Сам учасник Майдану, волонтер, лідер громадської організації, людина, котра веде досить публічний спосіб життя. Він знаходить у собі сили без напруги всміхатися журналістам і відверто ділиться всім, що йому довелося пережити за останні п'ять років. Складається враження, що цей чоловік зумів упоратися з болем, знайти сенс життя і жити далі. 

У такій атмосфері проходив і наш діалог. Голоднюк не намагався бути обачним, чим підкуповував. Надміру не драматизував. Виявляв витримку, відповідаючи навіть на найтяжчі запитання. Зізнаюся, в певний момент у мене навіть промайнула думка, що чоловікам, напевно, трохи легше проходити таке випробування. Тим більше я вже знала, що три роки тому в мого героя народився син. В іншій сім'ї. 

…Пішла проводити його східцями, до самого виходу з приміщення студії. Двері навстіж розчахнув протяг, і ми вдихнули різке морозне повітря. Наче минуле подало свій знак. Уже прозвучали прощальні фрази, як раптом він зупинився й запитав: "А можна, я покажу фотографію Устима?" Миттю відкрив у телефоні фото. "Чому останнє? Чому найбільш болісне?" — сторопівши подумала я. Те, де схилився над своїм дорослим, вродливим сином, коли знайшов його в тому страшному ряду в готелі "Україна". 

І тут я несподівано зрозуміла, що переді мною людина, котра так і не повернулася з того морозного дня. І на запитання мої він відповідав звідти. Не сидячи в студійному кріслі, а квапливо туди-сюди міряючи готельний хол із закладеними за спину руками. Усмішка ж його — спосіб тримати дистанцію. Щоб світ не ліз занадто глибоко в душу. Щоб не заважав їй жити там, де вона хоче. 

— Володимире, як ви зараз відчуваєте життя?

—Ділю його на "до" і "після". До Майдану, загибелі Устима та волонтерства моє життя мало чим відрізнялася від життів інших. Армія, інститут... Ніяк не міг визначитися, ким хочу бути. В армії зрозумів, що можу бути вчителем. Як мій батько. Так і почав викладати фізичну підготовку в школі. Правда, потім народження сина і фінансова нестабільність 1990-х примусили змінити фах. Пішов служити у правоохоронні органи. Але ще довго намагався зберегти зв'язок із педагогікою. Продовжував вести секцію рукопашного бою. Мені завжди подобалося спостерігати за тим, як мужніють хлопці, як викристалізовуються їхні характери. 

— Устим теж сприймав вас як наставника?

—Удома я "вимикав" учителя. Ну, а в підлітковому віці він, як і більшість хлопців, заперечував і відкидав мої поради. Спирався на думку зовнішнього кола. 

— Для батьків, мабуть, це найскладніший період. Витримати, встояти під натиском їхнього протесту. Не втратити стосунків. І як ви давали цьому раду? 

—Просто був поруч. Намагався бути прикладом. Але він мене не копіював. Так, займався спортом. Однак під гаслом "Порвати генетику!". Я сам невисокого зросту, і мама його — теж. А він був на голову вищим за нас. Бодібілдинг — два тренування на день. У чомусь ми природно сходилися. Я, приміром, ніколи не плазував перед тим-таки начальством. Звісно, ми з дружиною обговорювали вдома деякі моменти дорослого життя, і він усотував. Ріс незалежним хлопчиком. Брав те, що йому було потрібне. Тобто в нас не було якоїсь книжкової історії, коли син усім ділиться з батьком, і в них стовідсотковий духовний контакт. Був взагалі складний період, коли він захопився комп'ютерними іграми й міг годинами просиджувати перед монітором. Я цього не розумів. 

— Конфліктували?

—Так. Але настав момент, коли все змінилося. Після восьмого класу Устим вступив у Львівський ліцей ім. Героїв Крут. Львів захопив його. Абсолютно. І одного разу він приїхав додому з докладною розповіддю про історію героїв Крут. Я боявся його перебити. На моїх очах формувалася нова особистість. Я бачив це. І тут річ була не так у патріотизмі, як в історії. У тому, на що він ніколи не звертав уваги. В нас у сім'ї завжди були традиції. Ікони святих у моєму роду не ховали. І пісні українські у вишиванках ми не по святах співали. Це містилося в крові. І для мене колись було відкриттям, що не скрізь в Україні це так. Ось і він тоді почав усвідомлювати себе як частину чогось більшого, ніж сім'я. А потім було перше запитання: "Тату, а яку мені книжку почитати?" У нас з'явилися спільні теми для розмов.

— Відрахування з ліцею — це що?

—Там ланцюжок подій. Як і скрізь, було розділення на групи, бідні й багаті... Коли я потім читав побажання хлопців, які вони йому написали в альбомі після закінчення ліцею (хоча Устим уже й не вчився), то зрозумів, що він був авторитетом у простих. Оскільки займався боксом, міг захистити. Конфлікт стався в цій рамці. Захистив, але занадто жорстко. Батьки хлопця, котрий постраждав, були не з бідних і вимагали покарання. Однак можна було спробувати якось усе залагодити. Проте він сказав "ні". Це було його рішення. Так він розлучився зі своєю дитячою мрією. 

— А як Устим пережив вашу розлуку з його мамою? Такі речі завжди особливо травматичні для хлопчиків. Як він це витримав?

—Я довго не міг наважитися на цей крок, бо саме Устим тримав. Але потім подумав, що в атмосфері нашої з дружиною відчуженості синові теж не дуже добре. Правда завжди краще. Ми почали жити за п'ятнадцять хвилин ходи одне від одного. Не загубилися. Він зі школи майже щодня забігав до мене на роботу. І мої батьки завжди були для нього рідними. Вони з дідом разом майстрували по дереву. У батьків навіть залишилася табуретка, зроблена Устимом. Щоліта ми з ним подорожували. Об'їздили всю Україну. Я намагався якось компенсувати свою відсутність удома вечорами, свою несистематичну участь у його шкільних справах.

— А що в таких випадках батько має сказати синові? У вас була чоловіча розмова?

—Ми не говорили про це. Я боявся почати сам. Хоча постійно подумки готувався до цієї розмови. Але він так і не запитав прямо. Я не знаю, добре це чи зле. Як є. Був момент, коли він прийшов дуже засмучений. І, можливо, чогось чекав від мене... Тягар на душі від цієї недомовленості в мене залишилася.

— Він ділився якимись особистими переживаннями? Ви знали, наприклад, закоханий він чи ні?

— На другому курсі інституту, коли він уже навчався в аграрному, Устим прийшов до нас із дівчиною. Ну, в нас же з вами чесна розмова. Тому зізнаюся, що я дуже приревнував сина. Причому настільки психологічно не впорався з ситуацією, що це було видно збоку. Мені все не подобалося. Тепер я прошу вибачення в Марійки, якщо вона читатиме це інтерв'ю. Спрацював батьківський егоїзм. 

— Володимире, що спрацювало у вас, коли ви відпустили Устима на Майдан? Ви одного разу назвали його янголом. Не всі люди заслуговують такої честі. Однак можна зрозуміти й пояснити природне бажання батька або матері просто тримати сина за руку, хай і не янгола, але живого... Ви не жалкуєте зараз? Зупиніть мене, якщо зовсім боляче. 

—Ви знаєте, скільки разів я ставив собі це запитання? Сотні разів. Так, я почуваюся винним у тому, що загинув мій син, а не я. Він не запитав, коли поїхав. Про це ніхто не знав. Він поїхав з інституту 23 листопада. Я вже знав, що Янукович різко змінив курс і не підписав асоціацію. Устим не приїхав на вихідні. Батьківське серце підказало. Я зателефонував, і він зізнався, що перебуває в Києві. На мій докір, "чому не запитав дозволу, адже там небезпечно", він парирував, "чи відпрошувався ти у своїх, коли голодував на Майдані в 1990-х". У цей момент я зрозумів, що мій син виріс.

У ніч на 30 листопада він був біля стели. Керівником охорони. Хлопці наївно думали, що, взявшись за руки і створивши живий ланцюг, дозволять дівчатам вийти... Йому тоді дуже перепало, і на відео видно, що в "швидку" його заносять. Черепно-мозкова травма. Він знепритомнів. Але, слава Богу, після накладення швів утік. Усіх хлопців, хто не здогадався, відвезли в міліцію. 

— Однак кримінальну справу порушили.

—Так, про екстремізм під час подій на Банковій. Я тоді дуже злякався, що Устима кинуть за ґрати. Збирав докази, що його не було тоді в Києві. На пораду адвоката, написав заяву в міліцію, що в мене немає претензій до дій правоохоронних органів. Так, я тоді рятував сина. Бо чудово знав, як працює система. І що цій купці молодих людей із нею не впоратися.

