Антон Побережний — студент одного з надзбручанських коледжів. Попри навчання, не втомлюється працювати. Знаходить час і для подо­рожей. У свої 20 років встиг побувати в Австрії, Угорщи­ні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Італії. Не так давно повернувся зі Швеції. Їздив, щоб на світ подиви­тися і заробити у ньому. Як розповів нам цей молодий мандрівник, «своя копійка» потрібна, щоб не сидіти у батьків на шиї, почува­тися фінансово незалеж­ним. Похвальне прагнення «комп’ютерного» покоління!

Як романтичний впертюх до Стокгольма добирався

Найперші свої євро Антон за­робив на автомийці у Варша­ві, де у перерві між семестрами працював близько трьох міся­ців. Робота не була складною. Отримав задоволення, вивчив польську мову. А головне — до­дому повернувся не з порожні­ми руками. Незабаром за ске­руванням свого навчального закладу порайзував до Німеч­чини: на фабриці фасував кон­сервовані продукти. З часом розім’яв юнацькі м’язи в Італії, де живуть сестра та інші родичі.

Аж ось настала черга пізна­ти Швецію. Поїхав туди на свій страх і ризик, з біометричним паспортом прихопивши найне­обхідніші речі і легку перекуску. Роботу вирішив шукати вже на місці. Був упевнений, що занят­тя для своїх рук знайде за ого­лошеннями — благо, з англій­ською все о’кей, пише Високий Замок.

— Батьки не відраджували від цієї поїздки, — згадує Антон. — Знають: якщо я маю якийсь план, то марно мене відбивати від нього, свого неодмінно до­сягну. Трохи є впертюхом, мало кого слухаю — це одна з моїх проблем. Прислухаюся найпер­ше до свого серця…

Гроші на поїздку студент по­зичив у тітки. Через сервіс BlaВlaCar знайшов попутне авто до Варшави. У тамтешньому ае­ропорту імені Шопена взяв кви­ток до Стокгольма, і за якусь «годину з копійками» був на там­тешньому летовищі Скавста. Там випадково надибав земляків-українців, які теж подалися на за­робітки, і в одній машині з ними добрався до шведської столиці, що за 100 км від аеропорту. У по­мешканні своїх супутників засів за Інтернет і розмістив там пост про бажання попрацювати. Пи­сав польською, а не англійською. Шведські фірми на нелегаль­ну роботу іноземців не беруть. А от деякі некорінні підприєм­ці на Скандинавах, найперше — поляки, на такий ризикований крок ідуть. Зі спраглими до ро­боти українцями домовляються швидко. Тож уже незабаром до Антона задзвонив пан Сташек і запропонував працю. Цей поляк давно живе у Швеції, заснував тут власну фірму.

Нелегальних заробітчан заманюють у свої сіті аферисти

З досвіду свого надто довірливого товариша Антон тепер знає, що на чужині при пошу­ку роботи за оголошенням тре­ба бути вкрай обачним. Інакше потрапиш у халепу. Деякі «на­півшведські» підприємці зама­нюють нашого брата до себе, платять українцям маленькими частками, дають невеликі гроші на прожиття, обіцяючи повністю розрахуватися після закінчення роботи. А коли ті вже збирають­ся їхати на батьківщину і обмов­ляються про платню, цинічно «кидають» їх — можуть не запла­тити ні гроша за три-чотири тижні роботи. Для цього виду­мують різні причини, проверта­ють шахрайські схеми.

Скажімо, таку. Українські за­робітчани виконують самови­рівнювальну стяжку у приміщен­ні. Для приготування розчину власник фірми дає їм 10 мішків потрібної речовини, а між ними може впихнути «неформат» — мі­шок клею. У поспіху не помітиш, всиплеш його у міксер — як на­слідок, поверхня виходить не­рівною. Вся робота йде коту під хвіст. Вину за брак хитрий гос­подар перекладає на українця — і не платить йому, штрафує. Через такого афериста друг Ан­тона недорахувався двох тисяч євро…

— Але у мене з моїм праце­давцем панувало повне взає­морозуміння, — каже студент (хочеться вірити йому). — На по­чатках я фарбував фасад двопо­верхового дерев’яного будин­ку, пізніше майстрував терасу, укладав бруківку, встановлю­вав піддашшя, виготовляв пло­ти з дерева. Сил вистачало. Що­правда, був випадок, що коли добирався на об’єкт в один бік півтора години, тож після робо­ти падав у ліжко, навіть їсти не хотілося… Загалом робота по­добалася. Господар казав, що з мене будуть люди — бо швид­ко вчуся, якщо чогось не знаю. Я вчився, бо мав стимул: за го­дину роботи Сташек платив 80 шведських крон (в еквіваленті менше восьми євро, але більше восьми доларів). В Україні про такі заробітки можна лише було мріяти.

