Спонтанність – запорука успіху

Сьогодні нікого не здивуєш відвідинами закордоння – все ж не совєцькі часи, коли поїздку «за бугор» треба було вимріяти, вистраждати, заслужити бездоганною поведінкою і відданістю ідеалам соціалізму. Тепер жителі прикордонних районів запросто катаються туди-сюди за продуктами для сім’ї чи для невеличкого бізнесу з перепродажу тих же продуктів, часом паралельно з цим підробляють контрабандою спиртного й цигарок. І лише я дожилася (страшно сказати, до скількох літ!) без закордонного паспорта і не покидаючи Батьківщину. Але…

Півтора року тому випадково дізналася, що один знайомий планує виробляти собі біометричний паспорт, щиро вірячи в те, що безвіз Україні таки дадуть. І якщо до цього я ще трохи сумнівалася, чи закордонний паспорт мені життєво необхідний, то можливість «впасти на хвіст» зіграла свою визначальну роль. Дякуючи працівникам Управління ДМС у Рівненській області, малою кров’ю, тобто без багатогодинних черг і нервів (бо ж таких, хто зі самого початку ввірував у безвіз, тоді було небагато) трохи більше як за місяць вдалося усією сім’єю стати власниками омріяних «ксив», які відкривали дорогу у світ широкий. Але випало моєму документу пролежати без діла ще більше року (і не лише в очікуванні безвізу), аж поки життєві обставини й чергова ідея-фікс не підштовхнули до втілення плану «Заробітки у Польщі». При чому, від ідеї до її реалізації аби якийсь місяць минув, зрештою, саме через те, що не відкладала цю справу у довгий ящик, вона й втілилася в життя. Але про все по-порядку.

Дійшовши згоди сама зі собою і домовившись із мамою, що з місяць пригляне за дітьми (хоча це була, швидше, символічна домовленість - мої хлопці й так сиділи в селі від початку канікул), я почала розпитувати знайомих, чи ніхто з них не має досвіду, контактів, можливостей, аби таку порядну й добросовісну працівницю прилаштувати на місяць у найближчому закордонні. Вперше податися далі на Захід я не ризикнула, хоча чула чимало хороших відгуків про Чехію чи Німеччину, які особливо мені подобалися в частині зарплатні – більше ніж у Польщі та й у Німеччині ще й платять у євро. Зупинилася все ж на Польщі, підсвідомо надіючись підучити мову, якою володію трохи краще за Му-му: на відміну від літературного персонажа собачого роду, я можу ще й видавати декілька слів в надії, що мене корінні носії мови як не з першого, то з другого разу таки зрозуміють…

У пошуках роботи і пригод

Скажу одразу, пошуки роботи ще раз засвідчили, що в мене чуйні і готові прийти на допомогу друзі – багато з них дізнавалися в знайомих, у знайомих своїх знайомих, через Інтернет про вакансії у Польщі, давали безліч цінних, ба, безцінних порад, чимало з яких знадобилися… Але не була би то я, якби в останній момент не вирішила їхати із перевізником, про якого нічогісінько до цього не чула і якого в очі не бачила, навіть більше, був він зі сусідньої – Львівської області, тобто, з області, в якій я народилася і провела юні роки свого життя. Більше того, розмовляла і майже домовлялася я із трьома перевізниками – один із них обіцяв хорошу роботу зі збору малини, інший віз на збір вишень, а от третій одразу ж спитав: «Ти плануєш наробитися чи заробити?!»

Я, звичайно ж, по-піонерськи чітко й самовіддано (недарма ж колись була головою ради загону цієї організації) відрапортувала:«Хочу заробити, але я практично мало що вмію! От… е-е-е, тільки якщо малину чи вишні збирати»... «Я ще раз тебе питаю, ти хочеш заробити чи наробитися?», - не вгавав у телефонну слухавку мій невидимий на той час посередник. «А що ви пропонуєте?» «Є вакансії в друкарні, поїхали?!» «А що там треба робити?», - із надією спитала я, бо ж слово «друкарня» не таке вже далеке від слів «редакція», «журналістика»… «Будеш складати канцелярію на стенди й подумки дякувати мені, що не пашеш у полі чи в садку!» Треба сказати, я вже майже погодилася, але все ж взяла тайм-аут до вечора, аби порадитися з родичами. І тут почалося!

Мама моя, котра на городі почуває себе у своїй стихії, категорично була проти друкарні, їй вторила сусідка. Сестра ж і чоловік, навпаки -  наполягали на друкарні, а ні, то: «Сиди вдома і не рипайся! Що, вже тобі так край до млина? Грошей – скільки не заробиш – завжди мало!» В результаті словесних баталій перемогла друкарня, і то не в останню чергу завдяки синоптикам, які на весь місяць малювали страшні хмари і проливні дощі мало не на всій території Польщі. Крім того, чоловік вирішив, що таке щастя, як я, не варто без нагляду відправляти в закордоння, раптом не вернеться. А перспектива самому виховувати двох дітей чи розпочинати шукати нову дружину йому не надто подобалася, тому швиденько зібрав свій похідний рюкзак і став ще готовіший до афери, аніж я.

Тож увечері, перетелефонувавши перевізнику, порадувала його, що клієнтів по факту два, і нам треба працювати разом, не особливо перетруджуючись і не на полі (це було головною умовою чоловіка). Водій одразу попередив, щоб не набирала гору одягу, тим більше поношеного, як у нас люблять ті, хто їде на город. «Робота буде в приміщенні, - сказав він, - там тепло і мухи не кусають, візьми собі пару шортів, футболок. Постелі і посуду не тягни, бо ви ж по біометриці, тобто для прикордонників ви їдете на закупи, максимум – на екскурсію! Якщо немає грошей для перетину кордону, я дам! За дорогу в один бік беру по 120 злотих і по 100 злотих за вакансію! Не переживайте, за два дні відробите й будете заробляти собі в прибуток! Завтра на вечір будьте готові, конкретну годину ще уточню, але не раніше дев’ятої». 

Чесно кажучи, 100 злотих за вакансію було невеликим сюрпризом, бо один із трьох водіїв, з якими я попередньо домовлялася, брав трохи більше за дорогу, але наголошував, що за вакансію не бере, інший за вакансію брав менше. Але ж рішення вже було прийняте, та й мого благовірного ніякими калачами на цілий місяць в город чи на поле не заманиш, що й не дивно, бо народився і виріс у місті.

Мандрівочка пахне

Не буду переповідати, скільки разів перепаковувала свого рюкзака, то складаючи найнеобхідніше, то витягаючи те, що здавалося зайвим. За той день, що ми мали на збори, добряче похолодало (на щастя!), тож поїхала у спортивних штанях, під які не полінувалася піддягнути ще й стрейчеві джинси, що, скажу, забігаючи наперед, добряче стало в нагоді, бо ж погода тижнів зо два нашого перебування більше нагадувала осінню. Зрештою, умудрилася примотати до пояса ще й два простирадла – раптом не буде на чому спати, а зі собою взяла ще й два пледи і наволочки на подушки. Думка про те, що прикордонники запідозрять мене у бажанні попрацювати у їхній країні і висадять на пункті перетину, таки завадила мені взяти кілька життєво необхідних речей, бо, як потім виявилося, ті, хто їхав по біометриці «на закупи», преспокійно перевозили і сковорідку, і каструлю, і взуття у кількості як для сороконіжки. Я ж реально спакувала лише найнеобхідніше і поринула в очікування транспорту.

Десь за годину до обумовленої дев’ятої перевізник попередив, що приїде за нами з 21.30 до 22.00, так що можемо ще добре повечеряти і відпочити. І от ближче до десятої до маминих воріт під’їхав білий бусик. Вже з першого погляду було зрозуміло, що його під пасажирський переробляли з вантажного і що це було давненько. Це, звичайно ж, не вселяло оптимізму, але ж налаштованість і спаковані рюкзаки все ж таки схилили до авантюри. Поки ми вантажили сумки у транспорт, а водій клявся-божився мамі, що «все буде чікі-пікі», пасажири вибралися на перекур, один із них на той час вже був добряче «настроєний і підігрітий» у дорогу, але окрім безпричинного сміху і розмашистої жестикуляції поки нічим себе не видавав.

Попрощавшись із мамою і дітьми, ми втиснулися в бус, де окрім водія, було п’ятеро заробітчан, ще одну дівчину мали прихопити дорогою. Задовго до кордону стало зрозуміло, що поїздка буде цікавою, бо ж у нашого розігрітого спиртним попутника ще дві пляшки чистого спирту у тарі з-під «Спрайту», і «його ж треба випити, бо ж поляки, бля, останнім часом шманають, як не рідні!» Йому до пари намалювався ще один близький по духу клієнт – пішла в хід закуска і випивка, запахи в салоні все більше нагадували ресторан у кінці банкету, сміх ставав все голоснішим і безглуздішим, жарти й анекдоти все відвертіші і дурніші, а вимоги зупинитися «до вітру» почастішали.

