Восени на ринку відчувається пожвавлення. Городяни закуповують овочі для приготування на зиму аджики чи лечо, а у промислових рядах йде примірка теплого одягу та взуття. Адже попри теплий, по суті літній місяць вересень, жовтень приніс холод.

Йдучи поміж торговими рядами ринку Дикого, намагаюся з’ясувати у підприємців, як їм живеться, чи є змога вкладати у розвиток.

Звертаю увагу на чорнявого лівійця Шарахмана. Як виявилося, чоловік на ринку Дикого працює з початку його існування, давно громадянин України, має дружину українку, дітей і українською мовою оволодів вже досить добре.

- Спершу, як відкривав свою торгівлю, то тут нічого не було – поле. Кредит брав, щоб придбати контейнер і все необхідне для торгівлі. Давно вже кредит погасив, став підприємцем і ось працюю, – розповідає Шарахман.

- Коли було легше? – запитую.

- Як долар був стабільним. А як стрибнув, то стало тяжко, – відповідає підприємець.

Усе ж чоловік усміхається, ім’я своє назвав, та й до знімки став.

Підприємець Шарахман. Фото Людмили Марчук

Інші підприємці, до яких я звернулася із запитаннями, такими сміливими не були, імена називали, але без прізвищ, а фотографуватися здебільшого відмовлялися.

Ірина на ринку Дикого також давно – із 2008-го.  Вона оптимістка.

- Працювати можна. Аби не гірше. Все ж від нас залежить. Якщо людина хоче працювати, вона працює.

Проте коли порівняти теперішнє життя на ринку з довоєнним часом, то зізнається, що все ж між тим, що долар був 8 гривень, а що 28 – є істотна різниця. І це суттєво вплинуло на все.

На податківців рівненські підприємці не скаржаться, а лиш на податки, бо вони дуже високі.

- Живемо від 1-го до 1-го, коштів на якусь заначку нема. А раз нема прибутку, то нема й розвитку. Дуже сильно вдарило по нас підняття мінімалки. Довелося позвільняти найманих працівників, – розповідає пані Ніна.

Підходжу до гурточка підприємців поміж рядів з одягом.

- Чи могли б ви так спрацювати, щоб за рік-два придбати собі магазин? Чи є така перспектива? – задаю спеціально таке гротескне питання, щоб зачепити, викликати на відвертість. У відповідь – гучний сміх. Сміються всі.

Фото Людмили Марчук

- Добра реакція. Раз почуття гумору не втратили, значить ще не все втрачено, – думаю я й веселюся  разом з ними.

- А хто ж супермаркети зводить? То часом не ваші? – питаю.

- Та то ті, що у Верховній Раді засідають! – відповідають мені підприємці.

 Віктор скаржиться на дуже великий відтік українців за кордон. І не тільки найманої робочої сили, яка донедавна ще працювала на цьому ринку, а й самого покупця. Регулярні покупці пропадають на півроку, а коли приходять, то кажуть, що були за кордоном і потреби їхні від цього вже помінялися.

- А ви самі за кордон не збираєтеся?

- Ні. Треба вдома піднімати бізнес, а не поляку економіку будувати.

Фото Людмили Марчук

Резюмував відповіді на мої питання Сергій Сивіцький (на фото).

-  Дуже багато людей виїхало за кордон – це по-перше. А по-друге, значно зменшилася купівельна спроможність. Народ наш обіднів. Змін до кращого поки що не спостерігається. Хоча й нарікати нам, мені та всім підприємцям, які тут працюють, не можна. Якусь копійчину ми тут все ж заробляємо. Я не звик жалітися. Але… Які ж прогнози? Що далі? Дивимося в бюджет – на 2019 р. заклали на 29, 4. Навесні уряд Гройсмана розмитнював 2,5 за кг. Як дивимося, останній товар прийшов вже за 5,3. А це більше 100 відсотків! І це вже аж занадто. А за цим  йде тарифікація, що тягне підняття платні за пенсійний фонд і т. д.. Вважаю, що зробили дуже велику дурницю. Якщо розмитнення подорожчало, то я ж тут на своїй ятці не поставлю ціну відповідно вдвічі вищу, бо ж у мене тоді ніхто нічого не купуватиме. Тож виходить, що урізаєш від свого доходу.

Згадую свій давній досвід, як я ще 17-річним  хлопцем їздив у Польщу торгувати. Наймолодшим був у групі. Заїжджаю в базарчик, там стоять працівники податкової та інших відповідних установ і питають: «Скільки пан торгувати буде? Чим буде торгувати?» Дивляться, папери мені виписали. Я купив легально документи, заплатив податок і спокійно стою торгую. А що у нас? Самі високопосадовці заганяють бізнес у тінь. І чим далі, тим гірше. Бо таке накручування податків невигідне нікому. Йде ж підвищення цін на все інше. От, за газ знову піднімають.

- Що треба зробити, щоб стало краще? – питаю в Сергія Сивіцького.

- Аби нас не чіпали, – відповідає підприємець. – А на перспективу треба, щоб у державі запрацювала економіка, стали конкурентоспроможними підприємства, на яких би були б створені робочі місця з доброю заробітною платнею, тоді половина підприємців не мерзли б на ринках. І молодь не утікала б у інші держави.

- Скільки відсотків від прибутку у вас йде на всі виплати? – цікавлюся в пані Тетяни.

- Половина. Десь хіба 50 відсотків йде на сім’ю. Як у кого. В кого є наймані продавці, то ще більше відрахувань, – відповідає жінка.

- Що треба зробити, аби стало легше жити?

- Дати людям кращі зарплати. Як люди будуть багатшими, стане краще всім, – каже Тетяна.

 Що ж, слушно. Влада теж таке каже. Лише попри заяви влади про «покращення», Україна за даними Світового банку чомусь посідає 80 місце серед 190 країн світу у рейтингу щодо легкості ведення бізнесу. Тоді як Німеччина займає 17 місце, Польща – 24, Франція – 29, Італія – 50.

За останній рік Україна за рівнем податкового тиску опустилась на одну сходинку нижче та займає 107 місце в загальному рейтингу. Як зазначається у цьому рейтингу, найгірший рейтинговий показник України – вирішення проблем неплатоспроможності (149 місце з-поміж 190 країн), яким досліджуються часові та фінансові витрати, а також кінцевий результат процесу вирішення питань неплатоспроможності підприємства.

Фахівці зазначають, що наразі в економіці України склалася катастрофічна ситуація.  Контрольованій олігархами владі вигідне існування неконкурентного середовища, ускладнення правил ведення бізнесу, постійна зміна цих правил для створення нових корупційних схем та повна відсутність відповідальності держслужбовців за збитки, завдані підприємцям. 

Хіба не такі обставини й спонукають людей шукати кращої долі за кордоном?