Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Мандрівні замальовки: несподіваний погляд збоку

26.02.2019 09:43   Автор : Валентина Семеняк
Джерело: TeNews

Південь Індії. Штат Андхра Прадеш. Цьогоріч, як ніколи, зустріла тут багато українців: з Києва, Фастова, Львова, Харкова, Хмельницького, з Одеси. Коли чуєш рідну мову за океаном, тішишся немов дитина. Зауважила. До 2013-го року, зазвичай, чула тільки російську, а потім зясовувалось, що люди з України.

Кілька днів тому чую, як українською розмовляють між собою двоє дівчат.

– Ви звідки? – запитую з цікавості.

– Я з Хмельницького, а Лариса – з Одеси, - чую у відповідь і не перестаю дивуватись. А якось підіймаюсь східцями багатоповерхівки і раптом поверхом вище чую розмову двох росіянок:

– О! Я в свойо врємя обєзділа всю Росію: і Рігу, і Мінск, і Ужгород, і Львов…

– Що-що? – обурююсь я всередині себе і прискорюю крок, аби догнати. Доганяю.

– Доброго дня! А відколи це Ужгород і Львів стали Росією? – запитую з обуренням.

- Чєво, чєво? – не розуміють мене чи тільки роблять вигляд, що не розуміють. Тому цю фразу повторюю ще раз, але вже російською.

– Ну, как же нє Росія, - помякшила та свій тон, - ето же бил совєтскій союз.

– Але там були Україна, Латвія, Білорусія.

– Ну і что? – здивовано дивиться на мене.

Мене ментально просто знудило від того погляду, бо зрозуміла, що далі розмовляти нема змісту, та й здоровя шкода…

Іншим разом стоїмо з чоловіком біля ліфта. Біжить якась жінка, за нею ще одна. Побачили нас і вголос коментують: «О! Наші! Рускіє!». Чоловік повертається і спокійно українською відповідає: «Ні, ми не рускіє, ми українці!». Дама просто отетеріла від такого «нахабства».

– Так ми же братья і сьостри!

– Які ми з вами братья? Братья так не поступають…

І якраз у цей момент опустився ліфт, треба заходити. Збоку сидить ліфтер і контролює, щоб заходили тільки по четверо. Оскільки ми були першими, то й поїхали першими, бо нас було троє, ще одна спільна знайома. Але відчуття в душі після того діалогу було дуже неприємним…

Одного разу побачила гурт жінок, які про щось розмовляли. Серед них стояла білява жінка невисокого зросту у вишиванці… Ця вишиванка дуже вирізнялась серед решти одягу, особливо - на тлі індійських сарі. Я не втрималась, щоб не підійти.

– Звідки ви? – запитую з цікавості.

– З Красноярська.

– А вишиванка? Такий рослинний орнамент на моїй Черкащині, звідки вона у вас?

– Моя мама була з Маріуполя. А вишиванку я замовляла аж в Сибіру…

Шкода, що не встигли сфотографуватись. Бо та вишиванка була не простою, нею промовляла пам'ять сотень тисяч замордованих і висланих до Сибіру українців. За тією вишиванкою враз постала велика недомовленість і таїна. Аж мурашки по тілу…

Жінка з групою сідала вже в таксі, вони поспішали, а біля мене не було телефону. Але мова не про це. Мова про людяність і теплоту людських сердець, не амбітних імперських, а звичайних – простих і людяних.   


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews