Історичний нарис та поезії Наталії Лящинської-Труш, вчительки із села Застінка Тернопільського району, зацікавлять кожного, хто шанує історію рідного краю, - пише Терен.

Книгу з назвою «Життя мого і віри джерело» написала вчителька історії та правознавства Наталія Лящинська-Труш.

Сьогодні подаємо цікаві розповіді про сакральні пам’ятки села, які описала авторка.

«Фігури», хрести та скульптура Ісуса на краю села

На території Застінки та в її околицях є декілька фігур, хрестів, які збереглись донині. Від кількох інших залишились тільки назви. Так, в полі за селом є місце, котре називають «біля святої Катерини», на інше місце кажуть «біля Чесного Хреста». Колись давно там справді були фігура святої Катерини і пам’ятник на честь релігійного свята Воздвиження Чесного Хреста. На жаль, до нас дійшли лише їхні назви.

Із західної сторони села на межі полів, які належать до Застінки та Кип’ячки стоїть кам’яний хрест, датований 1831 роком. В цей час тут панувала епідемія холери, яка масово косила людей. Народ шукав рятунку в молитві. Богові на славу, а людям на порятунок закопано тут цього хреста. На ньому напис: «Цей хрест збудований Григорієм Мацьковим у 1831 році в час епідемії холери». А нижче дописка: «Відновлений в 1933 р. онуками і правнуками».

Ще один кам’яний хрест стоїть на подвір’ї місцевих жителів. Він був збудований у 1880 році родиною Гуль. Напис зроблено на польській мові. Родина Андрушків, яка нині живе на цьому обійсті, знає лише те, що їхні попередники були поляками і виїхали звідси у 1944 році. З якого приводу поставлено цей пам’ятник – ніхто не знає.

На краю села із заходу, на перехресті доріг, стоїть пам’ятний знак – кам’яна постать Ісуса Христа, збудована 1902 року. Колись вважалось, що на таких перехрестях скупчується, говорячи на сучасній мові, негативна енергія. Цією дорогою люди йшли  в поле, нею ж і повертались, інколи досить пізно, коли стемніло. Саме тоді на цьому місці втрачались орієнтири, можна було блукати годинами, поки, нарешті, отямитись. Після спорудження і посвяти пам’ятника таких випадків більше не було.

Капличка, яка постала через смерть коня, і криниця без джерела

– Невелика капличка, яка стоїть при дорозі на подвір’ї родини Килатих збудована в 1898 році. Мій тато, Володимир Труш, – пише пані Наталія, – який багато відомостей про село почерпнув від старожила Романюка Миколи 1902 р. н., розповів, що колись тут була невелика вуличка, яка вела до криниці і капличка стояла з лівого боку тієї вулички. Історія її побудови така: один господар вів коней до водопою, саме на тому місці одна з тварин раптово впала, хоча до цього виглядала абсолютно здоровою. Врятувати коня не вдалося, можливо, на це були причини. Проте, той чоловік вирішив, що причиною загибелі коня стало це місце. Для того, аби його очистити – спорудив і посвятив тут каплицю. Зараз вона відновлена і має трохи інший, більш сучасний вигляд, аніж колись.

Збереглась до наших днів і криниця, до якої той господар вів своїх коней, тільки йти до неї треба іншою вулицею, бо та невеличка загубилась тепер у сільських садибах. Криниця має більше 200 років. Колись давно вода витікала з-під гори невеликим струмком. Недалеко цього струмка збудували гуральню, яка, звичайно, мала великі потреби у воді.

Згодом з каменя вимурували криницю. Вона мала вигляд циліндра діаметром 3 м і глибиною 2,5 м, покритого кам’яними плитами. Поруч була збудована трохи менша криниця, вода до якої поступала з більшої. Вода з першої криниці була призначена для використання на кухні, а з другої – для господарських цілей: напування худоби, прання білизни тощо. Джерела на дні криниці нема – вода витікає з пагорба, під яким збудовано криницю. Від неї потічок біжить селом вздовж вулиці, потім через луки до річки Гнізна. Жителі пригадують, що колись ця криниця була єдина у селі. Часто біля неї навіть черга витягувалась, при цьому, звичайно, обговорювались останні події, сільські новини. Сюди приганяли напувати коней і худобу, жінки прали білизну. Змінювався час, життя йшло вперед. Зараз майже в кожному дворі своя криниця. Був час, коли наша стара криниця була занедбана, та у 1998 році її почистили і відновили. Зараз вона має дещо інший вигляд, порівняно з колишнім. Дуже рідко селяни набирають у ній воду, хіба що, як виходить з ладу власна криниця. Але так приємно спекотним літнім днем напитись тут води і посидіти у затінку старої верби, яка росте поблизу. А вода в криниці направду жива – м’яка, без осаду, накипу і дуже смачна.

Дерево, що набуло обрисів Мати Божої Одигітрії

Варта уваги і статуя Матері Божої з Ісусом, яка зберігається у церкві.

Це Мати Божа-Одигітрія: у сидячій позі однією рукою тримає Ісуса, іншою – вказує шлях, під ногами її земна куля. Статуя витесана з дерева величиною в людський зріст. Де і ким виготовлена – невідомо, але робота дуже майстерна і тонка. Як говорилося вище, вона була перенесена в церкву з костелу. В час нищення церковних речей (поч. 80-х рр. ХХ ст.) жителі села переховували її по хатах аж до відкриття храму. Є також збережені з костелу невеликі (до 90 см) дерев’яні фігурки святих. Автор невідомий, та роботи дуже нагадують мені руку великого Пінзеля або ж його учнів, додає авторка.

Весь цей час на цвинтарі в давніх склепах переховували старезні дзвони. Вони так само збереглись аж до відкриття церкви у 1989 р., але коли дзвони були почеплені на дзвіниці – їх незадовго вкрали. Пошуки не дали бажаного результату, довелось замовляти нові. Жителі села вважають, що за звучанням вони дуже поступаються давнім, пише дослідниця історії рідного краю Наталія Лящинська-Труш у своїй книзі «Життя мого і віри джерело», яку допомогли їй оформити, проілюструвати фотографіями, зробити графічний дизайн та обкладинку її сини, Петро та Павло, талановиті, ерудовані хлопці, майбутні інженери-програмісти.

Фото: Петро Лящинський