Багатодітна родина Ільчишиних із Підволочиська воює у зоні АТО. Коли старші з родини поїхали спочатку на Євромайдан у Київ, а тоді воювати в АТО, дві молодші донечки-школярки Яринка та Оксанка під наглядом родичів залишилися вдома.

Батько, Андрій Ільчишин, (позивний «Святий») воював  на сході 4 роки, мама, Олена Ільчишин-Грех,  (позивний «Вишня») – 1 рік, 10 місяців, син Андрій Ільчишин, (позивний «Правий») –  2,5 роки, пише Свобода.

— Коли нас запитують, чому ми втрьох з однієї сім’ї пішли на війну, чіткої відповіді нема, – розповідає подружжя. –Сказати, що це на сто відсотків усвідомлене рішення, було б неправильно. Але і спонтанності теж не було, бо ми дуже любимо Україну, бо знали, що війни з Росією не уникнути. Найкраще на це запитання відповів наш син: "Таке виховання. А що ви хотіли?. І це найбільше наближено до правди, бо історично боротьба українців ніколи не припинялася, а ми – українці…".

Андрій старший…  майже француз

Родина Ільчишиних ще до Другої світової війни мігрувала з України у Францію. А після війни, під впливом радянської  пропаганди, повернулася в Україну. У родині навіть побутує легенда, що пливли до совітів на кораблі разом зі співачкою Едітою П’єхою.

Батько Андрія Ільчишина народився у Франції. Коли з родиною їхав в Україну, мав 14 років, тому пам’ятав багато. Сім’я пройшла так званий карантин у Запорізькій області, де змушена була усе привезене майно обміняти на хліб.

У  1989-му Андрій  пішов служити в армію, потрапив в Іркутську область. У той час розгорталися події, що згодом призвели до розпаду  СРСР. З дому доносилися різні звістки. Сестра однією  з перших привселюдно знищила комсомольський квиток.

У переддень референдуму про незалежність України Андрій  Ільчишин повернувся  додому.

— У 1992 році вступив в УНА-УНСО, – каже пан Андрій. – Наші вишколи транслювала російська програма «Взгляд». Така увага росіян була прикута до унсовців через воєнні дії у Грузії, Чечні, Придністров’ї.  В Україні тоді відбувалися події, які передували сьогоднішньому утворенню єдиної помісної Православної церкви. Варто пригадати похорон Патріарха Володимира, так званий Чорний четвер.  Я був учасником цих подій у 1994 році в Києві. А перемогу  з наданням томосу Україна святкує лише тепер.

Моя сім’я брала активну участь у Революції Гідності, а коли ворог ступив на східні території держави, ми пішли захищати Батьківщину.

Першим у родині  добровольцем став батько, залишивши роботу в «Укртелекомі»,  де працював разом з дружиною. Він закінчив Київський держуніверситет телекомунікацій, вона – Львівський коледж електрозв’язку, а  нині заочно навчається у Києві, відвідує і семінари з реабілітації.

Влітку  2014 р. батько Андрій добровольцем пішов у «Курінь УНСО» у складі 54-ї розвідувального батальйону на посаду начальника польового вузла зв’язку. Бої сняться йому донині.

У 2015 р. Андрій Богданович поїхав у Київ на офіцерські курси, після яких  став начальником зв’язку батальйону.

Олена вирушила  в АТО провідати чоловіка, там і залишилася…

Олена Ільчишин-Грех приїхала в АТО до чоловіка і залишилася діловодом, молодшим сержантом  служби пально-мастильних матеріалів.

— Мій дідусь по батьковій лінії знав кілька мов, багато читав, в юності був учасником різних національних товариств, – каже Олена Євгенівна. – Коли Німеччина напала на Польщу у 1939 р., пішов добровольцем у польську армію і потрапив до німецького полону. Бабуся залишилася з маленькою дитиною і прикутими до ліжка свекром і свекрухою. Важко було, але чоловік сказав: «Я йду Україну визволяти». І вона чекала 6 років. Їй цього року виповнилося 95. Вона пам’ятає, як знущалися над українцями і поляки, і совєти. Цього року, на жаль, хвороба забрала життя моєї матері. А чоловікового батька-«француза» ми поховали у 2014 р. Він помер, коли син пішов в АТО.

У 1991 р., після проголошення незалежності України,  дідусь по батьковій лінії  врочисто заніс у хату довоєнну, заборонену совєтами літературу, і згорнутий синьо-жовтий прапор, котрий переховував з 1939-го.  Він свято вірив, що Україна стане вільною. Отож і в мене, і в чоловіка родини патріотичні і таке ж виховання. Що передали і нашим дітям.

Життя моєї родини тісно пов’язане і з церквою. Чоловік у 1990-х став на захист УГКЦ. Батьки були хористами, а рідний брат,  Руслан Грех, –  священиком  греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Разом з парафіянами багато допомагав атовцям.

Андрій-молодший поїхав на схід, як тільки йому виповнилося вісімнадцять…

Андрій,  залишивши Львівський держуніверситет,   став третім з родини бійцем на сході України.  У 18 років пішов добровольцем  у «Курінь  УНСО», що вже  перебував у  складі ЗСУ  (131-й окремий розвідувальний батальйон). Як розвідник-кулеметник потрапив спочатку на маріупольський напрямок, брав участь у визволенні  Широкине Донецької області, з  травня 2016  р. по травень 2017 р. воював  на Луганщині. Служив  в окремій  роті розвідки 28-ї окремої механізованої бригади, у  складі якої був  під Волновахою Донецької області.

Незважаючи на молодий вік, до війни був  готовим. Адже,  будучи членом молодіжного крила УНСО, проходив  вишколи з 12 років, багато почерпнув і від батьків-бійців.  Нагрудний знак «Учасник Євромайдану» отримав, навчаючись  ще в одинадцятому класі Підволочиської гімназії ім. І. Франка.

— Коли ми були в АТО,  – каже Олена, –  до дочок з погрозами телефонували невідомі з непідконтрольних територій, шантажували, залякували.  Ми ж   знали, скільки коштують наші  життя – за кожного з нас убитих було… озвучено  розцінки.

Намагалися розфарбовувати будні

— Ми з сім’єю намагалися бути активними, – каже Андрій Ільчишин, – ще до війни брали участь не лише у громадсько-політичному житті, а й у культурно-спортивному і Підволочищини, і області, і України. Про нас казали, що Ільчишиних всюди багато –   на спортивних змаганнях,  на концертах,  на масових заходах. Олена в «Укртелекомі»  профспілку очолювала.

— Одружившись, ми завжди прагнули розфарбовувати будні, – додає Олена. – Діти наші друкувалися у різних виданнях, виступали на районному радіо, організовували розваги для інших. Перший кліп  Яринки «Панна-сонечко»  ми записали, коли їй  було лише 7 років. Автор слів та музики Уляна Маліцька. А пісня–реквієм УНСО  «Три тисячі років йде наша війна»,  де є такі слова:  «Моліться за нас, ще живі вороги», звучить у виконанні нашого сина Андрія в Інтернеті. Андрій  – талановитий хлопець, у нього гарний голос, закінчив  клас сопілки,  в АТО співав бійцям під гітару.

Після війни

У  травні 2017  р., після смерті мами,  Олена змушена була  повернутися до дочок. Нині Яринка навчається у 10  класі Підволочиської школи-гімназії, Оксанка – першокурсниця Львівського торгово-економічного університету.

Син Андрій у березні 2018 р. звільнився за станом здоров’я,  перевівся зі Львова на географічний факультет у ТНПУ ім. В. Гнатюка, одружився. Але контузія та травми нагадують про себе – нині він перебуває на лікуванні у Львові.

Цього року у  переддень Дня Незалежності додому повернувся і батько Андрій. Він пішов на роботу в «Укртелеком». А от мама та  син поки що без роботи, і пропозицій нема. Аналогічно і щодо забезпечення земельними ділянками.  Отримавши одну, чують лише: «Три наділи землі. А чи не забагато буде?»

Звичайно, війна не минула безслідно для їх здоров’я. Однак домогтися грошей на безкоштовне лікування – це велика проблема. Оббивають пороги не для себе особисто, а для усіх,  хто був в АТО. Їх дивує ставлення до воїнів-атовців тут,  у мирному житті.  І не лише дивує, а й сильно  обурює…

Як розповіло подружжя, виживати вони навчилися, тепер знову вчаться просто жити. Коли воювали на Луганщині, то отримали повідомлення, що виграли американську Грін-карту.  А за президентства Леоніда Кучми мали можливість отримати політичний притулок у Франції (на Андрія-старшого була заведена кримінальна справа за  участь у політичних акціях).  Однак вони залишилися вірними України, тому що люблять її по-справжньому.