…З розгортанням Майдану наші діалоги з Устимом ускладнювалися. У чомусь я його переконував, у чомусь — ні. Він бачив, як хлопці в масках із ланцюгами йдуть в атаку. І в певний момент теж був готовий до таких дій. Але він почув, коли я сказав: "Устиме, такі групи ніколи не бувають самостійними. Хтось завжди ними керує". 

Ми роздумували про життя, його цінність і сенс. Я весь час шукав аргументи, щоб забрати його додому: "Синку, країну не можна змінити за один день. Можна загинути, а можна залишитися живим і привести за собою покоління патріотів. Або це зроблять за тебе інші. Ті, хто тут не був". Він замислювався й відповідав: "Тату, зрозумій мене. Якщо я звідси піду, то підуть інші. І України не стане". Кожен із нас говорив про головне для себе. Для мене був головним він. А для нього — Україна. Він так тоді відчував. 

— Ви були на протилежному боці Інститутської в останні хвилини його життя...

—Я приїхав 20-го вночі. Вся країна вже знала про розстріли 18 лютого. Їхав з однією метою: забрати сина додому. Ми побачилися близько опівночі біля будинку київської адміністрації. Я помітив, що він дуже схуд. Привіталися. "Я тебе люблю, сину" — "І я тебе, тату". Я його поцілував. Він зразу все відчув і сказав: "Тільки не починай. Я нікуди не поїду. І це не обговорюється". Я все зрозумів. І залишився з ним. 

— Скажіть, що відбувається в цей момент із людиною? З юнаком... Коли він нічого не ставить на другу шальку терезів. Ні батька, ні матір, ні своє життя... Повністю віддається пориву. 

—Всі, хто був на Майдані, у певному сенсі, віддалися пориву. Бо там було небезпечно. Але реально боролися десятки, ну, може, дві-три сотні молодих людей. Що були кістяком. І саме там опинилися ті люди, котрі поставили ідею вище за себе. Їм терези взагалі не знадобилися. Чи був це юнацький максималізм? Так, був. Але було ще щось. Три місяці Майдану кардинально змінили особистість Устима. Щоразу, коли я приїжджав, я зустрічав усе більш і більш дорослу людину. До того ж він від природи сміливий. Коли він укотре втратив телефон, і друзі привезли йому новий, син не хотів його брати: "Ви мені так довіряєте, а раптом я в якийсь момент не впораюся?" Розумієте? Він боявся злякатися. Але Бог йому давав сили. Це теж чинник. 

— Які у вас тепер відносини з Богом?

—Я знайшов Устима в готелі "Україна". Я був абсолютно розчавлений. Знищений. Я себе не відчував, і мені здавалася, що мене взагалі немає... Я побачив свого вродливого, дорослого, сильного сина... на підлозі... в цьому страшному ряду... ще теплого, але вже бездиханного. Схилившись над ним, я ще відчув його запах. І коли усвідомив, що мушу закрити йому очі, я був нестерпно злий на Бога. Від образи мені хотілося кричати. Адже у свої дев'ятнадцять він ще не встиг нагрішити. Він ще не встиг покохати. Він ще не жив узагалі. А я в цей час був уже людиною, котра багато бачила й багато грішила. Це я мав померти. Не він. Але, як виявилося, таку смерть ще слід заслужити.

— Як ви впоралися? 

—До мене прибіг мій товариш, священик, капелан отець Ігор Федоришин. Він мене обняв, а я кричу йому: "Ігоре! Скажи мені, чому не я?!" Він відповів тоді: "Розумієш, братику, там, на небі, теж іде війна. Як і тут. І Господу Богу потрібні янголи, чисті душі... А твоя місія ще тут не скінчилася, і ти ще мусиш щось доробити". Я тоді до пуття не зрозумів тих слів. Але вони мене утримали, допомогли пережити це горе. Я йому вдячний, що він не став мене жаліти. Інакше б я збожеволів. Він так тонко дав мені ниточку для життя.

…Я повернувся на Майдан через дев'ять днів. Привіз пам'ятний камінь із викарбуваним портретом Устима. Встановив його біля хреста. Майдан був уже не той. Він затихав і змінювався, перетворювався на щось маргінальне. Це вже було не моє місце. 

— Що ви тепер про це життя розумієте?

