Президентська кампанія в розпалі. За популістськими обіцянками про зниження комунальних тарифів, шоуізацією політики та словесним блудом майже не чути головного – дискусії про те, як нам завершити війну. Це питання стоїть одним із перших серед того, що найбільше хвилює людей. Саме на нього передусім має дати адекватну відповідь новообраний Президент.

Повернення Донбасу, і в перспективі Криму, є моїм особистим вибором як людини і як політика. Скоро піде шостий рік війни. Але до цього часу українська влада не виробила єдиного концептуального документу із планом завершення війни.

Переконаний, що парламенту нарешті має бути запропонований фундаментальний документ під назвою «Концепція реінтеграції Донбасу, Автономної Республіки Крим та відновлення контролю над Азовським морем». Пропоную процедуру його прийняття через парламентські слухання та ухвалення постанови. Потім на її основі прийняти низку законів. Їхній зміст має зводитися до двох найважливіших речей – створення сучасної боєздатної армії та розвитку потужного воєнно-промислового комплексу. Маємо розуміти, що входимо в еру, коли сила буде чи не єдиним фактором стримування.

Як повернути Донбас

Вирішити проблему Донбасу можна лише з усвідомленням того, що це війна не лише України з Росією. Це регіональний, континентальний та світовий конфлікт, і вирішувати його доведеться в усіх цих площинах одразу. Ставку треба робити на ініціативну агресивну дипломатію. Не чекати, що за нас все зроблять інші країни. Україна має вийти на світову арену зі свої порядком денним, зрозумілим для всіх країн.

Агресивна політика Росії вже багатьом нашим сусідам відкрила очі на те, яке майбутнє на них чекає. Тому переконаний, що Київ має стати ініціатором створення Балто-Чорноморського військово-політичного союзу, який стане захисним щитом для всієї Європи.   

Водночас потрібна нова безпекова модель у стосунках між Києвом і Москвою. В історії є приклади, коли відбувалися військові дії і паралельно йшов переговорний процес між воюючими країнами. Тому не треба боятись починати прямий діалог із Кремлем спершу на технічному рівні уповноважених осіб, якщо глави держав не можуть спілкуватись один з одним. Одразу наголошую, що пошук шляхів завершення війни дипломатичним шляхом в жодному разі не означає здачу інтересів України.

До того ж в Росії перебуває чимало наших військовополонених, заручників, людей з невизначеним статусом. В час, коли дискредитовані майже всі майданчики по їхньому поверненню, залишаються прямі переговори. Як варіант це можуть бути перемовини із залученням третьої країни-посередника (такий спосіб передбачено Женевською конвенцією).  

При цьому не варто припиняти роботу Нормандського формату, Тристоронньої контактної групи. Вести діалог лише посилаючись на Мінські протоколи – це глухий кут. Паралельно треба шукати нові шляхи вирішення конфлікту, наприклад, залучити до цього процесу США.

Україна, незважаючи на будь-що, повинна продовжувати роботу заради введення миротворчої місії на Донбас. Доречним форматом, на який можна орієнтуватися, є досвід по миротворчій місії у Східній Славонії (Хорватія). Мова йде про так звану комбіновану місію, коли за рішенням Ради Безпеки ООН застосовується і цивільна, і поліцейська, і військова місія. Такий варіант пророблявся з 2015 року. Проти такого підходу категорично заперечує Росія. Але Україні треба продовжувати працювати над миротворчою місією на Донбасі.

Ми з групою однодумців розробили глибинний план безпечної реінтеграції окупованих територій. Це цілісна програма вирішення проблеми війни і повернення окупованих територій Донбасу і Криму. Тож правова база, починаючи від концепції, закінчуючи законопроектами і навіть підзаконними актами, вже існує. Як новообраний Президент я готовий одразу використати ці серйозні напрацювання.

Головним виміром безпечної реінтеграції має стати ЛЮДИНА. У цьому питанні не можна оперувати інституційними підходами, поняттями територій кордонів чи стін. Все має відбуватися для людини і через людину. Тут має бути прийняття програми про відселення з території окупованого Донбасу і Криму усіх бажаючих. Також необхідна програма оздоровлення дітей з окупованих територій тут на мирній землі. Вони повинні розуміти, що Україна – це їхня Батьківщина, втрата цілого покоління дуже дорого коштуватиме нам у майбутньому.

Паралельно треба налагоджувати діалог із мирним населенням, яке залишається жити по той бік лінії розмежування. Єдиним суб’єктом у цьому процесі є територіальні громади, їхні представники, обрані на загальних зборах громадян села, селища чи містечка. Закони України передбачають таку форму як укладання угод між самоврядними територіальними громадами та урядом України. На це можна сміливо йти, якщо звідти відбуватимуться відповідні кроки. Стимулюючим фактором тут може стати створення Агентства з відновлення та розвитку окупованих територій, куди могли б залучатися українські кошти та фінанси іноземних партнерів. В процесі цього діалогу визначиться по суті економічна програма співпраці.

