Є люди, сторінки життєпису яких можуть слугувати наочним посібником тих чи інших історичних подій, учасником, свідком яких вони були. Одна з них – Ольга Гордіївна Калинюк (Матвійчук) із Млинова, яка мешкає в мікрорайоні Муравиця. Народилася 7 січня 1926 року в Головчицях. Але дата народження на Різдво Христове жодних преференцій їй не дала, хоча жінка була очевидцем багатьох миттєвостей історії нашого краю та України.

Ольга Гордіївна Калинюк (Матвійчук). Фото автора

Польсько-український конфлікт

У Головчицях мешкали два поляки на прізвища Топіло і Заремба. Перше знайомство з польськими традиціями в Ольги відбулося на уроці в першому класі. Учитель взяв олівця і, демонструючи його дитині, запитав:

– Цо то єст?

Ольга, не довго думаючи, відповіла:

– Карандаш!

– То єст олувек! – гримнув учитель і так крутнув за вухо, що в дівчинки аж кров пішла. Дітвора поінформувала маму Ольги і та невдовзі була в школі.

– Я нє хцялем, – виправдовувався горе-викладач.

– Зважайте, пане кєровнік, – попередила його ненька. Більше таких непедагогічних прийомів він не застосовував.

Отож пан Топіло дружив із Гордієм Матвійчуком. А ось пан Заремба мав складний характер і в нього постійно виникали конфлікти з місцевим людом. Особливо напружені і навіть неприязні стосунки склалися між Зарембою і Григорієм Матвійчуком – дядьком Ольги і рідним братом її батька.

Влітку 1943 року Оля разом із молодшою на два роки рідною сестричкою Надійкою вмостилися спати в хліві на вишках. Посеред ночі почули, як хтось по драбині до них добирається.

– Дівчатка, впустіть! – тихенько прошепотів.

То був дядько Григорій. За хвилин п'ятнадцять-двадцять у садку з’явилися німці з поляками, а тоді почали грюкати прикладом у двері. Батьки вийшли на подвір’я. Тата та маму з маленьким Васильком повели невідь-куди. Гітлерівець намагався потрапити і на вишки, але вхід туди був закритий і він дав годі. Власне, поляки за підтримки німців шукали саме Григорія Матвійчука, оскільки не знайшли, то забрали брата Гордія.

До колони невільників намагалася добігти і Ольга, але якийсь сердечний німець показав кулак: мовляв, тікай звідси, бо буде біда. Зрозумівши, що людей чекає страта, мама Ольги в сльозах і розпачі почала апелювати до Заремби:

– Чи ж мій чоловік вам не орав поле, чи колись не послухав, чи, може, щось погане вам  вчинив!

– Ніц нє робіл поганего, алє пуйджє брат за брата, крев за крев, – пояснив Заремба.

Жодні вмовляння не подіяли і людей стратили біля М’ятина. Звісно, тоді ніхто не знав, що через багато років протистояння між поляками і українцями назвуть Волинською трагедією…

Чуже золото щастя не приносить

У 1942 році мама прилаштувала старшу доньку в кравецьку майстерню в Дубно, якою заправляли євреї. Коли гітлерівці почали полювати на євреїв, то одна зі швей звернулася до Ольги:

– Олю, заховай мене кудись! Я тобі дам золота!

Де могла дати їй притулок дитина, яка і сама не мала кутка в місті? А на слова про золото половчанка майже не зреагувала, бо закарбувала в пам’яті мамині слова про те, що чуже золото – прокляте і щастя нікому ніколи не принесе.

Одним словом, Ольга не відгукнулася на просьбу дівчини-єврейки.

Минули роки. Якось у Дубно Ольга зустріла свою знайому зі швейної майстерні – та вже була з чоловіком. Вловивши мить, коли знайома залишилася сама, Ольга поцікавилася, хто ж дав їй притулок під час воєнного свавілля окупантів.

– Добрі люди з Рачина. А ти мене не хотіла підтримати.

Але ці слова жінка вимовила без образи і озлоблення. Мабуть, добре розуміла, що тоді їй у Дубно не могла допомогти дівчина, яка й сама була тут була на пташиних правах.

Між совєтами і німцями

А коли лінія фронту у 1944 році проходила нашими теренами, вісімнадцятирічній Ользі Матвійчук спало на думку випустити з хліва коней, аби не згоріли після потрапляння снаряда. Власне, хлів вже почав горіти, але дівчина встигла відв’язати пару вороних, якими так гордився тато і які возили під вінець не одну пару молодят в Головчицях і навколишніх селах. Якраз у цю мить зайшов гітлерівець із пістолетом і трішки – німецькою, трішки – польською почав допитуватися, «цо робє глупа дівчина». На цей діалог нагрянула бабуня і забрала внучку.

Невдовзі з’явилися три совєтські вояки.

