дітрих, бо друзі замовляли. Там було білого чи сірого більше двадцяти відтінків. Навіть як вишивала перші сорочки малому і собі, не хотіла, щоби було як у всіх. Синові вишила білими нитками на чорній тканині, а собі – на чорній тканині синіми нитками.

– Жінки, яким не вистачає догляду за собою і такого стилю життя, як твій, можуть осуджувати тебе, щоби компенсувати те, чого їм не вистачає. Бувало це?

– Осуджують. Знайомі казали, що, мовляв, ти жінка і маєш щось зробити вдома. А я кажу: «Але я і жінка, яка хоче жити». Відповідаю, але не сперечаюся з цим, тому що розумію, що це мій недолік.

– А чому ж недолік? Може це – перевага?

– Тому що у мене нема, наприклад,  такого, як у традиційній галицькій родині мусять бути щонеділі вареники чи ще щось. Зараз, слава Богу, є господині, які готують ці вареники і їх можна купити. До того ж я не їм цього.

– Є така фраза «А що люди скажуть»…

– Я це не сприймаю. Мені все одно. Навіть до церкви йду тоді, коли мені хочеться посидіти там і помолитися. Просто бачила зі свого досвіду – заходиш до церкви, а люди шушукаються. Це більше в селах. Або йдеш із церкви і чуєш: вона вдягнулася так чи не так, дала стільки-то грошей. Чи треба город прополоти, бо що люди скажуть. Та мені все одно, що люди скажуть. Мені має бути комфортно і має бути комфортно моїй родині і близьким. А те, що хто там щось говорить – хай говорять. Може комусь легше стане.

За останніх півроку я сильно змінилася як внутрішньо, так і зовні. Причина смішна і банальна. Одна людина захотіла мене принизити і написала в приватних повідомленнях не дуже приємні речі, які стосувалися мене. Я їх проігнорувала, але десь всередині вони все-таки засіли. І я вирішила мінятися. Зайнялася собою, змінила стиль життя, почала ставити акценти на правильне харчування та спорт.

– А ця людина, яка писала про тебе неприємності, ідеальна?

– Ні. От власне. Далеко не ідеальна. Мене це зачепило. Я зайнялася собою. Щоденне тренування, спортзал. Почала займатися з тренерами, які були на проекті «Зважені і щасливі». Це щоденні онлайн-тренування вдома.

– Полюбила себе?

– Почала любити себе. Ще не повністю, але вдосконалюся. Раніше навіть рідко фотографувалася, а зараз якась маніакальність з тими селфі.

До речі, не фарбую волосся. Часом надоїдає, бо воно в мене відтінками і всі думають, що фарбуюся.

– Тобто ти натуральна блондинка?

– Так. Завжди хочеться щось міняти. Я неодноразово ходила в перукарню, робила мілірування, але мені нанесуть коричневу фарбу, а воно все змивається. Фарба мене не бере. Так само моя мама не могла пофарбувати волосся.

Якщо чесно, то я не вмію користуватися косметикою. Почала використовувати помаду минулого тижня (сміється). Я ніколи не малювала губи.

– До 38 років не користувалася помадою?

– Ні. По-перше, у мене маленькі губи і я з’їдала помаду. Хоча чоловік завжди казав: «Намалюй губи, тобі так нормально». Я малювала, як збиралася кудись вийти. Виходила з хати, йшла пару метрів і витирала, бо мені було некомфортно. Тепер прогрес, що намалювалася і до вечора ходжу з помадою. Це єдине, що використовую з косметики. Жінки мають якісь креми, туші і тіні. Я не вмію цим користуватися.

– Що для тебе є гроші?

– Головне, щоби вистачило купити поїсти і вдітися. Не голі, не босі – і добре. Я ніколи не писала неправдиву чорнуху, навіть скільки б там не платили. Можу порекомендувати когось, хто так напише.

Звичайно, якщо хороша зарплата, можна більше собі дозволити. Ніколи не ношу з собою грошей. Вони завжди на карточці. Не скажу, що я марнотратна. Цього нема. Але якщо діти чогось хочуть, намагаюся зробити так, щоби в них це було. Хоча діти в мене не вимагають. Як є можливість, ми підемо кудись відпочити, порозважатися чи кудись поїдемо. Як нема можливостей, то нема.

Слава Богу, маю де жити. Це – основне. Хрущовка, але своє житло. Як буде далі, побачимо. Є сім’ї, які перебиваються з дітьми по квартирах чи живуть з тещею і тестем або зі свекром і свекрухою. Мені напевне пощастило.

– А ти жила б зі свекрухою? Адже досить прямолінійна.

– У мене хороша свекруха. Усі часто нарікають на свекрух, ворогують. Я так не можу сказати. Ну, ми бачимося рідко.

–  То може тому хороша?

– Ні, просто вона хороша. Мій чоловік має гарний характер. Така само і свекруха. Вона розуміюча. Як з друзями говорю усе, що я думаю, так і з нею – кажу все, що маю на думці.

– Тобто вона не нав’язує тобі свого способу життя і не повчає, як маєш господарювати тощо?

– Ніколи такого не було. Коли вона може, то помагає. Останні роки я не роблю ніяких закруток. Взагалі нічого.