—Розумію, що в кожної людини є певна мета, місія. Але чи скористається вона цим шансом, чи розкриється, залежить тільки від самої людини. Те, що я потім пішов у волонтери, можливо, виявилося моїм порятунком. Можливо, я зараз валявся б у якійсь канаві п'яний і розчавлений. Я ночами плакав, тисячний раз передивлявся відео, а вранці вставав, відповідав на дзвінки, шукав спорядження, берці для таких самих хлопців на фронті... На тижні кудись їхав... Мабуть, я сам себе рятував тим, що допомагав іншим. А для себе пояснював це якоюсь місією. Може, й так. Але я й зараз живу в цій рамці.

Взагалі, людина, котра пережила власне горе, починає інакше відчувати біль іншого. 

— Ви в якомусь інтерв'ю просили журналістів не ідеалізувати свого сина. 

— Так, "Небесна сотня" — вже символ. На прикладі наших хлопців виховуватимуть наступні покоління. Але не треба повторення. Не треба фальшу. Вистачить того, що ми з вами росли на брехливих історіях та міфах. Устим був звичайним хлопцем. Зі своїми вадами. Але і з силою волі. Одного разу він вирішив не вживати алкоголю. Однак до цього він його спробував. 

Зізнаюся, певний час я не вірив у це покоління. Ігри, комп'ютери... Думав, усе, кінець молоді. Але коли побачив Майдан, я відчув неймовірну силу людей 1990-х. Народжені у кризу, вони не бояться брати на себе відповідальність. І вони можуть багато витримати.

— Як ви поставитесь до такої репліки, що, можливо, й самі сприяєте цим процесам? Володимире, вас досить багато в інформаційному просторі. І у деяких людей це викликає роздратування. Більшість переживають горе у тиші. Ви самі намагались розібратися, чому у вас інакше?

— Склалося так, що я уповноважений говорити не тільки за себе, а й за сім'ї загиблих. Так, я можу це робити. І буду. Знаєте, я уже стільки реплік та звинувачень на свою адресу вислухав. У політичному кар'єризмі, в махінаціях з квартирами… Безумовно, мене це зачіпає. Але моя шкіра стала товстою. І якщо я щось роблю не так, то відповідатиму тільки перед Устимом і Господом Богом. Все інше — фон. 

— Як ви та інші сім'ї, котрі втратили на Майдані близьких, витримуєте таке тривале спілкування, по суті, зі старою системою правосуддя і влади? П'ять років і жодного вироку у справі про розстріли.

—Ну, це непроста історія... Ми об'єдналися, бо потребували одне одного. Нам треба було з кимсь говорити про свої втрати. Зрозуміти ж до кінця міг тільки той, хто переживає схоже. Так виникла громадська організація "Родина Героїв Небесної Сотні". Після того, як ми наплакалися одне одному, зрозуміли, що треба йти далі. Що, крім роботи над збереженням пам'яті про наших близьких, вирішення якихось соціальних питань незаможних родин, ключове питання — розслідування й покарання винних. Виконавців і замовників. Інакше повторення не уникнути. 

Не можу сказати, що ми досі співіснуємо в якомусь єдиному пориві. Ні. Більшість сімей — це абсолютно прості люди. Це вимучені й хворі старенькі матері, висушені стражданням батьки, дружини, які втратили опору в житті, діти, котрі втратили батьків... Є онкохворі родичі. Не стало вже батьків Жизневського. Пішли одне за одним... Пішов батько Максима Шимка. Всі родини обтяжені якимись своїми буденними проблемами. Ти втратив дитину, а тут ще хата валиться, хтось тяжко занедужав... Це просто люди. І не кожен має сили на виключно високу мету. 

— Тобто не всі впоралися психологічно?

—Та немає таких взагалі, хто б повністю впорався. Змиритися з цим горем неможливо. Тим більше що ми не отримали сатисфакції. Відплати. Хоч би як не по-християнському це звучало. 

— Про розчарування, про можливе безглуздя такої жертви говорите між собою? Як, взагалі, люди складають у своєму серці подвиг своїх близьких з усе ще хворою й корумпованою країною? 

—Знаєте, Інно, ось мій кум уже двадцять років будує будинок. Бо на свої зароблені будує. Там, очевидно, житимуть уже його діти та внуки. Так і з країною. Жертви принесені. Ціннісний вибір зроблено. Фундамент закладений. Орієнтири позначені. 

— Не так уже й багато людей до кінця розуміють, скільки болю між цими вашими короткими реченнями. 

—Звісно, є багато розчарованих. Серед родин "Небесної Сотні" — теж. У багатьох опустилися руки. Але є й ті, хто продовжує йти. Терпить і робить. Для мене "Небесна Сотня", мій Устим — це совість. Я отримав цей прапор у той момент, коли знайшов його в тому ряду. І я повинен його нести. І, мабуть, саме про це мені тоді говорив мій товариш. 

— Але такий самий прапор отримала країна. Чому тоді, по-вашому, він не став символом розслідування цієї трагедії? Адже саме покарання винних — несуча опора фундаменту, про який ви казали. На брехні нове не будують. 

—У розслідуванні я орієнтуюся відсотків на сімдесят. Я почав його вести самостійно. Коли ще Генпрокуратура займалася прямим знищенням доказової бази, підтасовувала документи, допомагала злочинцям утікати за кордон. Коли відкрили кримінальну справу й запросили мене як потерпілу сторону, я попросив дозволу ознайомитися з матеріалами справи. І був шокований. Слідчий, котрий вів справу, через півроку (!) після загибелі Устима навіть не знав місця, де це сталося. У справі його рукою було написано, що Устим Голоднюк загинув біля мосту. "Звідки ви це взяли?" — запитав я. "Там висить його портрет", — відповів мені слідчий. На той момент уже були тисячі фотографій, відео і свідків. 

Я продовжив власне розслідування. Написав план, створив групу у Фейсбуку, шукав свідків та однодумців. Зустрічався з людьми, розпитував... І потім, із набором цих матеріалів, знову йшов у Генпрокуратуру. Слідчого замінили. Розслідування стало трохи просуватися. Але ми постійно дихали їм у спину. Я як колишній працівник правоохоронних органів чітко розумію, що основний ефект розслідування тяжких злочинів настає через кілька днів. Якщо ти не використав продуктивно цей час, то пряма дорога у глухий кут. Думаю, що мета тієї влади була саме такою. Потім гостроту подій послабила війна на Сході, і розслідування взагалі стало затухати. Хоча згодом і створили окремий департамент у Генпрокуратурі, який дав найбільший результат. Спираючись на врятовані свідчення. 

— Якої "тієї влади"? Влада була вже нова. 

— Я не кажу про президента, прем'єра або генерального прокурора. Влада для мене в цьому випадку — апарат чиновників. У кабінетах силових структур сиділи ті ж самі люди, які були причетні до подій на Майдані. Не тільки розстрілів. Тоді самі силові структури скоїли понад тисячу злочинів. Розслідувати злочини стосовно самих себе вони апріорі не могли. Згодом система почала очищатися. Але цей процес не завершився досі. Наша громадська організація, адвокати б'ють на сполох. І щось рухається.

Але нам треба продовжувати збирати докази. Бо реальну справедливу оцінку цим подіям, швидше за все, дасть уже наступне покоління. Тільки воно зможе назвати речі своїми іменами. Ми зараз цього зробити не можемо. 

— Чому? І я все-таки не розумію, з якої причини ви викреслили зі списку відповідальних за саботування розслідування політичну верхівку. Наявність політичної волі ніхто не скасовував. Ба більше, саме її відсутність породжує безліч версій.

—Бували моменти, коли я опинявся під впливом різних версій. При цьому завжди розумів, що сторона захисту дуже сильна. І фінансово, й інтелектуально. Недосконалість нашого законодавства стала базою їхньої стратегії. Ось, наприклад, ти чітко бачиш на плівці, що абсолютно конкретна людина стріляє в іншу, і та падає. Але тобі навіщось треба доводити, що саме ця людина стріляла саме з цієї зброї, і що саме ця куля поцілила в іншу людину... І що стрілець мав намір убити. Це нонсенс. У цивілізованих країнах є поняття очевидності злочину. Очевидно, що стріляє — отже, винен. Крапка. Проте сучасні методи й технології дозволили зіставити звук, зображення та місце розташування загиблих, і на даний момент вину трьох стрільців уже доведено. Загибель ще трьох людей — у розробці. І по цих епізодах теж буде результат. При цьому триває масивний потік маніпулятивних і змонтованих відео, підміни фактів...