Я нібито й не сноб, і людей із гарним почуттям гумору люблю, й сама рада будь-якому приводу повеселитися, але тут гостро почала розуміти, що, Богу дякувати, не стикалася у своєму житті із таким типом чоловіків, і навіть якщо вони будуть останніми представниками цієї статі на планеті, надам перевагу більше з такими й не бачитися… А до кордону ще залишалося години зо дві без зупинок «до вітру», ну і майже три по факту, бо як виявилося потім, сходивши в туалет на заправці, наш клієнт там же заправлявся пивом, і наступні зупинки «на вимогу» траплялися все частіше. Після кожної з них бусик скрипів голосніше, й дедалі очевиднішим ставало те, що задня й передня його частини живуть кожна своїм життям, запчастини теж дзеленчать кожна у своєму ритмі і в своїй тональності. З’явилося передчуття, що таку колимагу можуть не пропустити через кордон, скажу одразу, що воно було не даремним…

На кордоні, майже, як на межі

Вже дорогою від водія (що й не дивно, бо я ще той сусанін), дізналася, що їдемо на Устилуг, там відносно спокійно, бо на Раві (Рава-Руська) «взагалі завал, перегруз і там прикордонники ще ті звірі, особливо поляки». Зрештою, напрям мені був не важливий, головне – результат: омріяний дозвіл на в’їзд у цнотливо-чистому закордонному паспорті. Але, як виявилося, не все так просто. По-перше, остання наша попутниця, яку ми підібрали дорогою, виявилася колишньою  кохан(к)ою нашого буйного пасажира. Тож окрім масних жартів й анекдотів до репертуару додалися ще й любовні зізнання, поцілунки та зітхання. Під такий акомпанемент про перетин кордону особливо переживати не було коли…

Аж поки бус не зупинився й усі дружно не ломанулися в магазинчик за спиртним і цигарками – тоді і стало зрозуміло, що до кордону рукою подати. Водій перепитав мене й чоловіка, чи веземо ми зі собою горілку й папіроси, на наше заперечення, сказав: «Значить, уже везете, я візьму на вас!» По ходу він роздав усім, хто їхав по біометричному паспорту, по 500-800 злотих, бо польські прикордонники обов’язково захочуть перевірити наявність коштів «на закупи», й по три пачки цигарок (спиртне передбачливо не став розподіляти між нами, бо не факт, що у всіх вціліло би). Хтось побіг у невеличку конторку – купувати страховку, про яку, до речі, ніхто ні разу не згадав ні в Польщі, ні в Україні. Загрузившись у транспорт, досить горбатою дорогою під’їхали до нашого прикордонного поста.

Звідти вийшла миловидна дівчина у формі, зібрала наші паспорти, вдивляючись в обличчя і порівнюючи із фото у документі (не знаю як, але сумнівів щодо того, що паспорт мій, не виникло ні разу і ні в кого, хоч ще при його отриманні на руки я довго сміялася з фото й була впевнена, що з ним мене за кордон не випустить ніхто і ніколи). Так само легко ми пройшли й нашу митницю. І тут почалося! По-перше, те, що ми вже у зоні відповідальності Польщі, першою повідомила нас рівненька заасфальтована дорога. По-друге, прикордонник був холодно ввічливий, акуратно одягнений і спортивно підтягнутий.

 Фото М. Іщук

 Фото М. Іщук

Він зібрав наші паспорти, ще раз уважно вивчив співвідношення фото у паспорті і фейсів їх власників, залишившись задоволеним тим, що всі їдуть саме по своїх документах, почав огляд авто. Найперше, його здивувало те, що пасажири їдуть не пристебнуті (про існування пасків безпеки на (під? за?) наших сидіннях ми й не підозрювали, не казав пристібатися й наш водій). А от наявністю і станом саме цього автомобільного приладдя наш перевіряючий зацікавився у першу чергу – і зразу ж стало зрозуміло, що не дарма. Перший же ремінь залишився у руках прикордонника!!! На що водій почав запевняти, що вони справні, зараз він все зачепить назад, що нічого страшного нема… Всі оці словесні переливи не справили на стража кордону жодного враження.

«От і приїхали…», - подумалося печально.