– Вона не осуджує тебе через те?

– Ні. Помагає. Дає нам закрутки, ту ж картоплю. Хоча ми в селі не докладаємося, бо не маємо часу туди їздити. Чоловік, як може, то їде. Але все одно, свекруха усім, чим може, помагає. І дітям моїм допомагає. Вона понятлива. Знає, що мені палець в рот не клади, що я все одно маю свою думку, якби вона з її думкою не сходилася. Не пхається в наші стосунки.

У нас були певні проблеми в сім’ї, так, що вже думали розходитися. Батьки пробували помирити нас, але потім сказали, що це наше життя. Мовляв, вирішуєте все самі. І все. Так, ми сваримося, потім миримося, але це наше життя і ніхто не втручається.

– Як подолати сімейну кризу? Чи не варто, якщо вона вже є?

– У всіх це є. Я з тих, що давно би вже все відрубала. Я – бунтівник. Як мені не подобається – все, давай розходимося. А от чоловік усе згладжує. Дає мені час, щоби я перебісилася. Ми могли уже сто разів розійтися, але Володя ставиться до всього з розумінням. Напевне тільки завдяки чоловікові, його терпінню, його характеру не розходимося. Ми одружені 17 років. До того ще зустрічалися 4 роки.

Чоловік колись працював військовим за контрактом, був у поліції, має досвід встановлення супутникових камер спостереження. Тепер працює у приватній фірмі. Він любить форму, але зараз відійшов від того. Якщо у побуті порядок для мене дуже складно, то в чоловіка усе має бути чистенько. У нього завжди начищене взуття і випрасуваний одяг.

– Десь прочитала, що коли людина на чомусь дуже зосереджена, наприклад, у релігійних переконаннях або ж у побуті, то життя дає їй людину з протилежними переконаннями і звичками. Якщо хтось дуже любить порядок, то йому трапляються такі люди, які вносять хаос. Таким чином усе в просторі урівноважується. Може щось у тому є?

– Ми один одного точно доповнюємо. Я йому вношу безпорядок як в побуті, так і в сімейному житті. Чоловік каже, що зі мною не можна скучати, бо я кожен день можу щось витворити. От мені бамкнуло щось і я хочу поїхати на море. Сама. Але тепер вже трохи зупинилася. Починаю задумуватися.

Наскільки я важка і наскільки непередбачувана, настільки чоловік мене вгамовує, підтримує і допомагає у всьому.

– Що ти даєш чоловікові? Чомусь же він за тебе тримається.

– Мене теж завжди це цікавило – що я йому даю. Не знаю. Напевно, якось так Бог дав. Напевне він так скерував, що я роблю дурниці, а мій чоловік налаштовує мене і направляє, щоби я менше робила тих дурниць. Може йому потім воздасться (сміється).

– Ти його любиш?

– Так. Люблю і поважаю. Але він мене любить більше. Коли психую, то готова все припинити. А чоловік вміє перечекати. Таких чоловіків напевне вже нема. Мені пощастило. Не знаю, за які заслуги.

У нас ніколи не було такого, щоб я чи чоловік говорили іншим один на одного щось погане. Які б у нас не були проблеми, які б не були конфлікти чи що би там не було, я не буду виносити сміття і казати, що він – скотиняка. Ніколи. Так само і він.

– Ви для себе встановили таке правило?

–  Ні. У нас нема правил. Ми не живемо за правилами. Це якось само по собі. Я не хочу його обмовляти, бо знаю, що він багато для мене робить. Не можу казати щось недобре на свого чоловіка. Він може і може, але не комусь, а мені. Ми намагаємося, щоб і діти не чули, коли сперечаємося. Є пари, які з якихось міркувань розійшлися, а жінка починає – о, який він такий-сякий, бо робив те і те. Я цього не розумію. Що б не було, ви прожили разом шмат життя.

Поважаю чоловіка і він поважає мене. Це – найголовніше у стосунках, саме повага. Любов? Любов – це хімія.

– Про що мрієш?

– Хочу нову квартиру. У нас трикімнатна хрущовка, але не хочеться вже ні ремонт робити, ні ще щось. Квартира маленька, це не те, що теперішні помешкання з новим плануванням. Хочеться, аби було хоча б чотири чи п’ять кімнат – спальня, вітальня, дві дитячих. А найкраще – будинок. Мені чоловік не відмовляє. Я захотіла собачку – є собака. Захотіла татуювання – зробила.

– А яке тату?

– Пір’я на руці.

– Що це означає?

– В індійських племенах пір’я – це сила волі, цілеспрямованість, наполегливість. Воїни в племенах теж прикрашали себе пір’ям.

– У чому твоє найбільше щастя?

– У дітях. Пишаюся ними. Вони самостійні, знають, чого хочуть, добиваються свого. Відкриті і щирі. Дочка у школі іноді за це розплачувалася. Це деколи не подобалося ні вчителям, ні однокласникам. Але діти є такими, як є. Молодці.

– У чому найбільше розчаровувалася?

– Розчаровувалася в людях, яким довіряла. Коли зраджують друзі і знайомі – це найгірше. Але я – щаслива.

Наталія ЛАЗУКА