Ба більше, я точно знаю, що наше слідство назвало далеко не всі проблемні питання. Їх дуже багато. Ще не озвучені прізвища всіх учасників тих подій. Але я чітко розумію, хто й де писав сценарій цієї історії. Замовником цих розстрілів була Росія. Присутність російських силовиків на Майдані доведена. Від розгону студентів 30 листопада і до розстрілів 18—20 лютого у Києві перебували російські куратори. Виконавцем же став Янукович, який дав "добро" на реалізацію цього сценарію. Але, повторюся, подробиці ми почуємо ще не скоро. При цьому несподіванок не буде. Я приблизно розумію, хто ще, крім Януковича та його команди, знав про цей сценарій. 

— Хочете сказати, що політична верхівка Майдану була попереджена, й саме тому на момент розстрілів на Інститутській виявилися тільки прості люди?

—Якщо ти знав про підготовку злочину й нічого не зробив, щоб його зупинити, то ти — співучасник. Так говорить Кримінальний кодекс. А такі люди були. Тому всі, хто з боку Майдану знав про підготовку розстрілів, — винні. Винні в тому, що не попередили. У тому, що не вжили жодних заходів. Виявили малодушність. При цьому я впевнений, що вони — не замовники. 

…У ті хвилини 20 лютого на Майдані відчувалася стихійність подій. І я добре пам'ятаю, як Нищук, нинішній міністр культури, кричав зі сцени: "Не піднімайтеся по Інститутській, там стріляють на ураження!" Але в той момент настільки діяв адреналін, що ніхто його не чув. Хлопчики в цьому запалі просто бігли витягувати одне одного. Зіграло свою роль відчуття братерства, взаємодопомоги... Коли бачили, що падає поранений, намагалися його винести. Розуміючи, що ризикують самі. 

Багато ще буде версій. І сторона захисту їх використовуватиме у власних інтересах. 

— Але чутки, версії та плітки всього лише заповнюють порожнини. Ними ж маніпулює Росія. Майдан не розслідуваний, Одеса — в загоні... По суті, ви зараз відповіли, чому влада тягне час і не дає відповідей на ключові питання. 

— Правоохоронну систему не очищено. Її кабінети наповнені старими кадрами, за якими неодмінно стоїть хтось, зацікавлений у тиші. І з-поміж політиків, і з-поміж олігархів. Бо багато злочинів тих днів було скоєно за їхньої мовчазної згоди і за їхні гроші. Тому немає політичної волі. І я розумію, чому її не виявилося в президента. Який, як мені здається, уже ввійшов в історію, хто б що не казав. Але якби були названі прізвища тільки виконавців і замовників, це потягнуло б за собою ланцюгову реакцію. Названі здали б інших. Що привело б у вищі ешелони влади й еліт. Для грошових мішків Україна ніяка не мати, а всього лише інструмент збагачення. Система не змінилася. Хоча люди навчилися на систему впливати. 

— Ви ж знаєте, що впливати можна до певного моменту. Доти, доки не усвідомлюєш її, системи, повну глухоту. А з цим усвідомленням приходить бажання трощити. І якщо наші еліти не прокинуться від сплячки, заходження на нове коло Майдану реальне. І тут у мене до вас складне запитання. І як до людини, і як до колишнього правоохоронця. Коли б ми не наблизилися до межі — зараз чи через 10 років, влада завжди спиратиметься на правоохоронну систему. На конкретного поліцейського, який стане в черговий ланцюг на Майдані. Де точка, в якій необхідно, щоб у нього спрацював внутрішній запобіжник: стоп, ось тут я повинен скласти зброю тому, що давав присягу служити українському народові, а не владі, яка хоче мене використати, прикриваючись інтересами держави?

—Це запитання мені часто ставлять адвокати захисту в суді. Мовляв, ви як колишній міліціонер мусите розуміти, що працівник міліції мав право застосувати зброю. Так. Але при цьому випускається ключовий момент. Перш ніж застосувати зброю, представник міліції має вжити всіх заходів для того, аби уникнути цього моменту. І навіть застосовуючи зброю, він мусить намагатися завдати якнайменше шкоди тому, в кого стріляє. Мого сина вбили пострілом у голову. Тобто стріляли на ураження. У людину, котра не мала зброї. У хлопчика в блакитному шоломі. З відстані сорока метрів це було чітко видно. І це — злочин. Виконати злочинний наказ — злочин. І кожен, хто йде працювати у правоохоронні органи, з самого початку повинен собі сказати: я виконую цю роботу доти, доки мене не починають використовувати у злочинних цілях. Ось і все.

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.