У п’ятничний вечір у «третьому» тролейбусі справжнісінький переполох — змерзлі й змучені від довгого чекання люди стурбовані оголошенням водія. Гучномовець гуркоче «Через комбайновий завод!» — і розгублені пасажири не знають, чи то їм вертатися на зледенілу зупинку, чи сідати у крісло й надіятися, що рогатий таки довезе їх додому.

Кондукторка у зимовій куртці поверх синьої уніформи розгубила усе терпіння, але вкотре пояснює — на дорозі щось трапилося й тролейбус з’їжджає зі звичного маршруту. І взагалі петлятиме довго. Спочатку зверне на вулицю Бродівську, потім до «Епіцентру», комбайнового заводу, але врешті-решт, обіцяє жінка, доберемося до «Аляски», до «Подолян».

Пасажирів одразу відчутно меншає. Переді мною — вдоволений сивий чоловік. Вдоволений, бо йому якраз потрібно до «Епіцентру». А тут, бач, — неочікуване везіння. Він не втримується та ділиться радістю з жінкою у червоній куртці.

— О, то вам сьогодні випав щасливий білет! — сміється до нього пасажирка. — Побачите, що ще втрапите в «Епіцентрі» на безкоштовну акцію! Бо ж везучий день значить.

На наступній зупинці у тролейбус заглядає дівчина. Вслухається у сварливий гучномовець.

— То він їде до «Універсаму» чи ні? — несміливо перепитує присутніх.

Сивоволосий чоловік із жінкою переглядаються. Вони й самі до пуття ще не з’ясували куди прямує ця «трійка».

— Мабуть, їде, — врешті зітхає тернополянка. — Хоча, ні, ні, чекайте, може він туди й не повертатиме.

Та тільки-но дівчина робить крок, аби зістрибнути зі сходинки, дверцята, як у фільмі жахів, з хряскотом закриваються. Зупинка залишається позаду, а зимові сутінки щільніше обліплюють підтоптаний скрипучий тролейбус.

— Оце-то я вляпалася! — розчаровано зітхає пасажирка.

Надходить кондукторка. Уточнює, що рогатий таки довезе дівчину до місця призначення. Проблема тільки в одному: коли?

— За скільки часу? — знову перепитує дівчина змучену кондукторку.

— Хіба ж я знаю? — відповідає та. — Звичний маршрут проїжджаємо за годину й тридцять п’ять хвилин. А сьогодні, звісно, все буде довше. Бідолашна смутніє ще більше.

Та ще й тролейбус просувається по дорозі, наче гусениця, бо застряг у корку. Мої ноги змерзли до неможливості, а дихання випурхує з рота сивими клубочками Холод. Холодище.

Задоволений пенсіонер та жінка у червоній куртці вже розговорилися про тролейбусні маршрути. Бо дорога, а ще пригода, навіть найдрібніша, найменша зближують незнайомців.

Краєм вуха слухаю їхню бесіду про нововідкриті тролейбусні лінії міською промзоною, а сама вглядаюсь у темноту останнього листопадового дня за вікном. І раптом уявляю собі, як ця старенька «трійка» необачно губиться у підсліпуватому майже зимовому вечорі й перетворюється на тролейбус-привид. Справжній тернопільський тролейбус-привид, що самотньо блудитиме окраїнами міста. Блукатиме майже закинутими, безлюдними, ледь не польовими дорогами. З ось такими блідувато-білими вогниками запотілих вікон та жменькою пасажирів, що так ніколи не втраплять додому. «Трійка» траплятиметься запізнілим тернополянам, що виглядатимуть транспорт на спорожнілих зупинках. За нею полюватимуть любителі містики. Але марно. Рогатий ніколи так і не відкриє нікому своїх хряскітливих дверей.

— Що це? Він же не повернув на Бродівську! — схоплюється пенсіонер і розганяє мої потойбічні фантазії.

Справді, тролейбус прямує за звичним маршрутом.

— Тіштеся, відремонтували уже ту дорогу! — підходить до нас кондукторка.

— Отакої! — співчутливо киває головою до чоловіка пасажирка в червоній куртці. — Як же так? Ви впустили свою фортуну! Однісінькому серед усіх треба було до «Епіцентру» — і на тобі!

— Але всі решта нарікали на ті мандри. Вам єдиному не пощастило, зате іншим, он навпаки поталанило, — розраджує чоловіка кондукторка.

— То й слава Богу. Хай завжди так і буде, — він добродушно посміхається. Готується до виходу.

— Обіцяю, вам таки ще щось подарують у тому «Епіцентрі», — наостанок каже йому пасажирка.

— Точно-точно! Миколайчика подарують, — і собі піджартовує стомлена кондукторка.

А чоловік вже ступив на тротуар, махає нам усім на прощання рукою і бажає доброго вечора. Вкотре хряскають дверцята. Прямуємо далі. Жінка у червоній куртці, виявляється, живе на «Алясці». Як і я. Ура, чимшвидше додому. Відігрівати промерзлі ноги.

Мар'яна Бобрівець