Це питання сьогодні нерідко зависає як риторичне у коментарях під черговою статтею про нововиявлені зловживання когось із оточення постмайданної влади. Щоб спробувати на нього відповісти, варто просто пригадати настрої на велелюдному Майдані, що вирував в Україні рівно 5 років тому. Він починався як абсолютно мирна акція студентів, розчарованих відмовою Уряду підписати асоціацією з Євросоюзом, що видавалася їм єдиним шансом на поступ і реформи у рідній країні. Іще не було навіть натяку ні на радикалізм з підпаленими шинами та коктейлями Молотова, ні навіть на ущипливі для тодішніх владоможців лозунги - просто концерт під європейськими прапорами, що як засіб політичної боротьби виглядав відверто так собі, бо - це здавалося очевидним - абсолютно не міг налякати нікого з тодішніх керівників країни…

Але, як виявиться вже невдовзі, міг таки. Безмежно роздратувати. Настільки, що двом тисячам озброєних спецпризначенців кимось буде дано наказ силою розігнати нечисленних протестуючих. Посеред ночі їх починають жорстоко бити кийками та ногами, навіть не приховуючи відвертої ненависті…

Тої самої ненависті, якої той, хто віддав наказ, навіть не вважав за необхідне приховувати щодо тих, хто посмів публічно протестувати проти його рішення. Невербальний жест читався недвозначно: тепер так буде з абсолютно усіма незгодними. І далеко не тільки в Києві. Варто було один тільки раз змовчати і проковтнути зневажену гідність…

Не змовчали, не проковтнули. Замість злякатися, на Майдан масово посунули люди з усієї України. Чим більше їх залякували, тим більше їх ставало, чим цинічніше на них тиснули, тим безстрашнішими вони ставали. Протест не мав ані лідерів, ні навіть єдиних вимог. Вимоги були у кожного свої. Абсолютна більшість хотіла вже навіть не євроінтеграції чи дерусифікації, а банальної Справедливості: щоб більше не було безправного хлопа і безкарного пана, хронічного безгрошів’я і тотальної безвідповідальності…

Для проросійської влади ці вимоги виглядали абсолютно не реалістично, бо сама влада, за таких обставин, втрачала для них будь-яку цінність. 

За все добре, проти усього поганого

Адвокати режиму були схильні зводити усю суть протесту до цієї нехитрої фрази і, за великим рахунком, у дечому були доволі недалекими від істини. Але, якщо конкретного, єдиного для усіх «за» протестуючі і справді не мали, то єдине для усіх «проти» все-таки однозначно було.

Майдан відкрито виступив проти Януковича, який уособлював владу деспотичну, абсолютно непрозору, несправедливу і таку, що не вважає за необхідне навіть якось це камуфлювати, ба - навіть готова усіма наявними методами захищати можливість вічно залишатися саме такою.

«Жити по-новому» - це і справді була наскрізна думка, яка тоді у прямому сенсі слова висіла у повітрі, аж поки дехто вдало її не вловив і не капіталізував у максимальні політичні дивіденди…

Фото з мережі Інтернет

Армія, безвіз, Томос…

Всі ці, без сумніву і перебільшень, надважливі для будь-якої не колоніальної держави аспекти Україна справді отримала лише після перемоги Революції Гідності.

До 2014-ого, скажімо, отримання автокефалії для українського православ’я, за наявних геополітичних розкладів, я сподівався дочекатися, в ліпшому випадку за свого життя. Не набагато оптимістичнішими були також і мої сподівання на по-справжньому національну армію, тотальну декомунізацію, україномовний теле- та радіо простір, державне визнання боротьби УПА...

Чи здатні все це оцінити люди, які були учасниками Революції Гідності? Без сумніву, здатні і оцінюють, але… в першу чергу, та просунутіша їх частина, що на Майдані відстоювала, передусім, підвищення національної складової в українській політиці. Відстояли, але саме по собі це все таки не є найвищою Справедливістю в уяві абсолютної більшості противників Януковича, тих, хто перетворив Майдан з повстання тисяч на повстання мільйонів.