Кварплату заробляв за три дні

Жив Антон зі старшими дру­зями-українцями в орендованій чотирикімнатній квартирі з про­сторою кухнею, ванною. Кімнати на двох. За оренду помешкання на місяць цій компанії випадало заплатити 2 тисячі доларів, по 300 євро з кожного. Юнак каже, що сума ця — порівняно невели­ка. Заробляв її лише за три дні.

Харчувався «по-молодіжному» — у закладах фастфудівської їжі, пабах. Хоча час від часу і сам «фантазував» біля плити: готував супи, макарони, м’ясо, нарізав салати — мама вдома навчила.

Працювали п’ять днів на тиж­день, зрідка — ще й у суботу. Шеф нерідко розпитував про життя-буття в Україні. Дивував­ся, чому я, такий молодий хлоп­чина, подався у такі далекі заро­бітки. Відбувся фразою, що всі студенти хочуть заробити. Про мамину і батькову зарплати не розповідав. Бо якби господар почув про їхні 4 тисячі гривень, то, мабуть, не платив би Анто­нові у перерахунку на українські гроші зароблені ним 50 тисяч гривень. Обмежився би якимись 15-ма тисячами…

— Шведи добре знають укра­їнські реалії, — розповідає май­бутній український електрик, своєю білою чуприною схожий трішки на скандинава. — Знають, що у нас війна. Що чиновники у нас погані. Що багато при вла­ді злодійні. Попереднього разу, коли я працював у Німеччині, написав місцевому жителеві се­редню зарплату своїх батьків — і той схопився за голову…

Антон тепло відгукується про шведів.

— Тамтешні жителі — дуже про­сті люди. Багатство визначають не за дорогими машинами, до­рогим одягом, золотими при­красами. Їм «паралельно», хто як одягнутий, — на відміну від нас, коли «стрічають по одягу, а про­воджають по розуму». Вони мо­жуть ходити у білих запацьканих кросівках, заплямованому одя­зі, з неохайною зачіскою. І нічого страшного у цьому не побачать. Швеція — не країна «понтів». Ба­гатство цінують душевне. Як і всі європейці, дуже приємні, ввіч­ливі люди. Завжди усміхають­ся, готові допомогти тобі. Не дозволяють своїм робітникам працювати більше, ніж сім-вісім годин. Не дай Боже, хтось на бу­дові з’явився без каски чи на ви­соту поліз без страхувального троса, — стоп-робота! Хвалять надзвичайно роботящих, тяму­щих українців. Коли ми хотіли підзаробити, просили нас відпо­чити. І самі вміють гарно органі­зувати власне дозвілля…

І на апартаменти королеви подивився

У вихідні Антон не дармував. З допомогою Google шукав ці­каві місця у Стокгольмі — і від­разу гайда туди! Милувався па­лацом королеви, прогулювався мальовничими парками, бага­то фотографував. Щоправда, на дискотеки, як в Україні, не ква­пився — не було англомовної компанії. Із краянами і друзями-поляками ходили на риболовлю. Дивувався, що у жодній крамни­ці не міг знайти підкормки для місцевих осетрів: продавці не знали, що воно таке. Як розпо­вів згодом авторові цих рядків друг-журналіст Володимир, де ж нашому Антонові було знати, що у водоймах Швеції риби так багато, що вона може клюну­ти навіть на ложку — жодної під­кормки не треба…

Додому наш студент повер­нувся переповнений враження­ми. Частину заробленого віддав позичальникам, частиною своїх євриків підсобив матусі. Решту планує вкласти у вигідну спра­ву, дещо придбати — що саме, не розсекречував нам.

Каже, хотів би за нагоди зно­ву поїхати до Швеції. Усім, хто теж планує гострити туди лижі, радить добре все зважити. Осо­бливо це мають пам’ятати ті, у кого нема офіційного дозволу на працю.

— Не треба кидатися на пер­ше-ліпше оголошення з про­позицією працевлаштування, — каже Антон. — Добре подумай­те, перш ніж довіритися фірмі, яка прийме вас на нелегальну роботу. Остерігайтеся крутій­ства! Щоб швидше адаптувати­ся у чужому краї, наперед вчіть англійську! І ніколи не забувайте про ті риси українця, за які нас так поважають у світі. Їдьте сюди з радістю і працюйте! Швеція — чудова країна!