– Гдє здєсь нємци?

Почувши відповідь, подалися далі. Натомість прийшов поранений солдат і просив, щоб йому перев’язали руку. Ольга знайшла шмат сорочки і надала першу медичну допомогу. Згодом солдат пішов туди, куди і його троє попередників.

А в Матвійчуків згорів не тільки хлів, а й хата, відтак довелося тулитися в кутках близьких і далеких родичів, допоки вже після війни спорудили власну хатину.                                                                                                                                          

Як бранка №0917 за 17 карбованців доїхала з Сибіру до Дубна

У 1948 році Ольгу Калинюк арештували за те, що зналася з бандерівцями. Навіть сьогодні, коли на цій темі можна було б заробити якийсь політичний чи іміджевий капітал, вона щиро зізнається:

– Приходили в хату люди і просили їжу. Хто вони були –  я і досі не знаю…

Слідчий все допитувався:

– Носила їжу бандерівцям?

– Якби й ви прийшли, то і вам дала б поїсти… – Так реагувала на його прискіпування дівчина з Головчиць.

Засудили головчанку на 10 років. Під жорсткий прес радянської каральної системи потрапила і сестра Надія.

Українські дівчата сплавляють ліс. Фото з мережі Інтернет

Ольга Матвійчук відбувала покарання на півночі неозорого  СРСР і в Сибіру. На куфайці  – на спині й спереду був проштампований номер бранки: 0917. А про нелюдські страждання, напівголодне існування, важку роботу на лісоповалі, душевні муки годі розповідати. Ольга мала вперту вдачу і не знала страху, за що неодноразово потрапляла в карцер чи камеру-одиночку.

А коли надійшло довгождане звільнення, то охорона не дозволила навіть переночувати в таборі  – приютили на ніч чужі люди. Цікаво, що на дорогу Ользі Матвійчук за багаторічну роботу на лісоповалі виділили аж 17 карбованців. І куди вона могла за ці гроші доїхати?

На щастя, зустрілися троє українців, які поверталися додому з золотих копалень. Вони за власні кошти довезли дівчину зі станції Решота в Сибіру аж до Дубна.

– Таких добрих і порядних мужчин більше в житті не зустрічала, – стверджує жертва сталінського терору.

Чотири побачення – і весілля

Після повернення в рідні краї колишній невільниці складно було адаптуватися до тодішніх умов життя. Їй здавалося, що в неволі люди були добріші, інколи навіть конвоїри чи наглядачі випромінювали світлі промінчики життєвої надії й людяності. Перепади настрою тривали довгенько.

Якось на весіллі на неї заглядався гарний парубок Іван Калинюк. Ольга на нього не звертала уваги, хоча він намагався постійно потрапляти в її поле зору. А якось прийшла додому і побачила його із закривавленим обличчям: мовляв, невдало впав на дорозі. Принаймні, так пояснив хатнім. А, може, це був такий собі парубоцький спец прийом? Йому надали першу медичну допомогу. А коли Іван оклигав, то почав присікуватися до дівчини: мовляв, де так довго була? Хоча ці дорікання нагадували веселий розіграш дівчини, яка була невдоволена таким спілкуванням.

Ольга та Іван Калинюки. Фото автора

А тепер, так би мовити, весільна статистика: лишень  чотири побачення вистачило Івану та Ользі, щоб переконатися: одне без одного не зможуть більше жити. І побралися на десятки років колишня невільниця пріснопам’ятного ГУЛАГУ і молодший за неї парубок.

Як парубок долав нелегально кордон і за те відсидів у тюрмі

До речі, Іван Калинюк також потрапив під жорна  каральної радянської системи. Щоправда, засудили його на 8 років за те, що нелегально хотів перейти радянсько-чехословацький кордон. А передісторія цієї події така. Сестра Івана Калинюка вийшла заміж за чеха Берона і переїхали вони в Чехословаччину на постійне місце проживання. Відтак Івану захотілося побачитися з нею, а  щоб уникнути тривалої документальної тяганини, вирішив нелегально перейти кордон, за що  його й покарали. Врешті, невідомо, чи його пустили б у ЧССР, навіть якби зголосився легально туди поїхати.

У цій історії є ще один хвилюючий сюжет. Мама Івана продала хату, корову та інше майно і за виручені гроші поїхала на побачення до сина, де він відбував покарання. Кілька місяців там перебувала, а тоді повернулася додому. Купила хату, згодом – придбала корову, нажила інше майно…

Ольга та Іван Калинюки прожили довге, цікаве і насичене всілякими подіями подружнє життя. Більш як десять років тому глава сімейства відійшов за межу вічності. Дружина в 92 роки тішиться білим світом у родинному  затишку внуків сестри Наді. А ще живе спогадами буремної й складної молодості, які ніколи не вивітряться з пам’яті…