При цьому наголошую: ніякі ОРДЛО не є юридичними особами і не можуть брати участь у цьому процесі. Суб’єктом можуть бути лише територіальні громади – міста, села, містечка, селища! З тими, хто вбивав, катував, брав в руки зброю, допомагав окупантам треба вести себе виключно як з кримінальними злочинцями відповідно до законів України.

Крим

Питання повернення Криму може бути вирішене лише через кримських татар. Вони титульна нація півострова, і сьогодні ми є свідками фактичного знищення нації на очах у всього світу. Тому я наполягаю на тому, що в українській Конституції має бути внесено розділ «Кримськотатарська національна автономія». Перед міжнародною спільнотою це по-іншому поставить питання ставлення до Криму та оцінки дій Росії. Тут треба працювати з Радою безпеки ООН.

Очевидно, що і США вбачають, що майбутнє Криму буде визначатися саме кримськими татарами. Не випадково так звану Кримську декларацію минулого року в Держдепі США вручили Мустафі Джемілєву, представнику кримськотатарського народу. Цей документ написаний і прийнятий по аналогії з виходом балтійських країн з-під радянської окупації.

Вважаю також, що на території материкової України вже давно мали б бути сформовані інститути кримської влади всіх рівнів. В той момент, коли Крим повернеться до Україну, одразу треба буде комусь взяти ситуацію під контроль. Починаючи від представницьких органів кримськотатарського народу до парламентських установ, виконавчої та місцевої влади – все це повинно працювати. Територіально вони можуть знаходитися в Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі, будь-де... Головне, аби працювали.

Треба завжди пам’ятати, що анексія Криму та окупація частини Донбасу – це не тільки фактор агресії Росії, а й результат фатальних помилок у внутрішній політиці. За роки незалежності України політичні та економічні еліти не спромоглися забезпечити той рівень національної єдності в країні, суспільної згуртованості, який би унеможливив спецоперації Росії. Політика національної єдності має включати населення і окупованого Донбасу, й анексованого Криму.

Азов

Нам треба покінчити із постсовковою договірною базою правового статусу Азовського моря. Щодо Азовського моря має діяти міжнародне морське право. Крапка! Вихід із військової агресії на Азові треба шукати виключно через Міжнародний морський трибунал та Міжнародний морський суд.

Регулювання проходження суден через Керченську протоку має відбуватися так, як через Босфор, Дарданелли, Панамський канал і т.д. Такі випадки, як суперечка між Україною та Росією в Азовському морі, у світі виникали неодноразово. Міжнародне морське право дуже чітко виписує, як мають діяти сторони у випадку, коли виникає подібний конфлікт.

Наше завдання – через дві міжнародні судові установи вирішити проблему і формально-юридично зафіксувати на рівні світу те, що по відношенню до акваторії Азовського моря та зокрема Керченської протоки діє міжнародне морське право.

У кожному із трьох означених проблем – Донбасу, Криму та Азову – є додатковий мотив розвитку воєнно-промислового комплексу та суміжних галузей. Особливо тих, де Україна до цього часу співпрацює з Російською Федерацією. Звідси необхідний окремий концептуальний план економічного розвитку, який би передбачав створення тих виробництв, по яких ми досі мусимо продовжувати імпортувати з Росії в Україну. Треба також змінити законодавство, яке сьогодні не дозволяє приватному капіталу повноцінно брати участь в оборонному замовленні.

Паралельно мусимо реформувати армію, бо вона досі живе за совковим принципом. Міняти статути, систему управління та адміністрування, систему забезпечення, тактичний інструментарій. Взявши євроатлантичний курс, маємо звернути увагу, що бойова одиниця в системах НАТО абсолютно самостійна. Зі своїм штабом, відповідальним керівництвом, яке приймає рішення, як діяти в тій чи іншій ситуації, виходячи із загальних завдань. У нас же всі чекають команди з Києва, який географічно за 600 км від точки ведення боїв. Можна привести безліч прикладів, коли починаючи від статусу солдата, його умовами, закінчуючи тактикою безпосередніх командирів, вони не мають навіть функціонально можливості самостійно приймати рішення, потрапивши в ту чи іншу ситуацію. Звідси очевидно і зрозуміло, чому волонтерська діяльність та добровольчих батальйонів армії на початку війни фактично врятувала Україну. Бо вони мали можливість приймати такі рішення. Система управління неадекватна сьогоднішній ситуації.

Досі в українській армії головною цінністю є не людина, а техніка та зброя. Нам потрібно викорінити «радянщину» з армії не тільки на рівні дат і звертань, але й на рівні ставлення до її найціннішої одиниці – солдата. Це дасть шанс перемогти в цьому цивілізаційному протистоянні, від якого залежить саме існування України на карті світу.