Ті, для кого важливішим бачилося відновлення євроінтеграційних процесів апріорі не можуть не оцінити отримання безвізу і поглиблення співпраці з ЄС. Думаю, 5 років тому, мерзнучи на Майдані, як у питання найближчої перспективи вони в це точно не вірили. Але і максимально тісна євроінтеграція все таки не була основним благом для кожного, хто підтримав Майдан. В ліпшому випадку була символічним втіленням тої самої Справедливості, чимось на кшталт надбудови над базисом, в основі якого мав би лежати інший, куди міцніший фундамент.

Саме тому, навіть після створення армії, після здобуття безвізу з Європою, після автокефалії для українського православ’я ми не спостерігаємо захмарних рейтингів апологета «Життя по-новому», саме тому наші соцмережі і далі залишаються надвразливими для пропаганди тих, хто з нами воює…

Чого не вистачає усім цим людям?

Рівно 5 років тому на вулиці Інститутській, у самісінькому центрі столиці найбільшої держави Європи  кулі і дотепер не названих снайперів забрали життя більше сотні учасників Революції Гідності. Серед загиблих виявилися і наші земляки – рівняни Олександр Храпаченко, Георгій Арутюнян, Анатолій Курач, Валерій Опанасюк, а також Іван Городнюк з Березного. Кожен був чиєюсь дитиною, чиїмось батьком, братом, другом чи навіть просто знайомим. Був і раптом його життя обірвалося…

Фото з мережі Інтернет

Усвідомлюючи це, кожен запитує себе: за що? Чи варта жертва отриманого результату? Що трапилося з Україною за 5 років після Майдану? На пам’ять одразу ж приходять анексований Крим, тисячі загиблих у гібридному протистоянні зі знавіснілим і в рази сильнішим сусідом на Донбасі, різкий стрибок долара і, як результат, суттєве погіршення рівня життя абсолютної більшості українців… 

Все це об’єктивно відверто нелегко витримати і не упевнений, що більшість населення якоїсь іншої країни в аналогічних умовах проявила б себе набагато стоїчніше. А надто, коли колективний Янукович і дотепер не те, що не сидить у в’язниці, а навіть нарощує статки та вплив, поводячись подекуди іще нахабніше, ніж колись. Той же, хто обіцяв «Життя по-новому» явно не вважає саме це найбільшою своєю проблемою і замість споруджувати фундаментальний базис і далі натхненно розмальовує презентаційні фронтони.

Своїм фасадом Україна і справді почала набагато менше нагадувати Росію, але міжнародні рейтинги, як і раніше, демонструють, що, скажімо, за рівнем корупції ми і досі перебуваємо пліч-о-пліч. Між тим, саме всеохоплююча корупція якраз і є найреальнішою антитезою Справедливості і, водночас, тою самою непорушною «скрєпою», що і нині не дозволяє раз і назавжди відірватися «Геть від Москви!», бо ж Європейську справедливість, за визначенням, не здатне забезпечити постсовкове правосуддя.

Ми тепер таки не Росія, але і не благополучніші за Росію. Між тим, тільки обійшовши її за рівнем життя, абсолютно усі наші громадяни отримають очевидну підставу пишатися своєю державою. На шлях реальної, а не фейсбучної перемоги у війні ми станемо не раніше, ніж тоді, коли росіяни почнуть нам заздрити. І, за жодних обставин, не раніше.

Саме це залишається абсолютно очевидним як для західних політиків, що відповідають за нашу інтеграцію в ЄС та НАТО, так і для усіх українців, які п’ять років тому знайшли в собі Гідність виступити проти Януковича.

Фото з мережі Інтернет

І для «Небесної сотні» там, між хмар, переконаний, це очевидно абсолютно так само… Своїми смертями вони створили сам прецедент оборони Незалежності, якого в незалежній Україні до тоді просто не було. Тепер боронити Незалежність повинні живі. Своєю небайдужістю. Своєю відповідальністю. Своїм усвідомленим вибором. Аби однієї миті комусь знову не довелося вмирати у боротьбі…